З дому визирнула міцна молодуха років тридцяти п’яти. З тривогою зиркнула на Стефана і незнайомця, рішуче попрямувала до них.
– Стефане…
– Галю… – безпорадно пробурмотів Стефан.
Гоцик скосив на Галю очі. Ого! Сніг з даху точно вона скидала, і доріжки порозчищала, і паркан з профілю, певно, теж… Галя.
– Добридень, – привітався чемно.
– Галю… – Стефан ледь стояв. – Марічка знайшлася…
Треба віддати Галі шану, не визвірилася хижо, не погнала Гоцика: геть! Завмерла на мить, схлипнула, захрестилася набожно: хвала Ісусу! Роззирнулася.
– А де… Марічка?…
– У лікарні… Тут неподалік, – сказав Гоцик.
Трійця завмерла. Галя похнюпилася, опустила голову… З хати визирнула стара жінка, гукнула:
– Галю! Малий їсти просить…
– Та заждіть, мамо!
Галя звела брови. І Гоцик, і Стефан дивилися на неї, ніби від неї одної залежало геть усе. Галя усміхнулася гірко.
– От бачиш, Стефане… Не дарма молилися. Я з малим до мами переїду. Сьогодні ж. А ти за Марічкою рушай…
Стефан заплакав.
– Галю! Ні…
Галя видихнула важко.
– А що робити?!
– Не знаю! Не знаю. – Стефан не втирав сльози. – До себе Марічку заберемо… Хата велика.
– Що ви, добродію, мелете? – кинув Гоцик похмуро.
Стефан зіщулився, мов від удару, забалабонив гарячково.
– Який на нас гріх?! П’ять років минуло. Ми шукали. Де ми тільки не шукали. Дві теки листів і запитів у шафі зберігаються. І Галя шукала. Скажи панові, Галю!
Галя зітхнула важко.
– Збирайся, Стефане. Разом до моєї мами переїдемо. Хата Марічці лишиться.
– Марічка… не зможе сама жити, – видушив Гоцик.
– Чому?
– У полоні всі ці роки була. У циган. Виснажена вкрай. Цигани язик їй… відрізали.
– Боже правий! – Стефан затулив лице руками, заридав.
Галя зблідла, щелепи ходором.
– Добре… Не переїжджатимемо. Заберемо Марічку… до нас. Хата… велика… Доглянемо…
– Та вона не помирає, щоб ходити за нею, – сказав Гоцик. – А отут із вами… точно помре.
Біля файної нової огорожі з металопрофілю, над крутим узвозом, над усією Теребовлею затремтіла хитка тривожна тиша. Гоцик спустошено дивився на двох приголомшених людей: що робити? Були б покидьками, кричали б на всю вулицю: «Нічого не знаємо! І знати не хочемо!», отоді б він не розгубився – врізав би поміж очі і поетові, і міцній Галі. Та поряд із ним товклися ошелешені безпорадні люди, і тільки одне ясно: не хочуть одне без одного… Отакі справи.
Зітхнув.
– Добре… Поїду. Адресу доньки тільки дайте. Повезу Марічку в Київ до Дори.
Галя звела на Гоцика мокрі очі, захитала головою.
– Вези нас у лікарню до Марічки, – сказала. – Як уже Бог дасть…
193 кілометри між Теребовлею і Луцьком «SEAT Arosa» подолала, коли годинник показував першу годину дня. Гоцик залишив знічених Саламанів у коридорі, увійшов до палати, де лежала Марічка.
– Мамо Марічко… Як ви?
«Краще», – закивала головою Марічка. Гоцик скосив очі на інші постелі – порожні.
– Що? Усіх на новий рік додому повиганяли? – запитав.
Так…
Напружився. Може, й дурне робить, та й брехати – язик не повернеться. Права Галя – як Бог дасть. Відчинив двері, гукнув у коридор: ходіть уже…
До палати обережно ввійшов Стефан Саламан. За ним Галя… Марічка завмерла, відсахнулася, застогнала, простягнула було руки до чоловіка, та здригнулася, закрила лице долонями…
– Марічко… – Стефан злякався. Тупцював посередині палати, із жахом роздивлявся худу, майже незнайому йому виснажену жінку.
Галя обійшла його, упала біля ліжка, обійняла руками Маріччині ноги, заридала – вихлюпувалося, не зупинити.
– Прости, голубко! За все прости… Кажи – усе зробимо! Покарай, тільки не гнівайся! Не гони! Допомогти тобі хочемо. І я… І Стефан! Шукали тебе. Хрест святий – шукали, аж поки останню надію не втратили. У Стефана душа плакала… Я – все життя самотня… Отак і притулилися одне до одного… Разом жити стали… Синочка народили. Прости, Марічко! Щодня за тебе Бога просили. І думки злої на душі не мали, щоб щезла навіки, щоб у біді згинула. Прости нас із Стефаном. Прости, голубко. Дозволь поруч бути, допомагати…
Марічка чула. Гоцик бачив, як здригнулися пальці, як жінка прибрала їх від лиця. Як приголомшено вдивляється у важку Галину потилицю, бо тільки її й видно – зарилася Галя лицем у Маріччині ноги, ридає-волає… І Стефан врешті отямився. Підійшов ближче, сльози по щоках котяться.
– Марічко…
Простягнула руки – наче увесь білий світ обійняти має. Нахилилася вперед, одну руку на Галине волосся поклала, другою Стефанового зап’ястку торкнулася. Усміхнулася гірко, головою захитала: он воно як… Галя кинулася Марічці на груди, Стефан припав. Марічка усміхалася світло і ніжно, мовби казала: живий… Щасливий… Хвала Всевишньому!
Та от у зболілих очах тінь промайнула. Ухопила Стефана за плечі, у вічі заглядала, стогнала зімкнутими вустами.
«Дора?» – здогадався.
Так, так! Де?!
– У Києві… Працює… Відвідував її… влітку. І… нещодавно, – прибрехав Стефан. – От відпочинеш трохи, ми з тобою… – зиркнув на Галю напружено. – …Обов’язково до неї поїдемо. Чи викличемо, щоб приїхала. Доросла така стала. Самостійна…
«Ні, ні…» – Марічка захитала головою скорботно. Жестами пояснила – нічого Дорі про мене не кажіть. Папір ухопила. Ручку. «Побожіться! Дорі про мене нічого не скажете! – написала. – Як сама насмілюся, то пригорну до душі, а ви – ні!»
– Як скажеш…
Найстрашніше було позаду. Стефан розгубився вкрай. А далі що? Забирати Марічку? Додому везти? Зиркнув на Галю безпорадно.
– Поїдемо додому, Марічко, – мовила Галя.
Марічка зіщулилася, усміхнулася спустошено, захитала головою – ні, ні…
– Як лікар відпустить, тільки тоді, – сказав Гоцик. – Ви… додому повертайтеся. Марічка одужає, я вам… повідомлю.
У переддень православного Різдва луцькі лікарі відпустили дивну естонську пацієнтку, перехрестилися: синочок такий у пані дурнуватий, боронь Боже! Усі кишки повимотував, сволота!
Гоцик усівся за кермо, зиркнув на німу, мовби скам’янілу жінку.
– Нітрогліцерину накупив до біса. І ще якесь нове. Для серця, – сказав. – Керуй, мамо Марічко. Куди їдемо? До Києва?
Захитала головою, дістала з кишені блокнотик, бо куди тепер без нього. Написала тремтячою рукою. «Хай береже тебе Господь, синочку. Облиш уже мене. Живи своїм життям…»
– Так… – насупився. – Зрозуміло! – помовчав, завів двигун. – На Київ їдемо.
«Боюся із Дорою зустрітися… Тільки горе дитині принесу. Не маю права. Їй поміч, підтримка потрібна, а не ноша важка… Тільки би здалеку глянути…»
– Глянемо, – пообіцяв Гоцик.
За ці дні вже встиг сто разів набрати телефонні Дорині номери, що їх Стефан Саламан записав на звороті тоненької книжечки власних вибраних поезій. Довгі гудки не обривалися дзвінким схвильованим голосом.
– Йолоп! Вона ж глухоніма… – допетрав.
Написав СМС-ку: «Доро! Де тебе знайти, щоб передати інформацію про маму Марічку», та відповіді не отримав.
– Чому ваша донька не відповідає? – зателефонував Стефанові.
– Може, номер змінила? – сказав той. – Маю адресу її роботодавця…
– То вона у служницях? – здогадався.
– У добрих людей… – запевнив Стефан.
Гоцик відрубав зв’язок і вирішив діяти інакше. На те була ще одна причина. Поки їхали засніженою Європою, грошей не рахував. Мовчки діставав з кишені купюру за купюрою: бензин, ночівля, їжа… Виїхали з Луцька, кинувся автівку заправляти – у кишені грошей як кіт наплакав.
– Швидко впорався, – пробурмотів.
Від’їхали від Луцька, Гоцик закинув обережно:
– Знаєте, мамо Марічко… Ми спершу додому заїдемо. До нас! Бо мій дім – ваш. Отак і знайте. Відпочинемо, бо вже та дорога в печінках. Дізнаємося усе чисто про Дору, опісля того до Києва і поїдемо. Бо оце припхаємося, як з конопель… Ви у Києві бували? Ні? А я там майже чотири роки промордувався. Знаю, що кажу. А наш дім – поряд. Недалеко від столиці. Згідні?