– Ні.

– Ти наче казав…

– Я казав, що саме це мені й потрібно, щоб довести убивство. The missing link11 у низці доказів.

– А решта ланок які?

– Звичайні. Мотив, знаряддя убивства і привід. Тут звертай праворуч.

– Не второпаю. Ти казав, що підозра ґрунтується на тому, що Пер Голмен використав лещата, щоб пройти на склад?

– Я казав, що я цим здивований. А якщо точніше: пропащий героїновий наркоман шукає собі притулку в контейнерах, але водночас з тим міркує так тверезо, що загодя приносить лещата, щоб зламати браму. От я й почав копати глибше. Паркуйся отут.

– Не розумію, як ти можеш стверджувати, що знаєш винного?

– Міркуй самотужки, Халворсене, адже ти знаєш усі факти.

– Не терплю оцих твоїх вивертів.

– Я лише прагну, щоб ти став гарним поліцейським.

Халворсен кинув косим оком на старшого колегу – чи не кпинить? Обоє вийшли з авто.

– Замикатимеш чи ні? – спитав Харрі.

– Замок уночі замерз. Вранці я зламав ключа. Й давно ти знаєш винного?

– Певний час.

Вони перетнули вулицю.

– Знайти, хто – це найпростіше. Підозрюваний очевидний. Чоловік. Кращий друг. Чоловік з гарною репутацією. Але аж ніяк не дворецький. Клопіт не у цьому, а в іншому – як довести те, що відчуваєш чуттям давним-давно. – Харрі натиснув на домофоні кнопку з написом «Голмен». – Саме це ми зараз і робитимемо. Дістанемо шматочок мозаїки, який оберне на око незв’язну інформацію у міцний ланцюг доказів.

З динаміка почулося: «Слухаю».

– Це Харрі Холе з поліції. Чи ми можемо зайти?

Замок задзижчав.

– І діяти треба швидко, – застеріг Харрі. – Більшість убивств розкривають або у перші двадцять чотири години, або не розкривають узагалі.

– Дякую, я це вже чув, – відповів Халворсен.

Біргер Голмен чекав на них на сходовому майданчику.

– Заходьте, – мовив він і пішов уперед у вітальню.

Біля дверей у лоджію стояла ще не прикрашена по-різдвяному ялинка.

– Дружина відпочиває, – мовив Біргер Голмен, випереджаючи Харрі, поки той не спитав.

– Ми неголосно, – мовив Харрі.

Біргер Голмен зажурено посміхнувся:

– Вона не прокинеться.

Халворсен кинув на Харрі стрімкий погляд. Той гмикнув.

– Мабуть, випила заспокійливе?

Біргер Голмен кивнув:

– Завтра похорон.

– Звісно, це важке випробування. Але дякую за фото.

Харрі поклав на стіл світлину: Пер Голмен сидячи й батьки обабіч. Захищають. Чи, якщо глянути з іншого боку, утримують під вартою. У кімнаті запала тиша. Біргер Голмен почухав передпліччя під сорочкою. Халворсен нахилився у кріслі уперед, потім відхилився назад.

– Чи ви добре обізнані у тому, що таке наркозалежність, Голмене? – спитав Харрі, не підводячи на чоловіка очей.

Біргер Голмен зморщив чоло.

– Моя дружина лише випила снодійне, але з цього не випливає, що я…

– Я маю на увазі не вашу дружину. Можливо, її ви зможете порятувати. Я про вашого сина.

– Ну, дещо знаю, певна річ. Він сидів на героїні, й у цьому було його горе. – Він хотів щось додати, але передумав. Не зводив очей зі світлини на столі. – Наше спільне горе.

– Безсумнівно. Але якби ви добре зналися на тому, що таке наркозалежність, ви б розуміли, що вона пригнічує решту.

Голос Біргера Голмена раптом обурено затремтів:

– Чи ви гадаєте, інспекторе, що я не свідомий цього? Гадаєте… що моїй дружині… він. – Його душили сльози. – Рідній матері…

– Я знаю, – відповів Харрі, – але наркотик важливіший за матір, важливіший за батька. За саме життя. – Харрі зітхнув. – І за смерть.

– Я геть виснажений, інспекторе. Скажіть, чого вам треба?

– За аналізом крові, ваш син помер не від дози. Тобто йому було дуже зле. А коли героїновий наркоман почувається зле, він так конче потребує «рятівної» дози, що спроможний погрожувати навіть рідній матері, аби лише добути наркотик. Саме наркотик, а не кулю у скроню, укол у передпліччя, у шию, у пах чи в будь-яке інше місце, де є чиста вена. Вашого сина знайшли зі шприцом та пакетиком героїну, Голмене. Він не міг застрелитися. Через те, що найважливішим для нього був наркотик. Над усе… навіть над…

– …смерть. – Біргер Голмен сидів, обхопивши голову руками, але голос у нього лунав виразно. – Отже, ви вважаєте, що мого сина вбили. Чому?

– Сподіваюся, ви нам поясните.

Біргер Голмен не відповів.

– Бо він погрожував їй? – спитав Харрі. – Бо треба убезпечити дружині спокій?

Голмен підняв голову.

– Ви про що?

– Упевнений, що ви тинялися неподалік Плати, чекаючи. А коли він явився й придбав дозу, пішли за ним слідом. На склад контейнерів. Адже він ночував саме там, коли не мав іншого прихистку.

– Я про це нічого не знаю. Це нечувано, я…

– Та знали ви, знали. Я показав охоронцеві світлину, й він упізнав чоловіка, про якого я спитав.

– Пера?

– Ні, вас. Ви приходили туди улітку. Питали, чи можна пошукати сина у порожніх контейнерах.

Голмен не зводив з Харрі очей, а той вів далі:

– Ви незле все спланували. Обценьки, щоб дістатися на склад, порожній контейнер – цілком придатне для наркомана місце, щоб звести рахунки з життям, та ще й ніхто не зауважить та не почує, як ви стрілятимете. Із пістолета, який, як підтвердить мати Пера, був при її синові.

Халворсен не зводив погляду з Біргера Голмена, тримався напоготові, але той навіть не намагався що-небудь робити. Він лише голосно дихав носом, дивився у порожнечу, почісуючи передпліччя.

– Ви нічого не доведете, – відповів Голмен, наче аж із жалем.

Харрі розвів руками. У тиші, що раптом спала, залунало дзеленчання дзвіночків з вулиці.

– А що, свербить? Несила терпіти?

– Та пусте.

– Можна глянути просто тут, а можна у відділку. Обирайте, Голмене.

Дзвіночки лунали щомить голосніше. Сани? У центрі міста? Халворсен мав невідступне передчуття, що ось-ось пролунає вибух.

– Гаразд, – згодився Голмен, розстібаючи сорочку й закочуючи рукав.

На білому волохатому передпліччі виднілися дві малесенькі зашкарублі вавки. А шкіра навколо набула яскравочервоного забарвлення.

– Поверніть руку, – попросив Харрі.

Така сама вавка, але однісінька, була з внутрішнього боку передпліччя.

– Страшенно сверблять собачі укуси, еге ж? – мовив Харрі. – А надто за десять-чотирнадцять днів, коли починають затягуватися. Таке мені лікар у травмопункті сказав, застерігши, щоб не розчісував вавок. Не варто б і вам розчісувати, Голмене.

Голмен порожнім поглядом дивився на власну руку.

– Справді?

– Три дірочки від зубів. Прислужившись зліпком щелепи, ми, Голмене, доведемо, який саме собака вкусив вас на контейнерному складі. Сподіваюся, ви легко відбилися.

Голмен захитав головою:

– Я не хотів… Я лише прагнув визволити її…

Дзвіночки на вулиці враз затихли.

– Чи ви визнаєте себе винним? – мовив Харрі, роблячи знак Халворсену, котрий враз поліз у внутрішню кишеню, але ані ручки, ані аркуша паперу там не знайшов. Харрі завів очі під лоба й поклав на стіл свого нотатника.

– Він казав, що вкрай змучився. Що йому несила більше терпіти. Я знайшов йому місце у Притулку. Ліжко та триразове харчування за тисячу двісті крон на місяць. Й за місяцьдва його обіцяли взяти у програму лікування метадоном. Потому він знов зник, а коли я зателефонував у Притулок, мені сказали, що він утік, не заплативши за помешкання, а згодом… згодом він заявився до нас. З пістолетом.

– Й тоді ви наважились?

– Він уже був пропащим. Я втратив сина. Я не міг дозволити, щоб він забрав її з собою.

– Як ви знайшли його?

– Не на Платі. Я знайшов його біля «Ейки», сказав, що хочу придбати у нього пістолет. Зброя була при ньому, він показав пістолет і хотів зразу отримати гроші. Але я відповів, що при собі грошей не маю, мовляв, зустріньмося біля задньої брами контейнерного складу наступного вечора. Знаєте, а мені втішливо, що ви… що я…