– Мавки мої, лісовички! – сміявся тато.
Перше літо яблуні, груші, дубки, посаджені дітьми в саду дитбудинку, були ще тоненькими, слабенькими прутиками. Це були ще «де-рева-діти», як сказала Тоня, а Світланка додала: «Вони ще в групі малят».
Але ж першої весни було посіяно і посаджено безліч квітів. З якою радістю бігли всі діти в сад, їхній власний сад! Кожна ланка мала свою клумбу, навіть дошкільники, малята, як їх усі звали, копирсалися в землі під доглядом старших дітей і виховательок.
І з першим теплом всі квіти почали цвісти по черзі – весняні, літні, осінні.
Дивно! Оці всі роки Катя ніколи не згадувала ні садка, ні квітів у ньому.
А тепер кожна квітка, що розпускалася на клумбі, нагадувала їй далеке дитинство.
– Ти пам'ятаєш Ясика? – несподівано спитала вона Льоню, дивлячись на малят, які копалися на своїй грядці. – Він був з нами в Аушвіці.
Ваня закивав головою, а Льоня спитав:
– Спочатку з бабусею, а потім сам?
– Еге, маленький, синьоокий такий. Куди він зник? Так ніхто й не знає…
– Ганс, якого бачила Ліна Павлівна,- пам'ятаєш, вона розказувала Галині Олексіївні,- може, то й був Ясик?
– А чого ти згадала його?
– Вони жили, давно, що до війни, поряд з нами. Його мама, тьотя Оля, була маминою подругою. Ясик завжди лазив у нашому садку… І тоді ж не тільки Ясик зник, а ще багато малих дітей. Ти ж знаєш, Галина Олексіївна зустрілася з тьотею Олею на Уралі. Тьотя Оля тяжко поранена. Вона й зараз лежить в санаторії під Москвою. Її розшукали. А дядя Гриша, її чоловік, загинув.
– Ти писала їй? – спитав Льоня.
– Ні. Ми вирішили, поки не знайдуть Ясика, щоб я їй не писала. Катя замислилась.
– Ми дуже були близькі, наші сім'ї… – продовжувала вона після кількох хвилин мовчання. – Коли я народилася, тато посадив ялинку, а коли Ясик – ясенок. Ялинка була вже величенька. Але ж вони згоріли, і ялинка, і ясенок, коли згоріло все село. Я б так хотіла, щоб Ясик був живий. Щоб його врятували, як і нас… Щоб ми колись зустрілися…
– Ви б могли і не пізнати одне одного. Може, це справді йому і ім'я змінили, і прізвище.
Раптом Ваня щось почав показувати на землю, потім на деревця, щось мичав, розводив руками, хвилювався. Катя уважно поглянула на нього.
– Він помер? Ти думаєш, він помер і його закопали? – спитала вона.
Але Ваня хитав головою і показував руками, як саджають дерево.
– Посадити дерево на пам'ять про Ясика? – спитала Катя. І Ваня закивав – мовляв, так, так, посадити дерево.
– І коли воно прийметься – значить, він живий,- сказала багатозначно Катя. – Тільки нікому не кажіть, хлопці, гаразд? Ми посадимо тут ясенок.
Вони посадили за «тютюновими плантаціями» маленький ясенок не в ту пору, коли садили дерева, і нікому про це не сказавши.
«Тютюновими плантаціями» Катя і хлопці гордо називали невеличку грядку з тютюном. Льоня посадив там ще ялинку. Він не сказав, чому саме ялинку. Катя спочатку почервоніла, але потім сказала, бо вона вміла сказати все прямо в очі.
– Тоді треба не тільки ялинку, а ще й твоє і Ванине дерева. Я б хотіла клен і дуб – коли вони всі виростуть, це буде дуже красиво.
Отак, під секретом від усіх, вони посадили ці чотири незаплановані деревця в кінці саду над яром, і на їхню велику радість деревця прийнялися.
Льоня вчився, як і Катя, відмінно з усіх предметів. Нічого дивного не було в тому, що коли для їхнього будинку дали одне місце в школі з англійською мовою навчання, Марина Петрівна і всі педагоги одразу подумали про Льоню. Школа теж дала прекрасну характеристику. А сам Льоня ніяк не міг вирішити – радіти йому чи ні. Він шукав очима погляду Каті – як вона ставиться до цього. Звичайно, він був гордий, що вибір упав на нього.
– Він буде дипломатом,- сказала Ліна Павлівна, – їздитиме на міжнародні асамблеї і там виступатиме проти англо-американських паліїв війни.
– Справді? – серйозно спитала Зіна. – Ой Льонечко, який ти розумний!..
Усі розсміялися, а Катя сказала:
– Ні, правда, це дуже-дуже цікаво. Я певна, що ти добре вчитимешся, знатимеш мови і підеш на дипломатичний.
Льоня зрадів, але водночас з легким докором глянув на неї. Невже Каті зовсім байдуже, чи лишиться він у будинку, чи буде в іншому місці? А Катя спокійно, як завжди, сказала при всіх:
– Мені, звичайно, сумно буде без тебе, я звикла з тобою скрізь разом працювати. Ти обов'язково приходь щонеділі. Не забувай нас там, у своїй школі.
Дуже сумував Ваня великий і тепер не відходив від Каті. Його вчила окремо Ліна Павлівна. Вона водила його і до лікаря логопеда, і в школу глухонімих, але ж він не був глухий! І лікар логопед нічим не допоміг – Ваня не розмовляв. Найкраще його розуміли Ліна Павлівна і Катя. Катя терпляче, як ніхто з дітей, розмовляла з ним. Вона розказувала йому все те, що вчили в школі, диктувала ті самі диктанти, і Ваня писав і розв'язував задачки не гірше за інших.
Так, Катя була Завжди зайнята, і їй не треба було нагадувати – зробити те або те. На неї можна було покластися, бо до всього вона ставилася свідомо і відповідально. Про це знали і діти, і вихователі.
Перед святами вона разом з усіма старшими піонерами була заклопотана найдужче.
А найбільш перед Новим роком. Перед ялинкою.
Засідання ради піонерської дружини було строго закритим. Присутні були Марина Петрівна, Ліна Павлівна, а порядкувала всім Машенька.
– Дамо слово для інформації Марині Петрівні,- сказала голова ради дружини Ася.
– Діти, – почала Марина Петрівна. – Цього року шефи виділили нам спеціальні кошти, щоб ми влаштували велике веселе свято. Ми задоволені вашими успіхами в школі і хочемо, щоб канікули ви провели якнайкраще. Ми подбаємо про те, щоб ви відвідували під час канікул театри, кіно, буде зустріч з письменниками, з двічі Героєм Радянського Союзу Сидором Артемовичем Ковпаком.
– Ой,- зойкнули дівчата.
– От здорово! – вигукнули захоплені хлопці.
– Але ми мусимо добре обміркувати,- продовжувала Марина Петрівна,- як ми влаштуємо ялинку, яка у нас буде вистава. От про це я й прошу сьогодні докладно поговорити.
– Хто бере слово? – спитала солідно Ася. Майже всі підняли руки.
– Ну, я буду всім по черзі давати,- вирішила Ася. – Ти, Валю.
– Щоб старші діти самі прикрасили ялинку, і нікого в залу не пускати, аж поки засвітимо.
Хоч це було висловлено не дуже складно, але всім подобалося.
– З школи учителів і дітей запросити в гості!
– Вивчити новорічні вірші!
– Приготувати малятам подарунки!
Усе записували, кожне дрібне зауваження. Але ось дійшла черга до Каті.
– Я пропоную,- сказала вона,- щоб усі діти, навіть малята і всі хлопці, які завжди уникають того, взяли участь у виставі. Щоб це вийшов справжній новорічний карнавал, щоб усі були в карнавальних вбраннях, і тоді всім буде весело.
– А як же малята виступатимуть разом із старшими? – спитала Валя.
– Під ногами тільки плутатимуться,- зауважив Ілько.
– Ні, ні, хай і малята! – підтримала Леночка. – Ти, Катю, напевне, вже щось надумала.
– Я справді дещо придумала, може й не так, але ви поправите. Я думала, відкриємо свято пісенькою сніжинок і їхнім танком. Оце й будуть ролі для малят. Ми самі пошиємо їм вбрання, тільки щоб Олена Іванівна покроїла.
Олена Іванівна була кастеляншею і швачкою в будинку.
– Ну, звичайно, мусить бути Дід Мороз,- продовжувала Катя, – яка ж ялинка без Діда Мороза? Він вітатиме всіх з Новим роком, він розкаже, як живуть скрізь на світі діти, а потім він почне розповідати казки. А казки будуть пушкінські, і ми їх будемо показувати, і там усім дітям ролі будуть. Ми покажемо казку про царя Салтана – там мусить бути тридцять три богатирі, і танок морських хвиль, і царівна Лебідь, і сестри. Усім вистачить!
До чого ж це всім подобалося! Одразу загомоніли, почали додавати щось своє, розвивати далі.
