Скачко зачудовано всміхнулася – казка! – знизала плечима…
– Проходь…
– Ні! Ти… просто не знаєш. Сьогодні особливий день. Тяжкий! Дідусь помер. Він дуже багато значив для мене. Тому я й хотів… Саме сьогодні сказати тобі… Завтра… похорон. Треба їхати. Ходімо! Вдома… Вдома руки помиємо… – схопив Скачко за руку. – Зараз не одружимося – траур. Але ми почекаємо разом… Разом. До кінця листопада проконтролюю одну справу… Сьогодні яке?
– Шосте листопада…
– Шосте… Вже скоро! А потім – куди забажаєш. На острови. В Штати… Тільки вдвох.
– Зачекай!
– Ти… ніколи не пошкодуєш!
– А ти?
– Я?! – завмер, глянув дівчині в очі. – Ніколи, – вимовив твердо.
Ганна Іванівна поклялася собі – ніколи не розмовлятиме зі Світланою Дібровою. Нащо час гаяти? І так зрозуміло: не потрібна редакторці Дора біля Данка. Відрубала дзвінки із завзятістю самурая: ох, і настирна ти, Свєто! Та проти ночі шостого листопада сама набрала Діброву.
– Свєто, це Ганна… – мовила тоскно. – Часом не знаєш, де наші?…
День розпочався без тривожних ознак. Зранку Ганна Іванівна мотнулася до офісу на Михайлівській, де на неї чекала тека з документами для Макса. Поверталася до Майдану, на розі з Костьольною зупинилася. «Йди! Йди, не бійся! – підстьобувала себе. – Макс казав, справжня відьма, та Єва-Марія… Усе бачить. Може, й про донечку мою бідолашну щось скаже…» А страх коліна гне: краще не знати, ніж геть надію втратити.
Волю в кулак – повернула на Костьольну. Тицьнула сотню жіночці в чорному: домовтеся, аби без черги, бо з роботи відпросилася. Мало? Ще дам! Ступила в задушливу кімнату – сльози градом. Котяться, хоч умри.
– Жива… – почула голос масивної жінки у пір’ї.
– Хто?! – прошепотіла безпорадно. Опустилася на стілець навпроти крісла, в якому важко дихала Єва-Марія.
– Доня твоя.
– Правда?! – обличчя долонями затулила – тільки плечі тремтять. Хай Бог милує! Скільки ж іще чекати?!
– Повернеться…
– Правда?!
Єва-Марія усміхнулася сумно, від крісла відірвалася, до Ганни Іванівни руку простягнула, провела по волоссю.
– Витримаєш… Що тобі серце? Волю плекай… Згодиться…
– Правда?… А коли… Коли повернеться?
– Не брехатиму… Не бачу. Йди… Вулицею пройдися. Заспокойся…
Ганна Іванівна підвелася непевно: дякувати б, а ворожка жене поглядом.
– Спитати хотіла ще… Дівчина у мене живе. Глухоніма. Мати у неї поїхала до Португалії і зникла. Все рветься шукати… А я подумала… Там… не видно… Чи жива?
Єва-Марія головою хитнула: «Ні…»
Ганні Іванівні перехопило подих, сполотніла.
– Правда?…
– Дівчині не кажи, – мовила ворожка. – Однаково не повірить.
Хай Бог милує! Ішла – на плечах наче всівся хто. Та не чужий. Свій тягар. Сама Богові поклялася – за доньку мені Дора, не залишу. Як знала, що не побачити дитині матері.
Максових апартаментів дісталася, рукам діло, а думки навпіл рвуть: хоч за доньку молися, аби схаменулася, про малого Славка згадала і повернулася врешті, хоч по Дорі ридай – бідолашна ти пташечко…
До мобільного.
– Міло! Як там Дора моя?
– Все! Вночі помер пацієнт, хай йому земля пухом, – сказала Міла. – Я Дорі у своєму кабінеті постелила. Відіспиться і відпущу. Надвечір буде.
Ганна Іванівна подякувала давній колежанці за турботу, вимкнула зв’язок – а на душі кішки. Коли вдень зателефонував Макс, холодно наказав дочекатися, присіла біля столу на кухні…
– Ясно… – прошепотіла. Ще більше на ті плечі навалилося.
Додому дісталася, перш за все гроші перерахувала. Негусто. Добре, що відкладала кожну копійку. І як далі? Завтра ж бігом нову роботу шукати. Яке завтра? До комп’ютера – сайти з вакансіями гортати. Занурилася, про час забула. До вікна – ніч. Дощ сипле, вітер дерева гне. А де Дора?
Знову Мілі – стук!
– Давно пішла, – здивувалася старша медсестра. Згадала. – Питала, як до пішохідного мосту дістатися…
– Навіщо?
– Хтозна…
До десятої вечора Ганна Іванівна тільки те й робила, що набирала і набирала Дорин номер. Ані гу-гу. О десятій плюнула на обіцянки і зателефонувала Світлані Діброві.
– Данко у лікарні… Я біля нього… – голос Свєти тремтів. – Де Дора – не знаю…
– Данка запитай, – Ганни Іванівни серце – бух долу. – Прошу…
– Не можу його турбувати. Дуже слабкий… Та й не знає. Сам її шукав, з ніг збився.
– Що з ним?
– Біля пішохідного мосту дерево впало. Просто на нього.
– Господи! Тобі… допомога потрібна? Під’їхати?
– Ні… Не треба… – замовкла. – А Дора де була? Чому Данко її майже два тижні відшукати не міг? Ти чому… на дзвінки не відповідала?!
– Вибач, Свєто.
– Дістали ви вже… Все через Дору твою! Краще б ніколи… – відрубала зв’язок.
Ганна Іванівна схлипнула. Втерла сльозу – не час! По лікарнях не побігла. Набрала номер загальноміської довідки «швидкої допомоги».
– Дівчата… Колега телефонує. Допоможіть, – голос тремтів. – Подивіться… Дівчина глухоніма. Дев’ятнадцять років. Дора Саламан. При ній паспорт мав бути… Вашим сьогодні така не трапилася?…
– Сімнадцята міська лікарня, – телеграфно відповіла чергова довідкової.
– Що з нею?
– Точно не поінформували. До політравми відвезли.
Ох, знала Ганна Іванівна ту політравму: всі коридори ліжками заставлені. Тремтіла у таксі – швидше! Лабораторний провулок! Мілу знову – смик!
– Ще не знаю, що сталося. Їду… Та не хочу її там залишати.
– Машину надішлю. Як стан дозволить, перевеземо до нас, – заспокоїла колежанка.
– Міло… Мені… платити нема чим. Звільнили. Сьогодні…
– Ганно, ти здуріла? – відповіла Міла. – Вези!
За два тижні після пригоди біля пішохідного мосту Данка відпустили з лікарні. Лівий бік від ключиці до ребер у гіпсі, а по цимбалах. До Дори… Мати слідом учепилася, не відірвати. Тліла біля сина увесь цей час – тільки й розуміла: добре, що хребет неушкоджений і голові лише невеликий струс мозку від тієї осики дістався. А зламані ключиця, плече, ребра зростуться. Не старий-немічний – одужає. Добре, що буря того вечора Данка тільки на ліжко вклала, бо двох – таки в землю. Свєта Сергіївна за статистикою завжди стежила.
Як зміг вустами ворушити, спершу: де Дора?!
– Дізнаюся, – скіпка в серце.
Ганну розшукала – а та теж біля лікарняного ліжка.
– Дора у лікарні… – повідомила Діброві. А більшого говорити не схотіла.
– Одужаєш, провідаємо Дору… – обіцяла синові Свєта, і коли врешті Данко ходив – не хитався, не змогла відпустити самого. Хоч у коридорі зачекає. Ніби випусти з поля зору й на мить – зникне.
У гостьовій кімнаті приватної клініки чекали з годину, знервувалися: чому ніяк до Дори не пускають?! Натомість – ціла делегація. Ганна Іванівна, Міла, сивий дідок інтелігентного калібру в білосніжному халаті.
– Борис Вікторович, – відрекомендувала дідка Ганна. – Нев ропатолог, професор… Дору веде…
– Можна спочатку до Дори? – розхвилювався Данко.
Ганна Іванівна всадовила всіх. Така історія… Є про що поговорити… Дідок завів про особливості нервової системи глухонімих. Ганна згадала, як Дорі вистачило лише побачити Данка, аби втратити свідомість. Міла розповіла, що старий пан, якого майже два тижні доглядала Дора, навчив її розмовляти.
– Я би нізащо не повірив, якби сам не чув з-за дверей… – закивав професор.
– Ми всі чули, бо Дора голосно… старалася, – сказала Міла. – Таке диво. Усі сподівалися…
– Той пан… не зумів? – прошепотів вражений Данко.
– Зумів, але… – професор розвів руками із прикрістю. – Боюся, тепер Дора ніколи не розмовлятиме.
– Чому? – Свєта Сергіївна пополотніла. Говорила, голосу свого не чула.
– Ми… розпитали Дору. Про все, що з нею сталося шостого листопада увечері, – сказала Ганна Іванівна. Глянула на Данка. – До тебе поспішала… Неподалік від мосту Максим Сердюк був. Ох, не розумію, якого він там терся! Дора написала: «Побачила, що до нього смерть чорними гілками тягнеться. Дуже страшно. Перелякалася. Закричала. Щоб рятувався…» І втратила свідомість, – замовкла, насупилася. – Перехожі знайшли… На набережній.
