Відволікся… Без гостинця до Чонгана їде. Може, подарувати йому мільйон?! Просто мільйон. Ну, повинен же колись і Дюк китайця трахнути!

Усміхнувся і… закляк – до фабрики сунув Макаров.

Макс багато разів намагався уявити, які відчуття сколихнуться-збуряться-вибухнуть, коли він побачить виродка. Гнів ярий, радість, тваринне збудження заполоняли душу, варто було лише згадати, – воля є, дочекається.

Вдивився у самотню чоловічу фігуру, що рухалася до «Есфірі», і раптом відчув неконтрольований моторошний страх. Смикнувся – дідько! Нащо він тут?! Цей слідчий… Він же не пиріжки ліпить. Здогадається…

Закляк. І бігти геть – нелогічно. «Треба… вигадати щось. Треба…» – билося. Втупився у вікно. Макаров уже розмовляв з «сігмівцями»… Цікавість задушила страх. Дивитися… Дивитися… Покараний! За все! За Любу! За Нані, яку встиг перехопити, і тому тепер Нані не потрібна Дюкові. Не користується… використаним. Макаров сіпнувся і кинувся на міцного, як дуб, чоловіка. «Він божевільний! Божевільний…» – вразився Макс. За мить біля «Есфірі» з’явилася міліція, скрутила покидька і… все!

Так швидко? Спустошене невдоволення клацало пальцями – ще раз! На біс! Гей! Хто-небудь! Запишіть забаву на диск з уточненням «Для домашнього перегляду».

– Дякую за притулок, – приязно усміхнувся слідчому. – Думаю, дарма я вас турбував…

– Ви забули перепустку, – хазяїн кабінету підвівся, простягнув Максові підписаний папірець, ввічливо кивнув. – На все добре.

До літака – п’ять годин. На душі – похмуре задоволення. Є! Хай не так красиво і пафосно, як мріялося, але ж сталося.

– До батьків, – наказав Продану, бо за кермом тепер тільки він. «Так… доцільніше, Максиме Володимировичу».

Ще навесні жахливе зникнення і чудесне повернення сина підкосило пані Женю не на жарт. Волосся відросло… А в голові хлюпало, наче думки порозтікалися-поперемішувалися, безнадійно силкувалися повернути собі конкретну певну форму звичайних категоричних тверджень. Пані Женя не здавалася. Перука – то діло, а голові раду перевіреними методами давала. Мету собі поставила – сконцентруватися, не відволікатися на дрібниці. Женить Максимка – одразу полегшає.

Літо якось пережила, а восени навалилося. Тато тобі… Прощавай! І не прошепотів доньці останнього слова. Чоловік, бач, розкрився – рідна вона йому до усцячки. Та щирий… Навіть не смикнувся, коли в заповіті тільки залишки таткових статків виявилися, бо решту старий Перепечай перерозподілив задовго до смерті.

– Не хвилюйся, Женю, не збідніємо, – заспокоював, коли за заповітом їм дісталися портрет старого Перепечая і золотий Будда, щоб, значить, спокійно і філософськи сприймали будь-які вибрики долі.

Пані Жені – чого хвилюватися. Їй тато за півроку до смерті – акції кількох прибуткових підприємств, рахунки на Кіпрі, нерухомість в Іспанії. А от чоловікові – нуль.

– І без того маю, – говорив, а в голосі сумніви. – Один фонд щомісяця дає чимало… А до кінця року завдяки держзамовленню зміцнимо позиції…

Та під кінець листопада в держзамовлення влізло якесь падло, поруйнувало пасочки. І фонд несподіваним голосуванням засновників-членів спостережної ради перейшов під абсолютний контроль Сердюка. Максима Володимировича. Пані Жені б радіти б за сина, та в матері питання є. За заповітом Максимко отримав дідову рушницю «Auguste Francotte amp; Cie», що під 100 тисяч зелених затягує. Ніби – дави гнид, онучок. А їм з Вовкою Будда…

– Максиме, що дідусь на тебе переписав? – питала.

– Дещо. Не треба про це зараз, мамо, – відрізав чемно. – Розберуся, сам розкажу.

А матері крайся. Перепечай за все життя жодного разу не повідав, якими багатствами володіє. Тепер Максим голову морочить. А їй одне пече! Чи зможуть синові допомогти, як раптом голим лишиться! Що там у нього? Апартаменти на Хрещатику залишив, до дідового будинку біля Флорівського переселився з хвойдою якоюсь, грошей у батьків не питає… Геть нічого не зрозуміло! Багатий тепер? Так сказав би! Онде Вовка не спить, крутиться, валокордин ковтає… Може, заспокоївся б, якби знав, що Максимко у безпеці.

І не чекала, що перед літаком син заскочить попрощатися. Саме продивлялися з Вовкою документи на майно, що Перепечай доньці лишив, бо виходило – тільки на те й жити їм, а чоловік краще за пані Женю кумекав, як доцільніше тим розпорядитися.

– Надовго у мандри? – Володимир Гнатович обійняв сина, зиркнув на нього напружено.

– Не знаю… По дідусеві коли сорок днів?

– Дев’ятого грудня, – нагадала мати.

– Ні! Не зможу на день повернутися. Одначе обов’язково пом’яну, де б не був. І панахиду замовлю.

– А що за справи такі невідкладні, що й на поминки приїхати не хочеш?! – недобре мовив батько.

– Вибач, тату. Не сповідуватимуся.

Заіскрило. Пані Женя громовідводом на іншу тему.

– Максиме… У тебе, бачу, справ чимало.

– Вистачає.

– І фонд на тобі. Може б, тато…

– Ні.

– Що?! – Володимир Гнатович і не планував повертатися у «Силу добра» – крихти по кишенях розпихувати. Не усвідомлював й досі – край, Вовко. Хтось дужий спустив тебе в унітаз, пливи…

Розчервонівся. До Макса сіпнувся. Пані Женя поміж них.

– І… чому? – синові в очі.

– Ну, не відміняти ж мені власні розпорядження. Тільки-но призначив нового директора-розпорядника. Юлію Скачко.

– Хвойду свою?! – вибухнув Володимир Гнатович.

– Наречену… – Макс і на півтону не підвищив голосу. – Думаю, восени наступного року запрошу тебе на весілля, мамо…

– Що?! – отетеріла пані Женя.

– А вас навряд, Володимире Гнатовичу, – зиркнув на батька.

– Та ти… – Сердюк-старший задихнувся гнівом. – Тварюка! Падло жовтороте! Бачити тебе не хочу! Пішов геть звідси, покидьок невдячний! Ти ще приповзеш…

– Я так і знав… Варто попрощатися з тобою назавжди… тату! – бездоганно-ввічливий. Усміхнувся матері сумно. – Я телефонуватиму, мамо…

Син уже летів бізнес-класом, певно, сьорбав шампанське на пару з новою директоркою-розпорядницею «Сили добра», а пані Женя з чоловіком – прибиті-приголомшені – все сиділи, як ті дурні, ворухнутися несила.

– Виріс синочок… Вилетів з гнізда… – недобре прошепотів Володимир Гнатович. – Щоправда, обісрав гніздо, перед тим як гайнути…

Пані Женя зиркнула на папери, що й досі лежали на столику.

– Вово… Я тебе не покину, – сказала твердо.

Не все так.

Хоча Володимир Гнатович Сердюк і підняв у новорічну ніч рівно опівночі бокал із побажанням: «Грошей!», 2010-й розпочався для нього вкрай паскудно. Схуд. Фінансові негаразди і категоричне відторгнення сина – сволота! – зменшили і реальну масу тіла. І політикою ваги не набереш, не той час. Партійні пасьянси напередодні виборів вимагали все більше витрати, тільки обіцяли дивіденди у майбутньому. Якби не статки дружини, уже б шепотіли по кутках, що офіціантам на «чай» не залишає. Шкірою відчував: хтось копає під нього вперто і настійливо. Не економить, не прораховується, суне і суне, наче іншого діла нема! Хто?! Роззирався, принюхувався. «Після виборів розберуся по-тихому», – думав, а тут тобі – лясь! Напередодні голосування клятий покидьок Макаров влаштував гучне захоплення власної фабрики зі стріляниною! Навколо Володимира Гнатовича за день соратників удвічі поменшало. Усі – боком, боком, подалі від Сердюка.

Горів, сходив гнівом. Хто?! Підняв усіх, кого тільки міг – від ментів до бандитів. Останні, як завжди, виявилися спритнішими. Під кінець січня друг Купа, якого Володимир Гнатович зі шкільної лави знав, розлив по гранчаках горілку, філософськи мовив:

– І рости тих дітей…

– Потім про особисте, – буркнув Сердюк. – Дізнався, хто за захопленням фабрики стоїть?

– Кажу ж… Невдячні діти.

– Макс? – не повірив Сердюк.

Купа кивнув, підняв гранчак.

– Фірма «Ліс»… Він до неї якимось боком… І тесть твій покійний…

– Падли…

Завмер спустошено, у гранчаку горілка хлюпає – усе стало на свої місця, лише уявив поряд із ненависним Перепечаєм… Макса. Пішло, старе козлище, а пішаків порозставляло на роки наперед. І не дізнатися, де наступна засідка. Реготатиме старий з могили, поки не знищить! Одного не врахував, сука! Женя… його не залишить! А з Женею він ще на Перепечаєвій могилі потанцює…