У місті було вкрай гамірно – година пік. Тарахкотіли старенькі трамваї, курсуючи рейками туди-сюди; шмигали маршрутки, порушуючи всі правила руху в гонитві за пасажирами; метушилися, мов мурахи, люди, несучи на спинах картаті торби в напрямку Винниківського базару. Словом, місто вирувало. Разом із Личаківською я влився в русло Митної площі й виплив на Підвальній, де, здолавши ще один поріг із людського натовпу, опинився в гирлі центру міста.
Хто був у Львові, той у пошуках якогось сувеніра чи подарунка, мабуть, заходив на «Вернісаж». Мене ж цей ринок приваблював концентрацією предметів старовини. Неодноразово, блукаючи тут між торгівельними рядами, я натрапляв на щось цікаве. Більшість продавців давно знали мене в обличчя, тож не гнівалися, коли я брав товар до рук, щоб краще роздивитися. Одним із таких крамарів був старенький єврей Яша. Ми зазнайомилися півтора року тому, тоді, як я, будучи першокурсником, забрів сюди вперше. Мою увагу привернув годинник радянської фірми «Слава», і я не втримався від спокуси взяти його до рук. «А що, юначе, ладний годинник? Ви не дивіться, що механічний. То не електроніка, служити буде вічно», – промовив тоді чоловік, позираючи на мене. «У мого дідуся такий був, тож я і задивився». Ось так, слово по слову, ми й розговорилися.
Сьогодні він, як завжди, сидів на рибальському кріселку з газетою в руках. Синій берет, що кручею звисав над чолом, у парі з окулярами надійно маскували очі гендляра. Насправді він не статті читав, а сканував людський натовп на наявність щедрих клієнтів. Варто було такому опинитися біля прилавка Яші, як той блискавично підсікав його своїм крамарським гачком.
– Добрий ранок.
Мій літній приятель відклав газету і глянув на мене крізь окуляри.
– Добрий ранок, добрий ранок, юначе. Чим завдячую вашому візиту? – Яша, скільки я його не просив, завжди звертався до мене на «ви».
– Та йду до університету, вирішив забігти подивитись, як ви тут.
– Спасибі, Андрійку, усе добре.
– Щось нове маєте?
– Старе ви хотіли спитати, – виправив мене продавець.
Поки я роздивлявся поштові марки вже не існуючої країни – Югославії, Яша розповідав про своїх покупців, здебільшого європейців, а також про новий-старий крам.
– Яшо, ви не знаєте когось, хто здає кімнату? Бажано в центрі.
Співрозмовник схилив голову і, трішки подумавши, відповів:
– На жаль, ні. А що сталося? Знову виселяють?
– Схоже на те. Завалив кімнату знахідками, уже й місця для гостей не залишилося.
Чоловік проявив уроджену кмітливість, запропонувавши вихід із ситуації:
– То в чому проблема? На моєму прилавку завжди знайдеться місце для ваших експонатів. Приносьте.
– Е ні, сюди їм зарано, – відповів я.
Розмови в стилі «перетягування канату» щоразу розважали нас, і ми без проблем розумілися.
– Ще хотів спитати: ви ніколи не чули прізвища Ісаєв? Може, знали когось? Може, батьки щось розказували?
Крамар набрав у легені повітря і неквапом заговорив:
– Батьків моїх війна забрала, синку. А прізвище таке, звісно, чув. Тітка моя троюрідна…
При слові «тітка» я напружився і з надією в очах глянув на Яшу, проте сказані ним слова нічого, крім розчарування, не дали.
– …мала таке прізвище. Уже померла давно і спочиває собі в Ізраїлі, на Батьківщині.
Я невдоволено опустив голову.
– А що сталось, Андрію?
– Нічого такого. Нещодавно знайшов лист. Захотілося більше дізнатися про автора. Може, порадите, із чого пошуки розпочати?
Співрозмовник, задерши голову, абстрагувався від процесу торгівлі.
– А що ми маємо за фактом?
– Лист, автором якого ймовірно була жінка, і темну історію, описану в ньому…
Далі я коротко переказав товаришеві зміст послання та свої припущення щодо розвитку тих подій. Я чекав пропозицій від більш досвідченого чоловіка. На щастя, вони в нього були.
– У вас є два шляхи: військовий і цивільний.
– Тобто? – перепитав я, утрачаючи терпець.
– Якщо ваша версія про приналежність Родіона до лав Радянської армії правильна, то можна звернутися до військового архіву. Але, на мою думку, починати треба з РАЦСу, а точніше – з його тодішніх виписок, де обов’язково мусять бути дати смерті немовлят і, звісно, певні відомості про їхніх батьків. Так питання може бути вирішене.
Приятель, безумовно, мав рацію.
– Ви дуже розумний чоловік, Яшо.
Крамар крутнув головою й іронічно парирував:
– Ще невідомо, Андрію, хто з нас розумніший: я – мудрий і досвідчений єврей, чи ви – студент, який користується моєю мудрістю безкоштовно.
Висновок продавця звеселив нас обох. Насміявшись, крамар узяв свій телефон.
– Гаразд, а тепер – до справи. Знайдіть-но мені тут Валентину Семенівну.
Я взяв до рук стареньку «нокію», відшукав потрібного абонента і натиснув кнопку виклику.
– Алло, Валечко? Привіт, моя рибонько… Яша, Яша. Ну як ви там?… Ну і слава Богу. Валечко, твоя Рая ще працює в загсі?… Допомога потрібна, невеличка… Що? У відпустці?… Гм… – Обличчя Яші спохмурніло, та зразу проясніло. – Недовго? Гаразд, зачекаємо, нам нікуди спішити… Ага, нехай. Спасибі тобі!
Попрощавшись, Яша тріумфально глянув на мене.
– Раїса повернеться з відпустки, і я влаштую вам, юначе, аудієнцію в неї.
– А вона не у Львові?
Мій розчарований тон не залишив гендляра байдужим.
– Ні. Але не підганяйте час, Андрійку. Лист пролежав півстоліття, хтозна, може, він чекав саме на вас.
Важко було сперечатися із філософськими роздумами Яші, тому я щиро подякував йому за пораду і вирушив до трамвайної зупинки. Довелося підбігати до вагона, щоб не спізнитися на пару.
Костел Святої Єлизавети на перехресті вулиць Городоцької та Степана Бандери впирався гострими шпилями в самісіньке небо, настромлюючи голубе простирадло на свої наконечники.
Я минув його за лічені секунди й чвалом продовжив шлях до університету, дорогою прикупивши газету рекламних оголошень. Треба ж урешті-решт знайти нове житло! Хол альма-матер зустрів мене мертвим штилем: ані тобі буденного галасу, ні метушливих студентів, лише годинник тихо викарбовував час, показуючи чверть на дванадцяту. Зійшовши на другий поверх, я подався в кінець коридору, порушуючи своєю присутністю застиглу тишу, що бувала тут хіба в період літніх канікул. Зараз це видавалося дивним, адже на носі – сесія.
Двері аудиторії під номером тисяча двісті вісім були зачинені. Але голос професора Мартиновича дивним чином пробивався крізь них назовні і щезав десь за поворотом. Я тихо зайшов досередини, намагаючись не привертати увагу, та моя поява оживила однокурсників. Хвиля шепотіння, що здійнялася з перших рядів, докотившись до останніх, переросла в справжнісіньке цунамі. Професор гримнув долонею по столу.
– Тихо! Тиша в аудиторії! – після приборкання ґвалту викладач звернувся до мене. – Студенте Багрію, коли ваша ласка, поясніть причину свого спізнення.
Я не люблю надмірної уваги, ніяково почуваючись на людях, тож просто схилив голову, вибачаючись у такий спосіб перед професором. Викладач, схоже, зрозумів жест, бо дозволив сісти на місце, що пустувало поміж кращих друзів – Апостолів.
Такі прізвиська хлопці отримали через свої імена: Петро та Павло, а ще завдяки нерозлучності. Вони разом ходили до школи, вступили до одного вишу, жили в одній кімнаті. Украй рідко і мало хто бачив їх нарізно. А кому випадала така нагода, той одразу цікавився: де другий Апостол? Утім на вигляд хлопці були цілковитими протилежностями. Павло був худющий, як тріска, з коротенькою зачіскою. Петро ж – гладкий, мов гарбуз, і з кучерявим волоссям. Характери друзів теж різнилися: перший міг вибратися з будь-якої халепи і мав вдачу хитрого лиса, другий був абсолютно безпорадний, ніби вчора на світ народився. Однак у Петрові, крім відданості другу, жила ще одна незмінна пристрасть: любов до «Карпат» – улюбленої футбольної команди. Так, тримаючись купи, хлопці непогано давали собі раду.
