Литмир - Электронная Библиотека

Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!

– Спиватися, – процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки – обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.

– Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! – Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!

Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.

– І якого? – кидав недобре. – Що за свято?

– Свято?… Яке свято?! – бурмотів Бронька. – Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…

Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село – де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.

Як маршрутів нема – кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», – вирішив.

Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір… Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?

Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником – чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», – подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, п’яні волання. «Один раз в год… сады цветут…» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвір’я, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне…

У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою – порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!

– І нащо?… – прошепотів, поплентався до Сейму. Довго сидів на березі річки – безпорадний, ошелешений. Був певен: варто лише відірватися від метушливого, безглуздого столичного життя, як відповіді самі впадуть у очі й серце. А воно щось… порожньо.

До Броньки повернувся зі світанком.

– О! Гоцик! – той ні сіло, ні впало. – За зустріч?

– Давай… – погодився на автоматі. Похмуро спостерігав, як Бронька риється на полицях, шукає заначку. Геть скурвився. Немите, брудне. Тхне, певно, обісцяні штани на ньому й висохли.

– Добре, що приїхав, – шарудів-балабонив. – Підемо теє… морди бити!

– Кому?

– А усім, кого перестрінемо. У мене якесь падло майно вкрало.

Геть нічого не помінялося у Нехаївці після трагічної загибелі Пані Козла. Гоцик усміхнувся дияволом, коцнув носаком по табурету, що він між ним і Бронькою стояв.

– То спробуй… Вмаж! – сказав. – Бо то я твою залізяку біля села під соснами покинув.

Штовхонув закляклого Броньку, роз’ятрився.

– Ну! Давай! За базар відповідаєш? Бий!

– Гоцику, та я…

Гоцик замахнувся…

– Сука! – до дверей. Вмазав по дереву замість Броньчиної морди – розчахнулися. Вискочив на повітря. Роззирнувся – таке все остогидле, хоч у крик.

– Привіт, Сьомко! – почув від вулиці.

Так Гоцик згадав, що ненька колись нарекла його Семеном.

Спідлоба на вулицю: хто посмів не Гоциком назвати?!

– Привіт, Тайко, – буркнув. – А ти чого тут?

Посеред голої вулиці на яскравому синьому моторолері сиділа Гоцикова однокласниця, конопата реготуха Тайка Стрюк. Якби не озвалася, і не впізнав би. У школі ребрами світила – всього у ній мало. Ні цицьок, ні дупи, тільки ластовиння море. А нині роздобрішала – лице кругле усміхнене. Очі сині, сяють, як той моторолер. Біляве волосся з-під шолома по плечах.

– А де мені бути? – розсміялася Тайка.

Гоцик насупився, штовхонув ногою хвіртку, посунув на вулицю. Руки в брюки, мовляв, зараз роздивлюся, якою ти тут у нас стала. Голову набік, очі примружив.

– Чого гасаєш?

– До траси їду. Мамка там молоко й сметану продає. Час забирати, – сказала Тайка.

Траса… Найнадійніший зв’язок Нехаївки з цивілізацією. Від траси до села – дев’ять кілометрів розбитого шляху, але нехаївці з дня у день долали їх, везли до стихійного базарчика на перехресті все, що виростили на городах і виловили у Сеймі. Дивись, якась з автівок зупиниться, скуплять подорожні бурячки-моркву-картопельку, свининку, рибку, молочко-сметанку.

Тайка поправила шолом.

– А сам тут чого? – запитала.

Якби ж Гоцик знав. Мордяку скривив, мовляв, тобі яке діло?

– До траси підкинеш? – запитав раптом.

– Сідай, – розсміялася Тайка, вказала на місце позаду себе.

Гоцик заскочив на моторолер, обійняв Тайку.

– До моєї хати спочатку на хвильку, – прохрипів дівчині у вухо, бо відчув, як невтримне бажання викручує суглоби: Тайчині сідниці поміж Гоцикових ніг.

Моторолер – найсексуальніший транспортний засіб – заторохтів порожньою вулицею, тільки посилював жадання: вібратор, їй-богу!

– Тайко… Чуєш? – запитав Гоцик, коли драндулет зупинився біля батьківської хати. – Ти заміж вийшла?

– За кого? – Тайка зняла шолом, довге біляве волосся розсипалося по плечах. – Паню Козленка вбили, а ти…

– А я що?

– Казав, за мене йди. Не пам’ятаєш?

– Ні, – збрехав Гоцик. Проковтнув слину. – А давай зараз… Спробуємо…

– Пішов ти, – насмішкувато відповіла Тайка.

Гоцик знітився.

– Ну… І чого викобелюєшся? – буркнув. – Ще на Панчиному похороні на все село ляпнула, що зі мною всю ніч бавилася.

– Значить, про Козленків похорон пам’ятаєш, а як мене заміж кликав – не пам’ятаєш? – розреготалася Тайка. – Ох, Сьомко! Та кому ти такий здався!

– А ти не пробувала, який я! Звідки тобі знати? – геть рознервувався. Пішов до подвір’я. – Стій, не їдь. Тільки рюкзак візьму.

У порожній вітальні присів край круглого столу: далі куди? Наштовхнувся поглядом на мотузку – одним кінцем прив’язана до труби опалення, другою – до торшера у протилежному куті. На мотузці – випрані чисті татові труси і шкарпетки. Висіли – сумні – навпроти веселих маминих світлин.

«Оце б тато вдома не залишився, не мав би я куди й повернутися», – подумав тоскно.

Пішов батьківською хатою, наче раніше не бачив ніколи.

Кухня. Чисто й тоскно. Замотав у целофановий пакет чималий шмат сала. Сухарі разом з полотняною торбиною прихопив. Ніж. Кружку емальовану.

Спальня. Двомісне ліжко застелене веселим пістрявим покривалом, зверху подушки пірамідою. Ніби й не лягав тато на те ліжко без мами. Ніби двох чекало. Поряд кушетка мала. На ній рядно, ковдра старенька – тут тато маму чекає?… Засумував. До своєї кімнатки. Чисто. Й пилюки немає. Вправний ріелтор вигукнув би: «Заходь і живи!» Он воно як. Диванчик рідний, шафа, письмовий стіл і ціла купа згадок про Гоцикові сподівання: зламана гітара, футбольний м’яч, плівковий «ФЕД», карти зоряного неба, атлас кінських порід і іржаві підкови Кассіопеї…

Набундючився. Повернувся до вітальні: де рюкзак? Повкидав усе гамузом – сало, сухарі, ніж, кружку – до шкарпеток-трусів-футболок.

Мимоволі потягся до веселих світлин – візьме одну з собою. За фотокартками у атлантичній мушлі – грошики. Перерахував: ти дивись! А тато немало на свинях заробив. Мить подумав, поклав до кишені три сотні зелених. Акуратно прикрив мушлю фотокарткою. Зиркнув у бік свинячої загородки – там тато. Чи попрощатися?…

– Тату, гроші маєш? – гукнув старому, що той саме свиняче лігво вичищав. Став біля вонючої купи, ніс не затуляв.

4
{"b":"250508","o":1}