Так от де була Катя, спокійна і витримана Катя під час ялинки! Ну що, що ще зробити, щоб зовсім загоїлися поранені дитячі душі, і невже на все життя лишиться цей глибокий сум?

Марина Петрівна сиділа замислившись і раптом здригнулася і скочила з місця. Несамовитий крик долетів знизу. Вона в житті не чула такого страшного крику.

Марина Петрівна кинулася вниз, всі діти й вихователі бігли по сходах у вестибюль, до вхідних дверей.

Звівши руки вгору, не рухаючися, кричала Катя. Без слів, без сліз, просто кричала:

– А-а-а-а-а!

А в дверях стояв великий бородатий військовий, м'яв у руках папаху і плакав.

Вони не бачились стільки років і пізнали одне одного з першого погляду, в першу ж мить, коли тільки відчинилися двері і Катя саме пробігала сходами. Марина Петрівна одразу зрозуміла, в чому справа.

– Це Катя, Катя,- сказала вона. – Ви Катю шукаєте? Військовий мовчки кивнув головою.

– Катечко, заспокойся, тихо, це ж твій батько?

Тоді Катя рвучко кинулася до батька, міцно охопила його руками і заплакала, ховаючи лице на його грудях, на яких в три ряди були прикріплені орденські колодки.

* * *

Так, він був живий, командир партизанського загону Папуша. Його розстрілювали, його вішали, його катували в таборах, але він лишився живим; він тікав, він організовував утечі сотень полонених, організовував нові загони і за межами Батьківщини: і в Чехословаччині, і у Франції,- куди тільки не кидав його ураган війни! – І лишився живим, безліч разів поранений і побитий.

Діти слухали, затамувавши подих, оповідання бойового партизанського командира і дивилися з повагою на його посивілу бороду, на орденські колодочки і на добре обличчя. У Каті були такі ж сірі очі, такі ж рішучі рухи, прямий погляд.

– І Катя у нас як командир була в концтаборі, ні Настаськи, ні коменданта – нікого не боялася, – сказала раптом Тоня.

Батько поглянув на дочку. Він ще її нічого не питав. Боявся. Марина Петрівна йому розповіла, як загинула від фашистських катів його дружина, як Катя потрапила до концтабору, і йому було страшно розпитувати!

– А більше не буде війни? – спитала Тоня.

Катин тато взяв її тоненьку ручку і, усміхнувшися, сказав:

– Не допустимо… Усі чесні, прості люди світу не допустять.

Він раптом побачив на цій тоненькій ручці номер. Його не можна було знищити. Командир перевів очі на руку Каті – енергійну гарну руку дівчини-підлітка. Так, і у неї був виколотий номер. Він подумав – поки живий, не забуду ні на мить цих ручок з номерами.

– Не допустимо, – повторив він твердо. – Радянський Союз, всі чесні люди світу не дозволять. Ви так добре живете тепер! – додав він, зітхнувши.

– Тату, – сказала Катя,-а нас не всіх повернули. Адже багато маленьких зникло. Тату, ти пам'ятаєш Ясика – він теж зник. А тьотя Оля жива, з нею листується Галина Олексіївна, артистка, наша знайома, вона часто їздить до нас у гості. Я не писала тьоті Олі ні разу. Ми вирішили, щоб я не писала, поки не натрапимо на сліди Ясика. Тату, як знайти Ясика?

– Так поїдемо до неї швидше, розпитаємо… Оля.. Олечка… бідна моя, – схопився одразу батько.

Увечері вони поїхали втрьох – Катя, її батько і Ліна Павлівна – до Галини Олексіївни.

Ліна завжди, коли траплялася вільна година, їздила до Тані і Галини Олексіївни. Інколи з нею їздили Тоня, або Зіна, або хтось із малечі – і це було для них завжди святом.

– Ми до вас, Галино Олексіївно, з нашим гостем, – заговорила, входячи, Ліна. – Ви ніколи не вгадаєте, яка у нас радість!

– А от і вгадаю,- засміялася Галина Олексіївна,- хтось із батьків приїхав! Чий? Хто? Хто це з тобою, Ліночко? Заходьте, прошу!

Але тут до неї на шию кинулася Катя.

– Галино Олексіївно! Мій тато приїхав! Мій тато живий!

А бородатий військовий уже тиснув їй руки. Виходить, скільки друзів, скільки рідних у його дочки! І Марина Петрівна, що замінила всім матір, і ця молоденька вихователька, яку діти так люблять і поважають. А от ще зовсім стороння жінка, якась артистка…

– Ходімте, ходімте, – швидко говорила вона, – у нас теж гості, до мене приїхала моя найближча подруга. Вона теж була військовою. Сашо.! В якому ти чині була? Я завжди забуваю. Тільки зараз у неї такий стрибок! Від боїв на фронті – бої з немовлятами за сухі пелюшки!

– Не думай, Галинко, – простягаючи руку гостям, сказала Олександра Самійлівна, – що у нас справа вся тільки в пелюшках. Коли б ти знала, яка страшна історія розкрилася через одну дитину в наших яслах.

– Так ви теж працюєте з дітьми? – спитав Катин батько.

– Не безпосередньо. Я завідую Охматдитом, і зараз ми зіткнулися з дуже складною справою. Під час війни зникло багато наших радянських дітей.

– Галино Олексіївно, – схопила Катя за руку Галину Олексіївну, – ми й прийшли до вас про це поговорити. Ви розкажіть татові про тьотю Олю, про Ясика.

– Сашо, це про того Ясика, про якого я тобі написала, – пояснила Галина Олексіївна.

– Я пам'ятаю. Ви знаєте, нам пощастило викрити одну жінку, яка підкинула в ясла чужу дитину, а потім прийшла за нею – вона спекулювала на цій дитині, а чия це була дитина насправді – ще не встановлено. Але не в тому справа, важливо те, що органам безпеки вдалося встановити, що ця жінка під час війни була технічною підсобницею професора Хопперта, який вивіз будинок з радянськими дітьми до Німеччини. Вона була безпосередньою помічницею ще однієї темної зрадниці, яка відібрала малих радянських дітей і потім їх вивезла. Фрау Фогель – так називалася ця жінка, а тепер вона з професором в західній зоні.

– Фрау Фогель? – закричала Катя. – Так вона ж була у нас в концтаборі за наглядачку. Вона ще побила мене раз. Тільки я зовсім не кричала. І Ясик зник при ній, і Лідочка Гончаріна, і ще діти.

– Так, той Ганс і Лінда були саме вони, – сказала впевнено Ліна. – Але де вони зараз?

Це був вечір не ліричних розмов, а спогадів.

Вони всі – Галина Олексіївна, Олександра Самійлівна, Катин батько – Роман Денисович, Ліна, Катя і Таня – сиділи за столом і писали листи у відділ репатріації, Олі Климкович – матері Ясика, полковнику Навроцькому і його дружині, з якими Олександра Самійлівна час від часу листувалася. Він ще був з дружиною і дочкою Валюшкою в Берліні, в окупаційних частинах. Усі, усі рідні діти мусили повернутися додому, на свою Батьківщину.

* * *

Діти сиділи, вражені оповіданнями Катиного батька, і ще дивувалися і ойкали, пригадуючи і повторюючи різні деталі його бойових епізодів, і раптом Тоня спитала:

– Тепер Катя поїде від нас?

І діти насторожилися, засмутилися і питали Марину Петрівну:

– Катя лишиться в будинку чи її забере батько?

Ваня великий ходив і мовчки дивився запитливими очима, і навіть Льоня Лебединський прибіг із своєї школи на кілька хвилин – йому по дорозі все розповіла Лена. Чи правда, що у Каті батько знайшовся і що Катя їде з ним?

Марина Петрівна сама не знала. Їй було важко уявити дитячий колектив без Каті, і чи буде Каті краще десь там, на новому місці, де вона буде лише одна з батьком і всі турботи і клопіт ляжуть на її дитячі плечі… А може, й батькові буде легше, коли він знатиме, що Катя добре живе, вчиться, одягнена, взута, доглянута. Йому ще треба влаштовуватися, починати нове життя, і турботи про Катю лише заважатимуть.

Про це все Марина Петрівна і сказала Роману Денисовичу і Каті, коли ті сиділи другого чи третього дня після зустрічі в її кабінеті.

Але треба було тільки поглянути, як мимоволі пальці Каті вчепилися в рукав батьківської гімнастьорки і як вмить батько притулив Катю ще міцніше до себе.

– Дорога Марино Петрівно, – сказав він зворушено. – Я вам такий вдячний! Хіба є слова, щоб висловити мої почуття. Це тільки у нас, в Радянському Союзі, можуть створити таке щасливе дитинство. Це ми всі бачимо і відчуваємо. Я знаю, що Каті буде краще у вас. У мене ще нічого нема. Сам один. Все треба починати спочатку. Але тепер, коли я знайшов свою доньку, мені страшно й на день розлучатися з нею. Може, ще доведеться розлучитися! Та я знатиму завжди, що в неї є рідна сім'я, і коли мене знову покличуть на якусь справу – я привезу її до вас. А втім, як вирішить сама Катя… – раптом додав він.