– Сука! – раптом прошепотів Гоцик гарячими вустами.

Ілія відсахнувся: Матір Божа!

Синьйор Деметріо не помітив метушливого вогника у чорних Іліїних очах. Змочив у прохолодній воді серветку, обтер нею Гоцикове лице.

– Увесь час російською лається, – усміхався здивовано. – Такий чудний у тебе брат, Іліє. Як його звати?

– Гоцик… – прошепотів Ілія.

– Дивний хлопець! Дивне ім’я! Ви звідки? Зі сходу?

Ілія завмер. Після ганебного провалу відпрацьованої легенди ситуація терміново вимагала нової, та в голові гула порожнеча.

– Мені прилягти б, – прошепотів слабко.

Синьйор Деметріо закивав: добре, добре. Допоміг Ілії дійти до зручного ліжка у гостьовій кімнаті, вкрив важкою ковдрою.

– Відпочивай, Іліє. Скоро прийде лікар Фонтана, а потім я принесу тобі теплого молока і меду. Чи зараз принести?

– Дякую… Можна і пізніше, – промимрив Ілія. Зиркнув на старого напружено. – Синьйоре Деметріо… Скільки ми вже отут… у вас?

– П’ятий день, – відповів дідуган. – Новий рік пропустили. Третє січня на календарі нині.

Снігові замети на Паданській рівнині розчинилися у зимовому сонці наступного дня після того, як синьйор Бонвіссуто підібрав біля свого дому двох обмерзлих парубків. Ніби тільки заради того й мело, аби мандрівники заблукали посеред виноградників і ланів, скупалися в ополонці і дошкреблися до угідь винороба.

У середині січня від білого кольору у навколишньому пейзажі не лишилося й сліду. Денні плюси і нічні мінуси гарцювали навколо нуля, і тільки Гоцик усе горів, щодня видавав гарячі тридцять вісім градусів, а то і тридцять дев’ять…

Худорлявий, рухливий і артистичний, як руки балерини, сивий лікар Фонтана не здавався.

– Вашому українському братові доведеться одужати! – навіював Ілії. – Не можете ж ви самотужки шукати вашого нікчемного батечка!

Нова легенда поєднала стару брехню і давній Іліїн біль.

– Тато покинув маму ще до мого народження, – розповів синьйорові Деметріо, коли дідуган укотре запитав, з яких країв занесло сюди хлопців. – Сам я зі… Словаччини, а брат з України.

– Як так сталося? – дивувався старий.

– Бо таточко моторний! Циган! Ми з Гоциком й не здогадувалися про існування один одного. В Інтернеті перетнулися. Його маму тато теж покинув. Дізналися, що поміж французьких ромів на півдні ошивається, і вирішили відшукати.

Легенда проканала на «ура». Бонвіссуто з Фонтаною хитали головами: неймовірна історія! Такого не вигадаєш – життя. Порадами розкидалися: певно, ваш тато вже – старий чоловік, тож ви, хлопці, не лютуйте та рук не розпускайте, як перестрінете. Та людина вам життя дала.

– Я би й хотів, та не зможу, – підтакував Ілія. – Геть охляв.

Лікар Фонтана сплескував долонями: побійся Бога, юначе! Та тобі на спину п’ятдесятилітровий бутель з оливковою олією навантажити можна! І потягнеш. Он як швидко одужав, а брат, хоч і немалий на зріст, усе лежить.

– Наче хто потайки мріє, аби уже й не піднявся, – додав.

Того ж вечора Ілія упав на коліна перед гіпсовою, файно розмальованою статуеткою Діви Марії у вітальні синьйора Бонвіссуто, зашепотів схвильовано:

– Пресвята Діво, Матір Божа. Прости думки мої грішні. Допоможи Гоцикові одужати, бо не бажаю смерті йому. Через шкатулку все мордуюся. Бо гріх вчинив. Не своє… Материне добро віддав, а тепер каюся і признатися йому не можу.

Чорна лакована шкатулочка перекочувала з Гоцикового рюкзака до Іліїних штанів того ж дня, коли Ілія уперше підвівся з постелі. Спочатку переклав тільки заради того, аби не викликала зацікавленості хазяїна. «Полізе одного дня до Гоцикової торби, а там – багатство! – брехав собі безсоромно. – Ще накине оком, а Гоцик потім мене спитає: а де та шкатулка, що ти її мені подарував?…»

Та чим щільніше мамина шкатулка прилипала до голої Іліїної шкіри під штанями, тим більше роздратування охоплювало хлопця. Нарікав собі: ідіот! Якого біса віддав шкатулку Гоцикові?! І забрати тепер – ніяк! Хіба що той сконає…

І сам не помітив, як щоранку прокидався, йшов до кімнати, в якій лежав Гоцик, вглядався у його схудле лице напружено.

– Тобі… не гірше? – питав із надією.

– Не дочекаєшся, – зухвало шепотів український брат словацького цигана.

Гоцик повернувся до свідомості за два дні після того, як очухався Ілія. Слухняно ковтав пігулки, підставляв дупу для уколів, та час минав, а Фонтана не помічав суттєвого покращення. Запальний процес у легенях вдалося призупинити, але температура не спадала і розлючений незрозумілими і нелогічними процесами лікар ніяк не міг знайти тому логічного наукового пояснення.

Врешті, у третій декаді січня температура трохи понизилася. Гоцик прокинувся із неприємними тридцять сім і два, важко сів на ліжку.

– Треба потроху рухатися, бо здохну від того лежання, – прошепотів Ілії.

Ілія кивнув, набундючився. Цілісінький тиждень з дня у день просив Діву Марію не зважати на його потаємні дурні бажання. І от воно! Гоцик почав одужувати. «Треба припиняти молитися!» – подумав, наче однією молитвою врятував велетня.

– А хіба не так? – бурмотів похмуро. І до сраки ополонка, льодяна каламуть. Було, спливло.

З того дня прискіпливо спостерігав за повільним, але впевненим одужанням брата. Нову легенду виклав Гоцикові, ледь той прийшов до тями.

– Із глухонімим не вийшло, – пояснив. – Бо ти лаявся увесь час.

Гоцик усміхнувся іронічно: мовляв, а що робити? Така вдача.

– Добре, – погодився. – Побудемо трохи циганами.

Про ополонку не згадували. Гоцик багато спав, а як не спав, то линдав навколо великого кам’яного будинку синьйора Бонвіссуто, грівся на скромному зимовому сонці, роздивлявся краєвиди і все думав про щось, думав.

Ілія здалеку спостерігав за Гоциком. У серці свербіло. Хотілося присісти поряд, сказати без пафосу:

– Брате… Дякую, що витяг мене.

І вже тисячу разів сказав би, бо кортіло до усцячки, та варто було лише відкрити рота, як перед Іліїними очима виникала мамина шкатулка. І таке виробляла! Ніяк до Гоцика не йшла. Шепотіла дурниці: що Гоцик знав про шкатулку, що врятував Ілію заради того, аби той подарував йому мамин скарб.

Ілія сердився, мотав кучерявою башкою – гнав дурні думки. Та шкатулку віддавати однаково ніяк не хотів.

«Матір Божа! І чого я мордуюся! – слушна думка виникла несподівано, коли на кухні перемішував для Гоцика гарячий трав’яний чай із медом. – Загубилася шкатулка. Поки Гоцик мене до винороба тяг, загубилася!»

Ухопив важку порцелянову кружку, заспішив до Гоцикової комнати. Простягнув йому кружку.

– Ти як?

– Краще за всіх!

– Брате… – Ілія напружився і сказав те, чого всі ці дні вимагала душа. – Дякую тобі. Якби не ти… Я потонув би.

Замовк. Насторожено зиркнув на Гоцика, бо той зараз же мав пихато відповісти: «І що мені з твого «дякую»? Де моя шкатулка?» Та Гоцик сьорбав чай, насмішкувато дивився на Ілію.

– Не потонув би, – сказав. – Там глибини метри два. Й ополонка біля берега. То ми з переляку спочатку дна не відчули.

– Однаково дякую, – уперто повторив Ілія. Почервонів і раптом додав: – Я геть усе пам’ятаю. Як ти мене врятував. Як я подарував тобі шкатулку. Чорну. Лаковану. Оце поки ти лежав… Я усі околиці облазив.

– Навіщо?

– Шкатулку шукав. У ній… грошей трохи було, прикрас. Шкода, що загубилася.

Гоцик примружив око, зиркнув на Ілію уважно.

– Загубилася? – запитав із підозрою.

– Так, – Ілія відчував, як усередині розростається клубок тваринного жаху. – Все обшукав… Немає!

– І хрін з нею, – сказав Гоцик.

Ілія щось проквоктав у відповідь, вискочив прожогом, і скільки потім себе заспокоював – усе в порядку, Гоцик повірив, а він, Ілія, – геній! – уважний Гоциків погляд переслідував навіть уночі.

Не спав. Крутився на зручному ліжку у гостьовій кімнаті, супив лоба.

– «Хазяїн ситуації»… – бурмотів роздратовано.

Згадував важкі мандри. Зізнався: Гоцик – хазяїн ситуації. І так буде завжди. І тут, в Італії, і у Франції, коли їм доведеться прощатися… А що, як український шибайголова раптом передумає і піде за Ілією услід? По безсмертя і золото. І що тоді робити?