– Звикли, – пробурмотів. – Але зараз… нам би відірватися подалі… Від того містечка.

Ізідора натиснула на гальма. Жовтогаряча комаха «Arosa» верескнула й завмерла. Дівчина відкинула з чола шовковисте пасмо, повернула до супутників личко.

– Як вас звати? – запитала із викликом.

– Я – Гоцик, – велетень знітився, хмикнув іронічно, мовляв, кінець моєму правлінню, нова командирка з’явилася. Показав на заднє сидіння. – А він Ілія…

Ізідора кивнула, ковзнула яскравим поглядом по хлопцевих обличчях.

– Іліє! – усміхнулася. – Гоцику! – погордливо. – Спочатку моя мрія! Потім ваші…

– І далеко… до твоєї мрії? – зацікавився Гоцик.

Ізідора розсміялася, завела двигун – «Arosa» зірвалася з місця, помчала туди, де небеса тільки обіцяли схід сонця. Правила гри змінилися. Мандрівники до кінця ще й не усвідомлювали того. Гоцик вдивлявся в обриси навколишніх гір, шукав привід для розмови, бо у грудях завелася задьориста радість, штовхала до Ізі дори, не встояти.

– Як гори звуться?

– Кордильєри-Бетіка, – замість Ізідори відповів Ілія.

– Кордильєри-Бетіка, – повторила Ізідора відлунням. Показала тоненьким пальчиком на високу верхівку. – Нам туди…

Ілія не запитав: навіщо? Його життям ніколи не керувала жінка – мама не рахується! – ніколи не тягла у невідомі краї, примушуючи стерти оточуючі краєвиди до невиразних і геть неважливих декорацій. Та й не бачив він їх нині. Пестив очима ніжну дівочу потилицю, обережно подався вперед, бо раптом докумекав: може підсунутися до передніх сидінь, відчути запах Ізідориного волосся.

Автівка смикнулася, важко подерлася на гору. Ілію відкинуло назад, на спинку сидіння. «Кляті Кордильєри!» – психонув.

Гоцик вигнувся звіром, нахилився вперед – ніби помагав жовтогарячій комасі долати важкий шлях. Небо уже посірішало.

До верхівки гори лишалося метрів двісті, коли «Arosa» чхнула і вмерла.

Ізідора вийшла з автівки, буцнула по колесу ногою.

– Зрадниця! – гукнула. Подерлася на гору.

Хлопці лишили в автівці рюкзаки, заспішили за дівчиною.

Вона дошкреблася до верхівки тої миті, коли перший промінь вранішнього сонця торкнувся блідих небес. Розсміялася.

– Дивіться!

Гоцик хитнув головою зачудовано, Ілії забило дух. Трійця стояла на високій вершині – від неї гори сповзали до зеленої долини. Розляглася, поділена виноградниками, ланами на акуратні, зелені квадрати. А за долиною до горизонту в білому мареві на увесь білий світ – безкінечне синє море. Марево прозорішало, розсіювалося, висвітлюючи небеса. На горизонті розгорілося невеличке гаряче полум’я, за мить охопило синю воду, і над морем зійшло сонце.

– Блін, радість… – усміхнувся Гоцик.

Ілія опустився на камінь. Мовчав, зачарований. Не зводив очей зі світила – підіймалося усе вище і вище.

Ізідора закинула голову, дивилася в небеса, дихала схвильовано і збуджено.

– Оце і є твоя мрія? – Гоцик проковтнув жадання, підійшов до Ізідори, торкнувся щоки.

Кивнула норовисто, побігла до автівки.

– Хто снідатиме?! – гукнула задьористо.

«А-а-а… Мучитимеш…» – здогадався Гоцик.

Посеред сірого каміння – біла серветка. На ній пляшка вина, надрізаний хамон, білий хліб, зелені з чорними оливки упереміш на пласкій пластиковій тарелі. Хоч натюрморт пиши.

– Ти красива… У тебе красива мрія, – Гоцик сидів на землі, азартно дивився на Ізідору: гра затягувала, Гоцик не звик програвати.

Дівчина розсміялася, відламала хліба, поклала на нього шматочок хамону, простягнула Ілії. Та дивилася на Гоцика.

– У мене багато мрій! Ця – тільки перша.

– Дякую, – Ілія знітився. – Розкажи… Про мрії.

Ізідора підхопилася, вказала на схід сонця.

– Отам… Як іти від сеї гори до моря напростець… На високому березі стоїть дивний замок з високою вежею, – вела, не помічала, як задихнувся Ілія, як хліб застряг у нього в горлі – закашлявся.

– З тої вежі щоранку можна посміхатися вранішньому сонцю, коли воно ще тільки виринає з моря.

– Хочу… побачити той замок, – прошепотів Ілія.

– Я куплю його тобі, Ізідоро, – сказав Гоцик.

Кінець мандрівки щез, як біле марево в ранковому сонці. Покинута «Arosa» жовтогарячим боком сяяла посеред сірих скель. Вниз, до долини, спускалася невгамовна трійця.

Ізідора йшла посередині, мовби розділяла хлопців категоричніше, ніж усе, що могло роз’єднати їх до того. Ілія заздрісно косував на голого по пасок на драних штанях Гоцика: широкі плечі, вузький таз, рельєфні м’язи. Гарний, псякрев! Ілія би теж скинув футболку, та соромився худого непоказного тіла. Та коли на шляху трапився потічок, Гоцик упав у нього прямо в штанях, Ізідора підібрала поділ веселого довгого сарафана, пішла по воді, теж не встояв – скинув футболку, ліг спиною на камінне дно на мілині. Прохолодна вода омивала зморене тіло.

Ізідора підійшла до Ілії, нахилилася, повела долонею по плечу.

– У тебе такі пружні м’язи, Іліє, – мовила серйозно.

Ілія нічого не відповів, закліпав повіками безпорадно. Усівся у воді посеред потічка, непомітно скосив очі на власне тіло. Аж почервонів, так зрадів. Ізідора не брехала: довгі мандри не минулися, розвинули м’язи, розправили плечі, і хоч на зріст Ілія однаково програвав Гоцикові, та у всьому іншому…

Повеселішав. Бадьоріше закрокував.

– Вдягнися, опудало, – скептично порадив Гоцик, коли трійця наблизилася до невеличкого селища у низинці. – Бо люди злякаються…

– А Ізідорі подобається, – ляпнув Ілія.

– То й тягни її сумку.

Гоцик кинув біля Іліїних ніг дорожню сумку Ізідори, усміхнувся.

– А ти? – набундючився Ілія.

– А я… понесу Ізідору! – Гоцик підхопив дівчину на руки, посунув до селища.

Ізідора сміялася, кумедно дриґала ніжками, та врешті обійняла Гоцика за шию, схилила голівку на його плече…

Позаду волочив ноги Ілія, тягнув Ізідорину сумку, проклинав хитрого покидька. Нічого, нічого… Лише б скорше дійти до замку з вежею. Ілія сам купить його… Для себе. Й Ізідори. А Гоцик… Гоцика там не буде.

Дивна споруда, більше схожа на старовинний палац, постала перед мандрівниками лише на третій день після втечі з містечка. Самотньо стирчала на безлюдному крутому березі – тільки висока кругла вежа поряд.

До долини міцна кам’яна, сіра від віку будівля стояла задньою глухою стіною – тільки з одного невеличкого вікна на третьому поверсі можна було роздивитися і виноградники, і високі гори за узбережною долиною.

Фасад дивився у море. Півокруглі арки першого поверху означали широку терасу, великі квадратні вікна другого – затишні хазяйські приміщення, маленькі віконця кімнат третього поверху, певно, призначалися для слуг. Гоцик розгублено тинявся двором, що він обривався проваллям, спадав у прибережні, вічно мокрі скелі. Роздивлявся круглу вежу, більше схожу на мінарет, з якого муедзин скликає правовірних до молитов. Помітив чистий потічок – дзюрчав біля вежі, підмивав кам’яну стіну.

Ізідора уже тягнула Ілію всередину.

– Ти теж мріяв про такий дім?

– Про цей, – не брехав Ілія. Обережно перекроював старі уявлення про вимріяний замок.

– І щоб мармурова підлога?

– І рипучі дерев’яні сходи з кованими перилами, – підхоплював Ілія.

– І білі стіни, прикрашені керамікою?

– І така висока стеля, щоб відлуння…

Ізідора зупинилася несподівано, розсміялася весело, обійняла Ілію. Поцілувала в губи.

– Я люблю тебе, – прощебетала легковажно і щиро. – Ти мій… «Тільки твій!» – розірвалося Іліїне серце. Затремтів, та Ізідора уже мчала далі.

– Яка величезна кухня! Мідні каструлі. Порцелянові тарелі.

– А у тій великій кімнаті має бути камін.

– Сидітимемо на вовняному пледі прямо на підлозі. Грітимемо п’яти перед каміном, і Гоцик…

Завмерли. Ілія відвів погляд. Ізідора озирнулася.

– Гоцику! Ти де?! – вигукнула дзвінко.

Гоцик стояв під півокруглими арками біля розчахнутих дверей.

– Там чоловік…

Ілія раптом перелякався.