– Справа в тому, що один мій друг скористався послугами вашої колеги і йому наворожили щось незрозуміле.

– Що саме? – То були перші її слова. – І не варто обманювати. Вам це не личить.

У мене з’явився намір опротестувати її закид. Та поки я думав над апеляцією, жінка завела мене у велику кімнату, вікна якої наглухо закривали штори. Тьмяне світло компенсували кілька палаючих свічок. Коли зір адаптувався до тутешнього посвіту, я розгледів круглий стіл у центрі кімнати і з десяток тотемів на стінах. Найбільше уваги привертала голова якогось ідола, установлена на високій колоні. У кутку, де стояв старенький сервант, щось ворухнулось і підскочило. Я помітив клітку з чорним пташеням, яке сиділо, не подаючи жодного звуку. Потому я взявся нишпорити поглядом по закутках у пошуках додаткових атрибутів чаклунства. До них, без сумніву, належала книга у шкіряній обкладинці, що лежала на столі. Тверезе мислення капітулювало перед бурхливою уявою, у якій зринули обряди і священні ритуали, що могли проводитися тут опівночі. Питання ворожки повернуло мене до реальності.

– Ви не сказали, що спонукало вас збрехати.

Її слова були влучними, мов снайперська куля. Вони не залишали простору для маневру, тож я вирішив зізнатися.

– Справа в тому, що мені поворожили, але не сказали результату.

– У кого ви були?

І знову – у ціль. Цього разу я по-справжньому завагався: видавати Ельзу Олександрівну не входило в мої плани та й повторно брехати не хотілося.

– Я не знаю прізвища цієї людини, але… Але її звати Ельза Олександрівна.

Ворожка не зводила з мене очей.

– Ельза?

– Так.

– І що ви хочете від мене? Вона знавець своєї справи.

Я дістав із кишені мобільний і продемонстрував ворожці фотографію слідів, залишених кавовою гущею.

– Не знаю, чи вам добре видно…

Ворожка різко обірвала мене на півслові.

– Вік торкнувся моєї зовнішності, але не зачепив очей.

– Пробачте, – відповів я, ковтнувши слину.

Їй знадобилося кілька хвилин на вивчення зображення, затим вона винесла вердикт:

– Я бачу тут людей.

– Людей? – не приховуючи здивування, перепитав я.

– Так. Ось ці патьоки звужуються і сходяться в одній точці – це голова. Ось тут те саме і тут.

Мізинець пересувався екраном телефону, синхронізуючи свій маршрут із голосом ворожки. Завдяки її підказкам, я також почав розпізнавати в кавовій гущі людиноподібні силуети.

– І що це означає? – вирвалось у мене.

Жінка підвела погляд.

– Ви справді хочете знати?

Тембр її голосу задзвенів грізними нотами. Мою впевненість, що зранку могла дати відсіч будь-яким несподіваним новинам, кудись звіяло. Чи то слова ворожки, чи якась таємнича аура цього приміщення ввели мене у стан глибокої прострації. Інстинкт самозбереження наказував забиратися звідси, однак…

Я не пішов. Життя дано людині не для того, щоб утікати від своїх фобій. Боротьба із самим собою – ось формула успіху особистості, і я не збирався відступати.

– Так, хочу, – відповів я твердо, дивлячись ворожці просто у вічі.

Жінка глянула на мене так, наче я щойно звернув гори. Здається, маленьку перемогу над собою я все-таки здобув.

– Добре, що ви такий твердий у своїх намірах. Це робить чоловіка чоловіком.

Вона схилилася до мене, й у вусі зазвучав її шепіт:

– Ворожіння, синку, – це не гра. Що кава чи карта показала – те треба прийняти з повагою та серйозністю. Лишень так можна оминути біду. Знаки віщують тобі небезпеку, але не бійся. Мужність і розум допоможуть тобі. Не втікай, не озирайся та будь насторожі. Слухайся свого серця і не давай страхові розповзатися твоїми жилами.

Її слова затьмарили розум. Замість голосу провидиці в моїх вухах забринів пташиний клекіт. Свічки так нагріли повітря, що стіни почали спливати, мов віск. Щелепа ідола посунулася долу, готуючись будь-якої миті проковтнути мене. В усьому, що мене оточувало, я вбачав небезпеку. Це – пастка.

Урешті ворожка склала руки на грудях, даючи мені знак, що розмову завершено.

– Це все.

Жінка рішуче підвелася, не залишаючи мені іншого вибору, як покірно слідувати за нею. Мій візит скінчився. І, як виявилося згодом, слова ворожки «це все» стосувалися тільки її. Для мене ж усе тільки починалося.

Відкритий простір вирвав мене з полону чар ворожки. Я присів на лавку й задер голову. Купчасті хмари грайливо вимальовували на голубому полотні візерунки тварин, рослин, інші абстракції, у яких можна було угледіти що завгодно. Вітер швидко трансформував їх у різноманітні зображення.

Ось кілька хмарових пір’їн збилися в купу, утворивши подобу динозавра, пролетіли незначну відстань і переінакшилися, перекинувшись на якесь фантастичне звірятко. А ось хмаровиння сформувало щось дуже схоже на глечик, щоправда, без ручки, але з чітким вузьким горлом. Вітряні потоки знову і знову розтягали в різні боки небесні натюрморти, створюючи нові, більш дивовижні.

Спостерігання за хмарами поступово вгамувало мою уяву, і я ніби заспокоївся. Підійшли дві панянки і попросили дозволу сісти поруч, тож я ввічливо відсунувся на край лавки, звільнивши для них місце. У спину дмухнув легенький вітерець, змусивши мене озирнутися. Позаду нічого надзвичайного не було – ранкова метушня людей, які вічно кудись квапляться. Та щось не давало мені спокою. Відчуття тривоги блукало в межах моєї свідомості. Мені закортілось поговорити з мудрим Яшею.

«Вернісаж» тріщав від надміру туристів, мов переспілий кавун. Група літніх людей товклася біля ятки із вишиванками, активно обговорюючи вишуканість українського національного строю. Насилу протиснувшись, я рушив до прилавка свого підстаркуватого товариша. Він звично сидів на рибацькому кріслі з газетою в руках.

– Доброго ранку!

Яша розійшовся в усмішці і, відклавши газету, простягнув мені руку.

– Доброго ранку, мій юний друже. Як вам сьогоднішня погода?

– Спекотна, – відповів я, потискаючи його долоню, а тоді спитав те, що радий чути будь-який крамар: – Як клієнти?

– Клієнти – як молоко на вогні, треба пильнувати, щоб не збігли, ну тобто не втекли, – уточнив він, лукаво примруживши око. – А як ваша наука?

– Наука теж, як молоко, – може скиснути, якщо про неї забути.

Моя відповідь, до пари Яшиній, нас розвеселила.

– Ладний у вас гумор! – сказав він, наливаючи з термоса чаю. Ним він часто пригощав мене під час наших бесід.

– Сьогодні – зелений. Забув, куди подів чорний. Старість.

– То пусте, не переймайтеся. Знаєте, а я знайшов нову квартиру і вже навіть ночував там.

– Справді?

– Так.

– Ну, Андрію, вітаю! І заздрю вашій спритності.

– То, найпевніше, випадковість, але що сталося – те сталося. Знаєте, моя нова хазяйка – ворожка. Ви вірите в магію?

Яша схилив голову і неквапом сьорбнув чаю. Справжній єврей, перш ніж дати відповідь, подумає як слід. Мій співрозмовник був чистокровним євреєм.

– Я вірю лише в Бога, але якщо є Бог, то мусить бути і диявол. А коли так, то є протилежні шляхи і люди, які ними ходять.

– Якщо вірити пророцтву, то мене чекає справжня небезпека, – виловив я з пам’яті слова ворожки.

Обличчям торговця майнула тінь тривоги.

– Із вами все гаразд? – спитав я.

– Андрійку, то недобре.

– Та годі вам! Ви ж доросла людина і чудово розумієте, що це несерйозно. Усі страхи народжуються в наших головах.

Останню репліку я підкріпив відповідним жестом, відчуваючи, що співрозмовник не розділяє моїх переконань.

– Несерйозно, коли дівчата ворожать на Івана Купала, – неспішно відповів гендляр.

– Щось ви заблизько до серця те взяли.

– Мені, старому, нічого переживати – життя прожите, а вам, молодому, треба бути обачним із такими речами.

– Ну досить!

Моє прохання прозвучало тривіально – крити було нічим. Над нами нависло хитке мовчання, яке ніхто не зважився порушити. Кожен думав і стояв на своєму, і хтозна, скільки це тривало б, якби Яшу не погукав якийсь огрядний чоловік у кашкеті.