– Діду… Для мене честь – продовжувати твою справу, – пригадав Чонгана, сказав раптом.

Та старий Перепечай – не сентиментальний Чонганів тато. Сльози не зронив. Рукою махнув – геть.

– Та не базікай, що маєш тепер немало… Чим менше про твої капітали знатимуть, тим спокійніше спатимеш.

Поцілував онука у щоку, провів поглядом, відсунув лікер – поперек горла!

– Щось воно не дуже схоже… Що до наступної весни доживу, – пробурмотів. – Хоч би зиму пережити…

А до зими – півроку… Літо на носі.

Наприкінці весни Дора остаточно зрозуміла – усе задарма! Не заговорить. Спочатку Данко не здавався, уважно вслуховувався у малозрозумілі звуки, що виривалися з Дориного рота, коли вона намагалася поєднати їх у найпростіші слова. «Мама» – виходило, «Ромко», «тато», «Дора»… Все! Навіть, «не боюся» Дора вимовляла так само, як раніше, – не-е-е боуса… Голосні опанували досить швидко. Дора повторювала – А, У, О, И, І… А от далі не пішло.

– Нічого, потихеньку, – оптимістично усміхався Данко.

Та з приголосними – ще гірше. Тільки звук М давався Дорі легко. Коли ж Данко просив її згадати звук Т зі слова «тато», поєднати його з И чи У – ТИ, Т У, Дора лякалася, силкувалася скласти у голові незрозумілі, ніколи не чуті звуки, розкривала рота, наче риба без води і… раптом затуляла обличчя руками. Ні! Ні…

Данко став засмучуватися – навіть не намагався того приховати. Обнімав Дору, притискав до себе.

– Що ж нам робити, Доро?

«Нічого», – хитала чорними кучерями. Зажурилася. Повернеться після нічної зміни до квартири Ганни Іванівни, впаде і лежить без сну. «Не потрібна я йому така… Аби розмовляти навчилася, тоді б не стидався. А в мене геть нічого не виходить», – бідкалася. Здригався смартфон: «Де ти, Доро?» Зривалася і бігла. Як же Дорі без Данка?…

А у Данка додалося справ. Вступив на курси телеоператорів, які організували при одному з телеканалів, захлинався від захвату, розповідав Дорі скільки спільного і відмінного між фотографією й операторським мистецтвом. У рідкі вільні години вже не вчив Дору говорити… Не до того. Знімав її на новеньку напівпрофесійну відеокамеру.

– На курсах кажуть – практикуйтеся всюди, де тільки можете, – пояснював збуджено.

На початку літа завдяки зв’язкам Світлани Сергіївни Данка взяли помічником оператора в експедицію, що вирушала до Криму знімати документальну стрічку про скарби Чорного моря.

– Доро, я домовлюся, – хвалився впевнено. – Поїдемо разом.

Та чим ближче час подорожі, тим більше нервувався.

– Домовлюся, – повторював усе більш напружено. – Збирайся, Доро. Ти море бачила?

Ні… Дора мріяла відразу побачити океан на португальському узбережжі. Море? Хай буде море. Тільки б з Данком.

Тринадцятого червня Данко поїхав приборкувати свої нові вершини. Без Дори. Увесь вечір перед тим цілував Дорині пальчики, гладив по волоссю, як дитину, – сам геть знічений, ніби винуватий.

– Час швидко сплине. Я… писатиму тобі щодня. Не сумуй, дівчинко моя. А може, я там зорієнтуюся і знайду десь поряд житло для тебе. Ти приїдеш. Ми купатимемося вночі… у морі. Ти… бачила море?

Уже питав… Дора ховала відчай. Усміхалася сумно – чекатиму. Приїжджай скоріше.

Наступного дня після Данкового від’їзду Ганна Іванівна повернулася ввечері додому, очам не повірила: Дора вдома. Зачинилася у ванній, кахлі шкребе… Нарешті вийшла. Як справи? Ус е гаразд, дякую… Очі відводить, не бажає розмовляти.

За годину секретарка у кав’ярні чекала на Данкову матір.

– Не знаєш, що сталося, Свєто? – до редакторки, тільки-но та з’явилася. – Може, посварилися? Дора аж дзвенить від жалів.

– Усе гаразд, – Діброва ні в сих ні в тих. Крутилася, за цигарки хапалася. – Данко від’їхав ненадовго. У справах… Ясно, що Дора сумує. Але… життя. Не може ж він біля неї сидіти, як прив’язаний.

– І куди?

Світлана Сергіївна – про Данкові перспективи. Ганна Іванівна на неї тільки скоса.

– А казала – не заважатимеш.

– А я і не заважаю! – обурилася Діброва. – Дора – славна симпатична дівчинка. Якщо у них все серйозно, хвилюватися нема чого. А як ні… Я навіть рада, що вони розлучилися на певний час. Випробування…

– А казала – не заважатимеш, – повторила секретарка з гіркотою.

– І не заважала! Віддала все на відкуп часу – як буде. Але й допомагати синові не відмовлялася. Про що ти, Ганно? У Данка з’явився шанс здобути цікаву творчу професію! Він має знехтувати цим заради Дори?!

– Чого ж ти тут репетувала, коли Дора мала поїхати матір шукати? Синочка жаліла? Отже, Дорі не можна Данка залишати, а Данкові…

– А кого б я ще мала жаліти?! – завелася Діброва. – А ти теж… подумай… Допоки Дора в тебе житиме? Ти її назавжди пригріла? Усе життя бігатимеш за нею, аби не спіткнулася? А сенс?

– Он ти як…

– Та припини, їй-богу! Нема мені за що собі дорікати! Кажу ж… Повернеться Данко, вирішить – мені тільки Дора! – і слова не скажу. А як по-іншому… Теж не втручатимуся…

Ганна Іванівна заклякла. Очі долу.

– Ти його в ту експедицію прилаштувала, Свєто?

– …Думаєш, це було просто? – Діброва замовкла, закурила чергову сигарету. – Я після університету в одній газеті на Луганщині працювала. У нас заввідділу соціальних проблем був такий собі Йосип Григорович Равлич. Дуже мудра людина. Так він казав… Для щастя у шлюбі чоловік і жінка мають бути приблизно одного віку, мати освіту приблизно одного рівня і бути з приблизно однакових соціальних прошарків.

Зітхнула знічено.

– Данко… Він рухається і рухатиметься вперед… Він дуже талановитий. І просто – класний! А Дора… Санітаркою до кінця днів? Це ж ти її до лікарні влаштувала, Ганно? От і думай, чи варто було, як уже вважаєш, що вона тобі за дочку стала… Ти б рідну доньку в санітарки не відправила. Ти б інші перспективи для неї виборювала. Тож не треба мені дорікати…

Операційна медсестра з двадцятирічним стажем не заплакала, хоч сльози під кадик – про рідну доньку не розкаже. І Дорі матір не замінить, поки та сподівається знайти свою рідну…

– Може, ти і маєш рацію, Свєто, – сказала раптом надто жорстко. – Не пара. Якби моя Дора твоєму Данкові серце відкрила, про Португалію б точно розповіла. А він, здається, про те – ні сном, ні духом… Не вірила моя Дора… твоєму Данкові! І правильно робила! Нічого… впораємося!

Проштрикнула редакторку гострим поглядом, пішла геть.

– Ну… От і поговорили, – пробурмотіла Діброва. – …Без ілюзій.

Дора знала: має бути в її житті щось надважливе і непорушне. Щоб спина не гнулася, серце не страшилося, бачити ясно. Мало сказати «Не-е-е боуса». Як насправді не боятися? Де основа?

Мама? Тато? Сама в гамірній столиці перелякалася – ні, не батьки. Згадка про них пригинала спину, обливала переляком серце, затьмарювала очі.

Данко? Так! – увірилася спочатку. Та Данко поїхав, і Дора з жахом усвідомила – пропадає, тане… І нема того надважливого і непорушного, що кожного дня умілими ін’єкціями повертає сили. І радість… І терпіння дочекатися Данка.

Де ж та основа? Сумніви короїдами. Залишив… Бо глуха. І німа. І хай не бреше, що йому все одно. Одного разу не втримався, сказав:

– Навчу тебе говорити і познайомлю зі своєю мамою!

А німу не хотів у свій дім вести… От і правильно, що Дора Данкові про Каштелу-Бранку не довірилася. Просив не раз – розкажи про себе, Доро. А Дора кучерями тільки – ні, ні, потім… От і правильно.

Життя, як життя нема, план. Ніч біля хворих. Зранку спати. Прокинутися, дати рукам діло аж до ночі. Ніч біля хворих… Данко щодня СМС-ив: «Тут круто!», «Я пірнав!», «Попікся на сонці, море тепле…»

«Класно…» – відповідала. Дні рахувала: коли ж повернеться? Експедиція затримувалася.

А тут тато – здрастуй, доню! Приїхав до столиці на поетичний фестиваль, зателефонував з вокзалу. Примчала, сльози на очах. Як же скучила! Хоч і Галя, і забув, а скучила!

– Як ти, таточку? – заглядала в очі.

– Так… Богданчик у нас із Галею тепер є. Синочок. Тиждень тому народився, – ошелешив. – Галя казала… Може, Дора там у Києві забагатіла, то хай би допомогла, бо скрута.