Леночка зблідла, і руки, на яких вона тримала Ориську, затремтіли.

– Кажи до ладу,- строго сказала Катя, а Світланка заблимала перелякано віями і притиснулася до Тоні.

– Ну я ж кажу, – ображено, що не зрозуміли про Настаську, сказала Тоня. – Я чула, як вони розмовляли, щоб нас усіх підірвати. Дядя Вася візьме гранати і підірве.

– Дядя Вася! – скривила губи Катя.- Ще вона, дурна^ каже «дядя Вася». То ж він для Настаськи «дядя Вася». Я казала, що він запроданець, зрадник!

– Що ж нам робити? – спитала Зіна.

– Не бійтеся нічого,- знайшла в собі силу промовити Леночка посинілими вустами. Скільки вже разів смерть була зовсім поряд коло них, та якось минала. А оце вже настигла.

– Хіба не однаково,- сказала Катя, дивлячись якимись порожніми, відсутніми очима. – Однаково я знала, що це буде колись. Як мама вмерла, я вже напевне знала.

– Я боюся, – зашепотіла Світлана… – Може, вони зараз підірвуть. Я боюся! – І вона заплакала.

– А Настаська тікає! Вона аж затремтіла, почервоніла вся, – не могла забути Тоня того, що найдужче її вразило. – Може, її ще доженуть наші, червоні… Я б їм сказала, щоб вони її вбили.

І тут вони побачили, як у двері просунулася голова кухаря і швидко зникла, і всі почули, як двері замкнули на ключ. Діти всі притиснулися одне до одного.

– Лишенько! – укусила себе за палець Леночка, щоб не закричати, не заголосити. – У карцері ж Льоня з Ванею великим і Петрусиком… Ой, я не знатиму, що з ними!

За стінами почувся шум машин.

– Це Настаська з Рудольфом тікають, – повела очима Тоня. Вона вся була як натягнута струнка. От ще мить – і не витримає, порветься. – Хоч би їх червоні спіймали.

Кілька хвилин всі мовчали. Раптом Леночка сказала:

– Давайте заспіваємо пісню. Так зовсім не буде страшно.

І Катя дзвінко почала, і всі діти вже не пошепки, а вперше голосно заспівали:

Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек.

Я другой такой страны не знаю,

– Где так вольно дышит человек! – підхопив за дверима чийсь басовитий чоловічий голос, і двері відчинилися, і зайшов дядя Вася!

– Діти! Мерщій у щілину, – гукнув він, – а то, бува, бомба сюди потрапить.

– Фрау Фогель вже втекла? – схопилася Тоня.

– Втекла! – махнув рукою дядя Вася.

– У карцері хлопці, – сказала Лена, ще не розуміючи, що, може, смерть минула. Ні, вона ще нічого не розуміла.

– У карцері? – схопився за голову дядя Вася. – Діти, мерщій в щілину коло блоку № 3, а я побіжу до карцера.

– Я з вами, – побігла Лена.

– Веди малих! – строго кинув дядя Вася.

Діти кинулися в двері. Тоня за руку з Світланкою, за ними решта і остання Лена з Ориською на руках, оглядаючись, чи ніхто не лишився в бараці.

Діти залізли у вириту яму. Тоня обхопила русяву голову Світланки і притулила до своїх колін.

– Нічого вже не боюся, – шепнула вона їй. – Настаська ж уже втекла!

– Посидь тут, не підводься, а то тебе ще вб'є, а я подивлюся, – не могла вона витримати.

– І ти не дивись, і тебе може вбити! – потягла її за руку Світланка.

– Ні, я тільки гляну! – І Тоня підвелася навшпиньки.

– Тонько, лягай! – гукнула суворо Катя.

– Ой, – запищала Тоня. – Якась жінка несе Петрусика! Ой, і Льоня з Ванею йдуть! Ой, вони ледве йдуть. Вони сюди йдуть!

Катя і Лена кинулися назустріч.

– Вона нас витягла, ледве витягла, нас уже засипало! – сказав Льоня, показуючи на жінку.

То була худа, висока, з тонким обличчям жінка. Коли Лена і Катя вдивились – розібрали, що то ще зовсім молода дівчина, може, тільки на кілька років старша за них.

– Тьотю, а ви звідки? – спитала Тоня.

– Звідки й ти, – усміхнулася дівчина і присіла поряд з дітьми.- Хлопчикові зовсім погано, а що, той зроду німий? – спитала вона тихо, показавши очима на Ваню великого.

– Що ви! – схопилася Лена. – Ваню! Ваню! Що з тобою?

– М-м-м,- замичав Баня і похитав головою.

– Не чіпайте його, не чіпайте його, – замахав руками Льоня. – Він відійде, він відійде!

– Тьотю, а ви бачили, як Настаська тікала? – спитала невгамовна Тоня.

– Бачила. Вже не повернеться! Уже нікого з фашистів нема в таборі, розбіглися, як пацюки.

– А як вас звуть, тьотю?

Дівчина знову усміхнулася, мабуть, на це незвичне «тьотю».

– Тьотя Ліна, – сказала вона. – Ліна Павлівна.

– Ліна Павлівна, – повторила Катя і цим ствердила друге ім'я, бо хоч яка змарніла, висохла, страшна, як усі, була ця дівчина, Каті не хотілося, щоб її звали «тьотею».

– Я вилізу, уже німців нема! – зашепотіла Тоня.

– Сиди на місці, – зупинила Катя.

Але й вона не витримала, вона вилізла разом з Тонею! За хвилину діти почули несамовитий крик:

– Наші! Наші! Це наші!

На територію концтабору вже бігли червоноармійці. Вони зупинилися…

Назустріч їм висипали діти. Та хіба це були діти? Це були тіні, страшні примари із старечими личками і курячими кісточками.

– Наші! Наші! – лепетали вони і простягали їм руки.

І червоноармійці брали їх на руки і притискували до грудей, як найрідніше, найдорожче. Мимоволі сльози наверталися на очі, але руки були зайняті, щоб змахнути їх, і сльози капали на ці страшні, старечі личка дітей.

– Дядю червоноармієць! Мене візьміть! – верещав п'ятирічний Владик Гончарін.

– Мене, мене! – аж захлиналася Світланка.

– І мене… і мене… – долинув слабкий голосок. Це ледь дочвалав побитий, знеможений Петрусик.

Літній вусатий червоноармієць узяв його на руки і обережно сів з ним на камінь. Легке, наче зовсім невагоме тільце хлоп'ятка здригалося, і дихання з сипом і хрипом уривчасто ніби тріпало маленькі груди. Але хлопчик намагався усміхнутись, він підвів руку і доторкнувся до вусів, до запорошеної щоки.

– Якщо побачите мою маму, – насилу вимовляючи слова, почав він, – скажіть їй, що я живий… А то вона, певне, думає, що я вже помер, і плаче… Ви їй скажіть… – І він сіпнувся ще і ще раз та так і застиг з заспокоєною усмішкою на почорнілих губках.

Вусатий літній червоноармієць так і лишився сидіти, тримаючи на руках закатованого хлопчика.

– Мами у нього нема, – раптом почув він. Коло нього стояли дві дівчинки.

У одної, здавалося, тільки темні великі очі й лишилися на обличчі, друга – трохи світліша.

Темноока серйозно продовжувала:

– Його маму спалили тоді, як і мою, і Світланчину… і у нас нікого нема… зовсім нікого. Ви гера Рудольфа і Настаську піймайте і убийте. Це вони Петрусика побили.

Червоноармієць встав, обережно поклав на камінь мертвого хлопчика, взяв на міцні руки обох ще живих дівчаток, притиснув до себе і сховав за їхніми голівками свою голову, щоб не видно було, як він плаче.

Отакі були перші роки дитинства Тоні і Світланки, двох подружок.

Спочатку не можна було розібрати, чи то білі гребінці хвиль, чи зграя чайок злетіла над морем.

Тоня мружила очі, і їй починало здаватися, що й на берег прилетіли й посідали білі чайки. Вона усміхалася сама до себе – то ж були діти в білих маєчках.

– Я теж наче чайка. Мабуть, люди на тому пароплаві думають, що я теж чайка. – Їй здавалося – от вона змахне руками, і руки стануть крилами, і вона полетить, полетить над морем, куди вітер пожене.

Але й змахувати руками було ліньки.

– Ні, не хочу. Тут так добре. Мабуть, сниться.

їй раптом ставало страшно. Що як це справді сниться? Що як усе їй приснилося-привиділося: і дитбудинок, і школа, і санаторій над морем, і всі ці діти в білих маєчках і синіх трусиках.

Пароплав прогудів і пройшов поважно далі. Куди він? Може, в чужі землі? Тоня здригається. «Чужі землі» у неї ще зв'язуються в думках з тією «чужою землею», на якій вона була. Їй здається, що скрізь поза межами рідної землі – страшно, темно і одні люди ненавидять і мучать інших. Ні, ні, вона нікуди не хоче. Коли б тільки хто знав, як їй добре тут!

Морські хвилі набігають, цілують, пестять камінці і біжать назад, наче граються. І щось усе гомонять-гомонять. Дрібні камінці враз засяють на сонці, ніби зрадіють, та враз висохнуть і чекають ще.