Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Так. Вона б попередила, – відповів Ролф Оттерсен. – Залишила б записку. З нею щось сталося.

У двері просунув голову Скарре:

– Приїхали кінологи, привезли собаку-трупонюха.

– Починайте, – наказав Харрі. – З усіма сусідами поговорили?

– Еге ж. Поки що – нічого.

Скарре зачинив двері, і тут Харрі помітив, що очі Ролфа Оттерсена за скельцями окулярів стали ще більшими.

– Трупонюха? – прошепотів він.

– Це просто вислів такий, – відповів Харрі й відзначив про себе, що треба було дати прочухана Скарре, нехай думає, як висловлюється.

– Тобто ви цю собаку використовуєте, і коли шукаєте живих людей? – благально запитав нещасний чоловік.

– Ну звісно, – підтвердив Харрі замість того, щоб зізнатися: пес-трупонюх спеціально натренований знаходити тіла вбитих; він навряд чи впорається з пошуком наркотиків, загублених речей та людей, які ще живі. Бо він працює тільки з мертвими. І квит.

– Отже, востаннє ви бачили дружину вчора о четвертій годині? Так? – запитав Харрі, роздивляючись записи. – Перед тим, як із дочками вирушили до міста. Що ви там робили?

– Я займався справами крамниці, у дівчаток був урок скрипки.

– У крамниці?

– У нас маленька крамничка в районі Майорстуа. Продаємо вироби ручної роботи: африканські сувеніри, предмети мистецтва, меблі, одяг – усяке таке. Закуповуємо безпосередньо у виробників за добру платню. Частіше там працює Сильвія, але в четвер ми відчинені до пізньої години, тож вона приїздить сюди машиною, і ми міняємося: я з дівчатами їду до міста, торгую в крамниці, а вони грають на скрипці з п’ятої до сьомої. Потім я їх забираю, і ми повертаємося додому. Зазвичай до половини восьмої, може, трохи пізніше.

– Гм. А хто ще працює з вами?

– Ніхто.

– Отже, щочетверга ви зачиняєте крамницю серед робо-чого дня? Приблизно на годину, так?

Ролф Оттерсен криво посміхнувся:

– Це ж крихітний магазинчик. Покупців у нас зовсім небагато. Чесно кажучи, до різдвяного розпродажу їх зовсім не буває.

– А як тоді…

– Нам допомагає НОРАД – норвезька організація з підтримки країн третього світу. Виплачує допомогу нам та нашим постачальникам. Адже тут важливі не крони, ере та інші прибутки, а принцип. Згодні?

Харрі кивнув, хоча він саме думав не про економічну підтримку африканської торгівлі сувенірами, а про те, як довго вони добиратимуться до Осло.

З кухні, де близнюки сиділи за пізньою трапезою, долинали звуки радіо. Телевізора в будинку, здається, не було.

– Ну що ж, дякую. – Харрі підвівся й вийшов на вулицю.

У дворі приткнулися три автомобілі, серед них – «вольво-амазон» Бйорна Гольма, перефарбований у чорний колір і покритий лаком, з ралійними смугами, що йшли через весь дах та багажник. Харрі поглянув на чисте зоряне небо, що оксамитовим пологом зависло над двором, потягнув носом повітря. Пахло ялинником та пічним димом. З узлісся до нього долинало скигління пса та голоси поліцейських. До сарая Харрі пішов в обхід – так вони домовилися, щоб не затоптати сліди, які можуть, якщо пощастить, знайтися. Крізь відчинені двері було чутно голоси. Він присів навпочіпки і при світлі лампи, що падало з дверної пройми, взявся вивчати відбитки ніг, залишені на снігу. Потім підвівся, притулився до одвірка й дістав пачку сигарет.

– Схоже на місце вбивства, – промовив він. – Кров, трупи, перевернуті меблі.

Бйорн Гольм та Магнус Скарре притихли, обернулися і втупилися туди, куди дивився Харрі. Велике відчинене приміщення освічувалося двома саморобними лампами, що звисали з товстої балки. В одному кутку сарая стояв токарний верстат, а над ним висіла дошка, на якій розташувалися різноманітні інструменти: молотки, пасатижі, обценьки, свердла. Жодної електричної штуковини. В другому кутку – вольєр з сітки, де на сідалі сиділи кури. Чулося строкате кудкудакання. Посеред сарая на голій сірій підлозі, залитій кров’ю, лежали три обезголовлені тушки. На спеціальному верстаку, де забивали курей, валялися три голови. Харрі затис у зубах сигарету, але запалювати не став. Він обійшов калюжу крові, сів навпочіпки перед верстаком і, зіщулившись, став роздивлятися курячі голови. Матове світло його кишенькового ліхтарика відбивалося у почорнілих очах. Він підняв пір’ячко – біле з чорною облямівкою, наче воно обгоріло, – потім уважно роздивився рівний зріз на курячих шиях. Кров уже зсілася й почорніла.

– Знайшов щось цікаве? – спитав Бйорн Гольм.

– Мій мозок, Гольме, пошкодився в результаті професійної деформації. Зараз він аналізує курячу тушку.

Скарре голосно реготнув і вимовив блазнювато, розмахуючи рукою, наче писав у повітрі газетний заголовок:

– «Жорстоке потрійне вбивство. Загинуло троє курей. Під підозрою – члени секти вуду. Харрі Холе почав розслідування».

– Але найцікавіше – те, чого я тут не знайшов, – замислено мовив Харрі.

Бйорн Гольм підняв брову, ковзнув поглядом навколо і повільно кивнув. Скарре нерозуміюче подивився на них:

– Що?

– Знаряддя вбивства, – відповів Харрі.

– Сокири, – підхопив Гольм. – Єдиний розумний спосіб забити курку – рубонути сокирою.

– Ну, оскільки курей забивала жінка, – сказав Скарре, пирхнувши, – вона напевне поклала сокиру на місце. Селя-ни ж люблять порядок.

– З останнім твердженням згоден. – Харрі прислухався до курячого кудкудакання, яке, здавалося, доносилося зусібіч. – Тим більш цікаво, чому дошка, на якій хазяї рубають курей, злетіла з верстака, а тушки валяються на підлозі. До того ж на місці сокири нема.

– Нема на місці? – Скарре подивився на Гольма й закотив очі.

– Скарре, будь ласка, спроможися огледітися навколо, – порадив Харрі, не підводячи очей.

Скарре продовжував дивитися на Гольма, який потай кивнув у бік токарного верстата й дошки з інструментами, що на ній висіли.

– От дідько! – вилаявся Скарре.

На порожньому місці між молотком та іржавою пилою було видно чіткий контур відсутньої сокири.

Харрі потер підборіддя:

– Що ж, сарай ми огледіли, і поки що все виглядає так: імовірно, Сильвія Оттерсен залишила приміщення, так і не покінчивши з курми, причому інструмент прихопила з собою. Гольме, ти зможеш за температурою тушок визначити, коли це сталося?

– Угу.

– Про що це ви? – встряв Скарре.

– Мені треба дізнатися, о котрій годині вона зірвалася звідси, – пояснив Харрі. – Гольме, є в тебе щось по слідах навколо будинку та сарая?

– Затоптали вже все, – похитав головою криміналіст. – Та й трохи темно мені. Я знайшов багато слідів Ролфа Оттер-сена та два-три чиїсь інші сліди, які ведуть до сарая, але тут і зникають. Слідів, що ведуть із сарая, нема. Може, звідси її винесли?

– Гм. Тоді сліди того, хто її ніс, були б глибшими. Шкода, звісно, що ніхто не вступив у кров.

Харрі, зіщулившись, подивився на темні стіни сарая, на які не падало світло ламп. Із двору почулося скигління пса та люта лайка поліцейського.

– Скарре, піди дізнайся, що там у них, – попросив Харрі. Скарре випарувався, а Харрі знову ввімкнув ліхтарик і попростував до стіни, простягнувши руку до нефарбованих дощок.

– Це ж що… – почав Гольм, але осікся, почувши глухий звук, з яким черевик Харрі вдарив у стіну.

З’явився шматок зоряного неба.

– Задні двері, – відповів Харрі на незакінчене питання і подивився на чорний ліс та обриси ялин, що виднілися на тлі тьмяно-жовтої плями, в яку злилися вдалечині міські вогні.

Він спрямував промінь ліхтарика униз і відразу побачив сліди.

– Двоє, – сказав Харрі.

– Псяча морда, – вилаявся Скарре, що повернувся до сарая. – Не хоче іти, і квит.

– Не хоче? – Харрі провів променем ліхтарика по ланцюгу слідів, але вони зникали там, де лісові дерева вартували нічну темряву.

– Кінолог сам нічого не розуміє. Каже, пес, здається, страшенно чимось наляканий. Навідріз відмовляється заходити до лісу.

– Може, лисицю почув, – припустив Гольм. – У тутешніх лісах їх повно.

– Лисицю? – фиркнув Скарре. – Ти на пса поглянь. Такий здоровенний собацюра лисиці не злякається.

19
{"b":"252079","o":1}