– Мамо Марічко… – прошепотів. – Не покидай мене…

Жінка обережно відсторонила Гоцика, глянула в очі, усміхнулася всесильно і хоробро. «Не покину…» – прочитав у зажурених очах.

Диво… Гоцик мав стати слабким, аби Марічка почала не просто одужувати – черпати сили звідусіль: з небес, сонця, височезних кипарисів, цвірінчання горобців, суворих вказівок лікарів, допомоги сусідкам по палаті, перетертих супів і молитов файній статуї Діві Марії, що вона стояла посеред лікарняного двору.

Гоцик сіпав лікаря Ісусика, якого, до речі, звали Хесусом. Хесусом Луїсом.

– Коли вже маму відпустите?

Ісусик не радив вирушати в дорогу раніше середини листопада, а то й ще зачекати.

Гоцик не вибухав. Таємнича смерть Ілії й Ізідори розшматувала принципи: а здавалися ж вічними і непорушними! Вгамовував себе безжально: чекай, терпи… Колупався у блакитній автівці, ходив за слабкими чоловіками, драїв туалети у лікарні, а як втомлювався до нестями, сунув до книжкової крамнички привітного синьйора Алваро, і той завжди знаходив час для кремезного чужинця з такою розхристаною душею, що й сліпий побачив би, хоч ніяких справ до хлопця не мав: з усім розібралися у перший же день після повернення Гоцика від дому Ілії. Букініст продав чистий діамант, хлопець отримав 10 тисяч готівки, хоч камінець коштував вп’ятеро дорожче, і цілий пакет документів, аби без клопоту перетнути кордон України: і візи, і запрошення на кілька міжнародних семінарів у різних галузях, аби обрати найбільш підходящий, коли прийде час вирушити в дорогу.

– Чув, благодійна лікарня для нужденних отримала неймовірну пожертву, – сказав раз синьйор Алваро.

Налив сухе червоне вино у келихи, поставив один на письмовий стіл, біля якого сидів Гоцик.

– Так… І я чув.

Гоцик відпив із келиха, насупився роздратовано: якого дідька ковтає оце пійло для манірних панянок? Йому би горілочки чарочку. Якого дідька не наважується сказати букіністу, що горілка – фореве, а все інше… Що з ним таке?!

– Щоразу, коли людина відмовляється від грошей, – то подвиг духу, – синьйор Алваро присів у крісло навпроти Гоцика, із задоволенням смакував вино.

– Може, йолоп який, – відсторонено відповів Гоцик. – Чи грішник… Накапостило, падло, аж самому страх, а тепер грішми собі шлях у рай прокладає.

– Усі ми – йолопи і грішники. Та лише одиниці вільні: не підкоряються диктату грошей.

Гоцик згадав тата… Синьйора Алмейду…

– То у вас їх забагато. Можете філософствувати…

Букініст усміхнувся.

– І у вас, кабайєро… Завжди будуть. Та тільки не через край. Рівно стільки, щоб не витрачати життя на їх охорону. Згадаєте мої слова.

Гоцик зиркнув на інтелігентну пику іспанця, знизав плечима.

– Шкода, не матимете змоги перевірити… Я сюди повертатися не збираюся.

Синьйор Алваро розсміявся, ухопився було за пляшку, аби підлити хлопцеві червоного вина, та зупинився…

– Думаю, ви б не відмовилися від чогось більш міцного. Гоцик випростав руку: ні!

– Давайте чогось міцнішого… на коня вип’ємо. Коли прощатимемося.

На початку грудня пили горілку. Букініст не відставав.

– Я сумуватиму за вами, кабайєро…

– Нормальний ти мужик… Правильний, – варнякав Гоцик. – Не брешеш? Як тобі вдається? А я брешу… Буває.

Букініст хитав головою: ох, як же я розумію вас, кабайєро! Поткнувся Гоцикові подарунок на згадку про Севілью шукати. Рився на книжкових полицях, шарудів у шухлядах письмового столу.

– Не те, не те…

Врешті віднайшов великий – сантиметрів 5 у діаметрі! – мідний медальйон. Перехрестився, поцілував медальйон, повісив Гоцикові на шию.

– Мадонна… – пояснив схвильовано. – Санта Марія де ла Есперанца Макарена. «Та, що подає надію». Їй поклоняються справжні чоловіки – тореадори. Севільська мадонна захистить вас, кабайєро.

Маму Марічку і її працьовитого сина проводжала вся лікарня. Лікарі потискали Гоцикові руку, медсестри цілували у щоки: щасти! Санітарки і волонтери шкодували: важко без Гоцика стане.

Прийшла і сестра Тереза. Принесла теплий одяг для Марічки, хоч Гоцик і не хотів брати: усе самі купимо. Хрестила жінку і хлопця, дякувала…

– За що?! Це ми перед вами у боргу, – сказав Гоцик.

– За те, що з сестрою помирили. Вісім років зі мною не розмовляла…

– Синьйора Агуеда – горда жінка, – Гоцик згадав подружжя милосердних фермерів, що вони і доправили сюди їх з Марічкою.

– Коли їхній син Сантьяго покинув семінарію, Агуеда дуже засмутилася. Покликала мене. Просила, аби я відмовила Сантьяго кидати навчання. А він так мріяв мандрувати з отарою… І я благословила його.

– Сантьяго? – Гоцик згадав наївного іспанського пастуха: лежав під сикомором у напівзруйнованому храмі поруч із скринею, очі в небо…

– А тепер мордуюся… Нащо те скоїла?! Уже скільки років нічого про Сантьяго не чули. Щодня молюся за нього.

Гоцик потьмянів.

– Прощавайте, сестро Терезо, – мовив розгублено. – І за мене помоліться…

Блакитна «SEAT Arosa» виїхала з Севільї восьмого грудня, коли місто вже починало готуватися до свята Різдва Христового.

До французького кордону – без варіантів. А далі… Карта автомобільних доріг пропонувала десятки маршрутів, та Гоцик повернув до середземноморського узбережжя. Рухав час у зворотному напрямку, вдивлявся у навколишні краєвиди: отут вони з Ілією чалапали. За тиждень перетнули Францію, Італію, Словенію, забурилися в Угорщину. Звідти б – до українського кордону. Та Гоцик повернув на північ – отам, поблизу польського Хелма зустрів Ілію. Туди і повернеться…

– Через Словаччину й Польщу поїдемо, – напружено пояснив Марічці. – Мені так… треба. Ви вже потерпіть…

Марічка терпіла. Трималася, поки бачила розгублений погляд хлопця, та чим ближче під’їжджали до рідних країв, тим більше журилася, не могла втримати сліз.

В угорському мотелі, де зупинилися переночувати, Гоцик власноруч розім’яв варену картоплю на пюре, залив юшкою з гуляшу, відніс Марічці в номер. За дверима чекав, поки поїсть: стидалася при хлопцеві давитися, руками допомагати їжі потрапити у стравохід. Відніс тарелі до ресторанчика при мотелі, замовив гарячого чаю, підсів до жінки.

– Мамо Марічко… Боїтеся?

«Так!» – зіщулилася, показала жестами: паперу дай, ручку… Давно не розмовляли. Гоцик більше балабонив, Марічка тільки кивала та плакала. І нині сліз не тримала – крапали на цупкий папір. Не помічала. Виводила.

«Каліка… Ярмо для всіх. Чоловікові – яка радість від такої дружини?…»

– А донька?

«Донька – глухоніма. Мріяла навчити її розмовляти. Сама німою стала… Тільки б побачити її. А тоді й померти можна».

– Нащо ви всі туди пнетеся?! Ну, нащо?! – не втримався. – Що ті гроші?! Чоловіка полишили! Доньку…

Закляк. Почервонів…

– То я не про вас. У мене мати… У Португалії заміж вийшла. За пердуна. А ми з татом…

Марічка опустила голову. Поклала прозору долоню на важку Гоцикову руку: тихо, дитино, тихо…

– Ви не думайте, що я вас через кордон переправлю і покину посеред дороги, – заговорив глухо. – Я би просто так вас мамою не називав. Хочете чи ні, а маєте тепер ще й сина. Так що…

Зиркнув на Марічку напружено.

– …Не хвилюйтеся ані на йоту. Розберемося. Усіх знайдемо… Подивимося, як вони там…

Напередодні нового 2010 року блакитна напівіржава залізяка з гордою назвою «SEAT Arosa» дісталася Ягодина. Українських прикордонників вельми здивували естонські громадяни, що через Польщу прямували до Києва на конференцію з питань обмеження виробництва, використання, ввезення та розповсюдження в Україні полімерних пакетів. Навпростець через Білорусь – набагато коротший шлях. Перемовлялися тихо.

– Де вони цю тачку відкопали? Брухт! – казав один.

– Тихіше, – застеріг другий. – Ще образяться… А раптом то сімейна реліквія?

– Не образяться, – заперечив перший. – Глянь! У них на пиках написано: ми ні бельмеса…

– Хлопці, – встряг естонський громадянин Вяйно Кірвес. – Є проблеми? Як ні, то ми б уже й поїхали. Бо без нас з тими пакетами не розберуться.