Макс зиркнув на жінку насторожено.

– Як Дора? Нормально?

– Цілком…

– Матір не шукає?

– Шукаємо… Усі разом. Мама Дориного хлопця… Вона журналістка. Організувала пошуки через Інтернет. Сподіваємося…

– Я не так давно випадково став свідком… однієї пригоди у Франції. В аеропорту українку заарештували. Нелегальну мігрантку. Поцікавтеся. Раптом вона…

– Дякую…

І тихо.

– Роботу знайшли? – запитав Макс.

– Поки що ні…

– Йдіть до Юлі Скачко. Вона тепер керує «Силою добра», – сказав несподівано. – Одна одну знаєте. Спрацюєтеся.

– Дякую… Сьогодні ж зателефоную…

– Не треба. Просто завтра виходьте на роботу. Зарплатня… вас влаштує.

Ганна Іванівна знітилася, глянула на Макса збентежено.

– Ви… врятували нас, Максиме Володимировичу.

– Не кажіть дурниць. Ви професійна людина. Не пропали б. Але й мені такі не зайві, – говорив, сподівався – ніколи не перетнуться. Що йому робити у «Силі добра»? Власних справ вистачає.

– Дякую…

– До речі… – замовк, відвів погляд. – Можу попросити у вас про особисту послугу?

– Безумовно, – а в голосі тривога.

– Тільки без питань! Просто виконайте. Як ви це завжди робили.

– Добре…

Макс обережно дістав зі шкіряної сумки згорток. Поклав на стіл.

– Тут земля… З могили однієї людини. Хай Дора піде до храму. Зробить усе, що люди у таких випадках роблять… Щоб душа небіжчика не мучилася.

– Я можу сама піти… – сказала Ганна Іванівна.

– Ні! Дора! Не пояснюватиму. Дора! А ви вже постарайтеся, щоб пристала… А потім… Я дам автівку… Бо треба виїхати за місто і розсипати ту землю на березі Дніпра.

– Де саме?

– Дора… Дора взнає, – відповів упевнено.

За два роки після трагічної загибелі Люби, день у день, Продан стояв біля автівки, здалеку спостерігав, як Дора висипає з ганчірки землю під березу на березі Дніпра.

– Місце запам’ятав? – запитав Макс, коли начальник охорони повернувся до Києва.

Продан кивнув – ясна річ. Тихо вийшов з кабінету.

Макс усміхнувся задоволено. Тепер, нарешті, крапка. Хай і лишаються позаду – Люба, поламаний ідіот Макаров, зіпсована ним Нані, пихаті батьки… З собою – білий стіл, біла «ау-ді», Юля… Врешті ж, і вона колись не чіплятиметься за простирадла відчайдушно, варто лише Максові розпочати любовну прелюдію, обійме пристрасно…

У вікно – гарячий вітер. «Дідові за все дякувати, – подумав. – Треба і йому свічку поставити, аби спав спокійно…»

Слушна думка потягла на літню спеку.

– До Володимирського, – наказав Продану, проїхав повз близький Флорівський.

Автівка промчала розплавленим Хрещатиком, вивернула на бульвар Шевченка. Макс кинув оком ліворуч і ледь не знепритомнів – під зеленою тополею, на якій вицвілим горем майорів вінок із пластикових квітів, стояла руда дівчина у чорному до п’ят, тримала в руках картонну табличку з трьома словами.

– Стій! – ухопив за кермо.

Продан на гальма.

– Шефе…

«Ауді» застигла посеред проїжджої частини. Макс вискочив – автівки у вереск: ідіот довбаний! До біса. Перебіг вулицю, перескочив чавунну огорожу, рвонув до тополі щосили, ніби щезне разом із дівчиною, табличкою, вінком! Зупинився за метр. Закляк. Руда обернулася до нього. «Не Люба!» – перелякалося серце, бо раптом зрозумів – усі ті свічки-сподівання марні. На власні очі побачити живу чи мертву от тоді б заспокоївся. Опустив очі. «Тебе бачить Бог!» – прочитав на картонці.

– Ви… – мовив тоскно. – Чому тут?

– Тут хлопця мого вбили… Звірі.

– Їх не знайшли?

– Ні… Та вони тут… Щодня проїжджають повз мене… Думають, що врятовані. Що їх ніхто не бачить…

Скельце лягло у сіре, серце застукало: спало-спало собі, а тут прокинулося. Роззирався, наче з неба стирчить невидимий мікроскоп, він під ним – мошка. «Годі», – зупиняв себе, та знову і знову дивився в небо. Юля насторожилася, забула про якорі, розкрила обійми:

– Максе… Що з тобою?

– Нормально… – відповідав замість Макса Дон.

– Може, поїдемо кудись? – пропонувала.

– Краще пожити, – відповідав замість Макса волоцюжка Ботва.

– Ну, що ти таке говориш? – лякалася. – Поїдемо завтра ж!

– Нащо мчати? Це ж наш час… Він пролітає… Ми навіть не встигаємо… – шепотіла замість Макса Люба.

Юля огортала Макса чуттєвою ніжністю, здавався, припадав до русявої красуні, усміхався без слів. Чисто, як Дора…

Пручався омані, кричав собі подумки: «І що?!» Та минуле ставало реальністю, затьмарювало день нинішній, і те божевілля тяглося б вічно, якби не кадуцей. Перепечаєве майно настійливо кликало Макса: охороняй гроші, бо розвіються! Мотнувся в Росію, на Далекому Сході помідорів об’ївся, вбивав серце справами і, коли повернувся – спокійний, холодний, як лід, – поїхав на Костьольну. Було у Макса питаннячко до Єви-Марії.

У задушливій кімнаті стара ворожка обтирала лице вогким рушником.

– Не приймаємо! – жіночка у чорному заступила Максові шлях. – Єва-Марія відпочиває.

– Від чого? Від брехні?! – відсунув жінку, нахабно всівся навпроти ворожки.

– А… Ти… – Єва-Марія глянула на Макса прискіпливо.

– Нащо ви людям брешете?! Вас же Бог бачить! – сказав холодно. – Вас! Бачить! Бог! Щомиті! Не боїтеся?

Єва-Марія захитала головою заперечливо: «Ні».

– Не боюся, – незворушна. – Знаю, кому правди не треба.

– Е ні! Не грайтеся! Правда всім потрібна. А от брехня… Нащо напатякали, що мені Нані Новаковська – доля?! Яка у тому користь?

– І прикрощів ніяких. Не склалося ж, правда? Та й помилятися можу. Жива людина…

– Краще збирайте свої манатки і дуйте куди подалі, поки вашими одкровеннями не зацікавилися відповідні органи. Бо я допоможу!

Підвівся, зиркнув на Єву-Марію шулікою, пішов до дверей.

– На все добре! І запам’ятайте. Немає такої правди, яку людині знати не треба!

– І тобі? – почув у спину.

Озирнувся.

– А про мене, дивлюся, геть усе знаєте! – усміхнувся недобре. – Ну?! Приголомште наостанок!

– Мати твоя…

– Що? – скривився.

– Помре, – сказала Єва-Марія. – До кінця цього року.

…Ні.

Кляте слово. Хоч як не затуляй його іншими – мовляв, збрехала, придумала… Лізе наверх, паралізує думки, м’язи, серце. У голові порожньо. Тільки страх. Ні… З калюжі в дитинстві мама його… І потім… завжди… Ні!

За довгу, як життя, хвилину виринає перший істеричний порив – фігня! За годину домовиться з найкращими клініками світу, за день маму вже почнуть обстежувати найкращі спеціалісти, за тиждень знатиме точний діагноз і віддалені перспективи. Мозок реагує холодним фактом: перспективи відомі. До кінця цього року…

А у нас що? Липень? Є півроку?

«Півроку маму не бачив», – усвідомлює, вражається.

Хапає мобільний. Ні! Поїде.

Не їде. Страшно. Дивитися в очі і знати, що за півроку…

Суне пішки. Сичить Продану – геть!

Майдан, Бессарабка, до Ради. Повз «Арсенальну» і Лавру до Царського Села. Сонце переводить сили на воду, всередині тремтить відчайдушний гнів: будь ти проклята, паскудна ворожко! Хто тебе за язика тягнув?! Як тепер із цим жити? Дідо… Дідо був мудрим. Потурбувався, аби інші не відчували себе безпорадними і безсилими. А Макс… Що він може? І що повинен робити?

«Хай би двері відчинив тато», – просить. Замок клацає. На порозі мати. Ніби така, як завжди.

– Проходь, – кидає байдуже.

– Чому пахне ліками? – питає, голосу свого не чує.

– Тато захворів, якщо тобі цікаво, – відповідає пані Женя ворожо. – А ти тут задля чого?! Якщо знову нам нерви мотати, то краще вже йди собі.

– Скучив, – шепоче сумирно.

Відводить погляд, йде за матір’ю до вітальні. Володимир Гнатович лежить на дивані перед ввімкненим телевізором.

– Як ти, тату?

Батько не відповідає. Супиться, відводить погляд.

Макс безпорадно озирається до матері: допоможи! І сам не витримує. Очі долу. Обережно опускається в крісло, ніби тут геть усе потрібно робити вкрай передбачливо.