– Вони зовсім не голодні, – сказала вона, – вони віддають свої порції – значить, не потребують їх.
А їсти, звичайно, дуже хотілося. Коли хочеться їсти одразу після обіду і можна з'їсти одразу цілком вільно дві-три такі порції, то як же хотілося їсти через кілька годин? Може б хтось із дітей і сунув би окрайчик хліба, та як це можна було зробити, коли за всіма одразу стежили колючі очі міс Джой і зловісний голос то з сичанням, то з рипінням виговорював дітям їхню невдячність англо-американській владі, яка так турбується, так годує, так доглядає їх сиріт.
«Швидше б уже спати,- подумала Лінда, – а то так їсти хочеться!»
Нарешті вони в своїх спальнях з двоповерховими ліжками-нарами, категоричне «Schlafen!» Гертруди, яка вимикає світло. Коли можна вже заснути, сон біжить від Лінди. Вона лежить, прикусивши губи, і думає – і думи її по-дитячому фантастичні, неймовірні. Вона тікає. Звичайно, не одна, з нею Ганс. І Ірму треба взяти, обов'язково, вона маленька, її кожен може скривдити.
А з Гансом вона розлучитися не може. Адже вона одна знає, що він – Ясик, а не Ганс, а вона – Ліда. І колись давно, коли вона лежала хвора, до неї нагнулася якась чужа дівчина і сказала: – Не забувай, ти з Радянського Союзу!.. Радянський Союз… Про нього всі дорослі в притулку розповідають тільки жахливе і страшне. А Лінда думає… Коли фрау Фогель, гер Хопперт, міс Джой, Гертруда, пастор у церкві, такі люті, огидні, розповідають лише погане – то, може, це все навпаки? Звичайно, вона була малою і не пам'ятала, як там було, вона тільки пам'ятає, що у неї був братик, такий, як Ясик, і звали його Вовкою, і була мама, і була сестричка, і був тато, і їх ніколи, ніколи ніхто не бив… Взагалі, мабуть, було добре – і де це все тепер? Де вони? І чому вона одна тут, між чужими, де ніхто ніколи не каже на неї «Лідочка», «Лідуся»… Дівчинка шепоче сама собі:
– Лідочка… Лідуся… А я не забула, як мене звуть. Я зовсім не Лінда, зовсім ні, і Ясика звуть Ясиком, а не Гансом…
Ясик, а не Ганс, теж не спав… Він ні про що не думав. Навіть про те не думав, що завтра йому доведеться стояти перед містером Годлеєм і фрау Фогель, яка його обов'язково покарає! Навіть це його не турбувало!
Він відчував у своїх долонях крихітне тільце горобеняти і на губах приторк його крила. І зовсім не помічав, що подушка його мокра від сліз.
Вранці за командою встали всі як один. Умилися, застелили ліжка, пішли строєм до їдальні.
Ганс зустрівся з вичікуючим і стурбованим поглядом Лінди. Але їм дали снідати – кухлик сурогатної кави і тоненький, як млинець, шматок хліба з маргарином. Це була їжа до обіду. Після сніданку їх не покликали до фрау Фогель, але наказали всім (не тільки їм) лишитися в їдальні.
– Діти, будемо співати, – сказала міс Джой, і голос її чомусь не так рипів, як завжди.
Дітей вчили співати лише молитви. Тужливими голосами вони затягли незрозумілі для них, чужі й далекі за змістом слова. І в цей час покликали Юріса, заляканого і забитого, до кабінету завідувача містера Годлея. Він звідти довго не виходив, а потім діти бачили, як Гертруда повела його просто в спальню.
Потім покликали Грегора, і Грегор теж не повернувся. Потім покликали Ганса і Лінду разом.
Вони мимоволі взялися за руки. Пальці в обох похололи і тремтіли. Вони так і зайшли до кабінету завідувача – дуже страшної для дітей кімнати, бо туди викликали лише в разі потреби покарати за якесь особливе правопорушення.
З дітьми лишилася Гертруда, а міс Джой пішла за Гансом і Ліндою, і вона навіть не сказала їм нічого з приводу того, що вони взялися за руки. Вона навіть намагалася зробити усмішку на своєму конячому обличчі, але, напевне, справжня коняка могла б це зробити далеко вдаліше, ніж ця вихователька.
У кабінеті сидів містер Годлей, випещений, байдужий до всього. Коло нього сухий, довгий гер Хопперт, фрау Фогель і кілька військових. Троє з них із зірочками на погонах і на кашкетах, які тримали в руках, сиділи трохи осторонь від інших. Один – уже сивий, вусатий, двоє – зовсім молоді. Вони уважно глянули на дітей, а фрау Фогель зовсім не сердито, а просто-таки люб'язно заговорила. Діти навіть і припустити не могли, що вона вміє так розмовляти.
– Ви зараз самі переконаєтесь, яка це нісенітниця. Ганс Остен – син німецького солдата, який загинув на фронті. Лінда-Ганна Войцик – полька, її батьки загинули. У неї нікого нема. Дітки виховуються у нас змалечку.
Молодший з цих трьох сказав щось сивому не по-німецькому, але якою мовою?
Лінда вловила знайомі слова, та всього зрозуміти не могла. Вона вся стрепенулась, повернулася до них обличчям.
Молодий поглянув на неї уважно, ласкаво, – ніхто так не дивився тут на них! – і спитав повільно, чітко, тою рідною, майже забутою мовою:
– Як вас звуть, діти?
І тоді дівчинка подалася трохи до них і сказала те, чого ніколи тут не казала, бо колись давно її за це дуже побили, – сказала поволі – інакше вона не зуміла б.
– Мене звуть Ліда, а його Ясик. Ми з Радянського Союзу.
– Ви чуєте, чуєте? – грізно промовив сивий. – Діти самі кажуть. Це ті діти, яких ми шукаємо. – Прошу запротоколювати – Ліда і Ясик з Радянського Союзу.
– Вони збожеволіли, – закричала фрау Фогель. – Це пропаганда! їх підмовили!
– Хто? Коли? – обурився молодший. – Адже вони у вас за сьома замками, до них нікому і пробратися не можна. Не дім для дітей-сиріт, а в'язниця для тяжких рецидивістів.
– Спокійно, – сказав сивий. – Для нас ясно, що це радянські діти, навіть більше – ми знаємо, що матері розшукують їх, – звернувся сивий до начальника і його прибічників, – ми одержали листи їхніх матерів.
– А прізвища, їхні прізвища? – заверещала фрау Фогель. – Спитайте їхні прізвища.
– Як твоє прізвище, Лідочко? – спитав знову молодий. Але що могла сказати Ліда?
– Я не знаю… – сказала вона, почервонівши і схиливши голову.
– Я не знаю, – повторив і Ясик.
– А ти не пам'ятаєш такого прізвища – Климкович? – Ні… не пам'ятаю…
– А як звуть твою маму, Ясик?
– Я не знаю. Моя мама вмерла, я її не бачив, – сказав хлопчик так, як його вчили всі ці роки.
– Бачите, бачите, – торжествувала фрау Фогель, – вони не можуть пам'ятати, бо цього ніколи не було. А про те, що її звуть Лідою і його Ясиком, – їм хтось наплів. Ідіть, дітки, спокійно, вас ніхто не забере від нас. Ми не віддамо.
Але діти вийшли з кабінету ще смутнішими, ще переляканішими, ніж зайшли туди.
А Юріса і Грегора забрали з собою троє радянських військових. І Юріс сказав під секретом дітям: – Я не знав – а я Юрко, а Грегор – Грицько, і у нас є мами в Радянському Союзі, і ми туди їдемо.
– Там страшно, в Радянському Союзі, – сказав Петер.
– Брехня! – раптом осмілів Юрко. – Коли там мама, так мені вже не страшно. А ці офіцери – хіба вони страшні? Мені тут страшно.
І вони поїхали, одразу поїхали веселі і щасливі, бо про них справа вже тяглася більше року – лише вони про це не знали, і тільки зараз, нарешті, їх вирвали з пазурів «добрих» англо-американських вихователів.
А Ліда і Ясик стояли розгублені, пригнічені.
От уже й шум машин завмер… А вони все ще стояли мовчазні, ніби скам'янілі.
– Так ви з Радянського Союзу – Ліда, Ясик? – раптом почули вони голос, якого боялися найдужче в світі.
Над ними стояв сам директор сирітського дому.
– В карцер! – гримнув він раптом. – Там вони забудуть ці казки. На хліб і воду.
Але ні, вони не забули, – вони тепер вже твердо знали, звідкіля вони.
З карцера вони вийшли через три дні.
– Ми теж з Радянського Союзу. Ми теж поїдемо. Я і Ясик, – сказала вперто Ліда ровесницям-дівчатам.
– А я? – спитала маленька Ірма.
– Ти ж німка. Ти у себе дома, – сказав хтось із старших дівчат. – А вони ні. А може, й ми не німці, тільки не знаємо.
Ірма сумно опустила голівку.
– А пам'ятаєш, – нагадала Ліда Ясику, – Грегора і Юріса теж колись викликали, давно-давно вже, ще зимою, а от забрали тільки зараз. Може, ті троє ще приїдуть і таки заберуть нас. Вони не повірили ні фрау Фогель, ні містеру Годлею. Вони не забудуть про нас. Вони ще приїдуть.
