– Прощавай, рейна… – шепоче тоскно. Рейна – то королева… Прости мені за все, Ізідоро! І ти, брате…

Впала ніч, коли Гоцик врешті пішов від зруйнованої каплиці. Забрався на вежу. Дивився тоскно то на море, то на вогні близького селища, то на далекі темні гори. Таке все чуже… І темний дім на високому березі. Чому вони так прагли цього дому? Зрозуміти б, роздивитися…

Спустився з вежі, посунув до будинку. Вмикав світло – у кухні, вітальні, на другому поверсі, піднявся на третій, а тут кімнат до біса. Вмикав і вмикав лампи у кожній, і коли вночі на високому березі засвітилася величезна свічка самотнього прихистку, не зупинився – застигав у кожній кімнаті, уважно роздивлявся, наче предмети й речі мали б розповісти про життя двох дивних мешканців.

Малі кімнатки третього поверху мовчали. Усі, крім однієї: вузький диван тут не вкривала пилюка, на бильці висіли Іліїні штани, а замість подушки – скручений рушник. Наче ховався тут Ілія від усіх бід. Наче тільки тут і було йому добре. Гоцик опустився на диван, рипнули розхитані пружини… «Нащо сорок кімнат? Однаково душа відпочиватиме в одній…» – подумав.

А другий і перший поверхи спокою не мали. Гоцик ошелешено роздивлявся сплутані, ніби після відчайдушної боротьби, простирадла на Ізідориному ліжку, обірвані завіски, розчавлену червону помаду… Наступив на щось гостре – штрикнуло у ступню. Нахилився – камінь. Не простий – дорогоцінний. Валявся, як сміття. Гоцик поклав його на консоль біля ясного дзеркала, придивився: у вазі ще камінець. Пішов кімнатою – камінці валялися на підвіконні, посеред покривал, на килимі…

– Що ж тут у вас було?! – прошепотів. Хвиля чужих пристрастей так відчутно сколихнула повітря – аж зіщулився.

Зібрав камені, вкинув у вазу. Зазирнув до сусідньої кімнати. Одномісне ліжко акуратно застелене – ніхто тут не спав. Тільки й того, що новенький коштовний одяг на вішаках, на кріслі, по підлозі. І зіжмакана біла серветка, мов непотріб, під ліжком.

Та найбільше приголомшував перший поверх. У кошиках біля підвіконня гнили овочі і фрукти. Посеред столу стояла відкоркована повна пляшка і пательня із зеленою від цвілі яєчнею. Гоцик присів за стіл. Завмер. У повітрі задзвеніли голоси.

– Іліє… Іліє! – перелякано гукала Ізідора. – Де ти, Іліє?!

– Ізідоро… Ізідоро! – вистраждано кликав Ілія. – Де ти, Ізідоро?!

Гоцик дотягнувся до пляшки, підніс до рота – хотів, як зазвичай, з горла до забуття. Та з пляшки тхнуло різким запахом оцту. Відставив: і не забутися нині!

Пішов до вітальні. Уже не звертав уваги на скорботні свідчення німого дому. Упав на коров’ячу шкуру біля каміна, аж закляк – шкура пахла Іліїним горем. Й Ізідориною бідою. Посеред них на біло-коричневих плямах виблискувало чистими сльозами розкидане дорогоцінне каміння.

Гоцик зібрав смарагди, рубіни, сапфіри і діаманти. Піднявся на другий поверх. Висипав усі камені до вази біля консолі. Згадав про власні скарби під тополею. Усміхнуся гірко.

– Не потривожу… – сказав чи то Ілії, чи то скарбам.

Ніч тільки затуляла людям очі. Пішов шукати лопату. Та замість неї побачив на кам’яних плитах тераси покинуту тут чорну лаковану шкатулку. Знову повернувся до будинку. Зібрав усі розкидані камінці, вкинув до шкатулки. Лопату знайшов за домом, де Ілія примірявся розбити чи то тенісний корт, чи то вертолітний майданчик.

Зі сходом сонця синьйор Костелло за дорученням місцевої громади завітав до дивного будинку, аби дізнатися у нового хазяїна, чи будуть якісь розпорядження щодо поховання загиблих від бурі, та застав міцного кабайєро, що він геть не скидався на брата загиблого, за дивною справою. Ножем хлопець розколупував землю навколо великих кам’яних брил, що ними вщент всіяний увесь берег, обкопував камінь, коли той починав хитатися, обхоплював дужими руками, тяг із землі, викладав навколо зруйнованої каплиці міцну кам’яну огорожу. Та самої каплиці уже – й не роздивитися. Укрилася щільним шаром жовто-сірої прибережної землі, перетворилася на пагорб – тільки чуб тополиний стирчить.

Ошелешений нотаріус підійшов ближче до пагорба, відсахнувся перелякано – сотні змій ворушилися на його поверхні, шипіли, гнали геть.

– Синьйоре Костело, – мовив Гоцик. – Попа якого знайдіть. Хай почитає над померлими.

– А… поховати…

– Поховав.

Гоцик не став розповідати нотаріусу, як знайшов у будинку чисті білі покривала. Як пробирався крізь зламані балки і биту цеглу до Ілії і Ізідори, а змії – ніби поснули чи повиздихали. Жодна й не ворухнулася, та Гоцик відчував – спостерігають за людиною насторожено. Як поклав чорну лаковану шкатулку поряд із Ілією та Ізідорою. Як укрив їх обох одним білим саваном. Як ледь не привалило, коли таки дошкрібся до високого мужнього воїна, закрив йому очі, накрив білим… Спіть… Як розкинув на траві велику лляну скатертину, насипав на неї землю, скручував краї в жменю, носив і носив землю до зруйнованої каплиці, аж поки та не поглинула останню биту цеглину і зламану дерев’яну балку. І Ілію. І Ізідору. І незнайомого хороброго воїна.

Нотаріус кивнув Гоцикові із співчуттям: як без Бога? Буде Боже слово.

– Кабайєро… Ви житимете тут?

– Вам не однаково? – тоскно мовив Гоцик.

– Думаю, не залишитеся, – сказав синьйор Костелло. – Могили близьких не розбивають замість квітників перед вікнами… Хіба що ви завинили…

Гоцик не став сповідатися перед нотаріусом. Перепочив хвилю – знову за каміння взявся. Коли старенька таратайка синьйора Костелло без розпізнавальних ознак привезла на високий берег сивочолого падре і двох півчих, навколо земляного пагорба височіла кам’яна огорожа заввишки з півметра.

– Падре просить назвати імена померлих, – прошепотів нотаріус Гоцикові на вухо. – За кого молимо?

Гоцик задумався.

– За незнайомого гуерреро – воїна. За рейну Ізідору – королеву. За ерманіто, аміго міо – Ілію… Брата.

Відспівали, помолилися за душі, Гоцик щедро насипав священику грошей у долоню.

– Свічок у церкві вашій поставте… Багато.

До полудня уже й упоралися. Таратайка подалася геть. Гоцик опустився на кам’яну огорожу біля пагорба, відкоркував пляшку горілки. Пити геть не хотілося. Пом’янути мав.

До вечора так набульбенився – себе не пам’ятав. Хитався-вештався порожнім домом, усе ніяк не міг збагнути: що ще має зробити, перш ніж покинути високий берег назавжди?!

Упав на коров’ячу шкуру, хитнув башкою: пахне… Ілією. Ізідорою.

Надвечір усе населення сусіднього селища знову переполошилося не на жарт. На високому березі, де ще тільки позавчора лякаюче й містично каплиця за якісь, певно, смертні гріхи покарала трьох людей та стала їм останнім прихистком, у легких сутінках розгорілося високе міцне багаття. Не вщухало й не згасало, наче вправна рука вчасно підкладала їжу ненаситному полум’ю. Деякі цікаві не втрималися, і хоч стара донья Марія шепотіла похмуро: «Бісівське місце! Не ходіть…» – таки пішли хто з відрами, хто з лопатами: як не гасити, так від чортів відбиватися.

Гоцик палив згадки про Ілію й Ізідору. Одяг палив, черевики, стіл, за яким любили збиратися, плетені крісла, кошики з гнилими овочами і фруктами, зім’яті простирадла, Іліїн рюкзак, лляні покривала і біло-коричневу коров’ячу шкуру…

Кидав до ясного багаття посеред кам’янистого подвір’я, усе роззирався, ніби мав би знищити геть усе, чого торкалася рука Ілії. Чи Ізідори.

Поява місцевих збила програму. Знітився. Упав біля багаття, дивився на полум’я, мовчав спустошено.

Синьйор Костелло підсів. Обережно поклав долоню на Гоцикове плече.

– Кабайєро… Певно, ви стільки випили, що вам би варто і поїсти…

Гоцик зиркнув на нотаріуса тьмяно. Той усміхнувся сумно.

– Не лишайтеся тут сьогодні. Важкий день… Тяжкі спомини. Порожнеча… Ходімо до мене. Дружина приготувала смачну печеню і наказала, щоб я обов’язково запросив вас…

Гоцик сунув за нотаріусом услід у бік селища, озирався спустошено: у сірих сутінках двійко місцевих чоловіків спритно і швидко гасили вогнище. Набирали у відра дрібного каміння, кидали на багаття. Відсахувалися від пекучого полум’я, косувати на пагорб, набожно хрестили безсмертні душі, той же час поверталися до роботи, бо над головами, у похмурих небесах уже готувалася відридати по трьох нещасних сама матінка-природа. Хмари опустилися – підскочиш, то й рукою дістанеш, перші краплі дощу впали на землю, вітер розминався зухвалими поривами.