– Поговорити нема з ким… – прошепотіла ледь чутно, і було це настільки незвичним і вражаючим, що Сердюк і про гнів забув.
– Та що тут сталося, Женю?
– Сьогодні яке? – усе тим же слабким голосом запитала дружина.
– Двадцяте березня…
Пані Женя відклала Біблію, підвелася, відкрила шухляду комоду з карельської берези із венеційським дзеркалом, пришпандьореним до нього на власний розсуд, дістала русяву перуку, надягла на лису голову… Видихнула, зиркнула на чоловіка більш упевнено.
– До кінця квітня тобі строк, – сказала. – Наприкінці квітня влаштовуємо обід. Новаковський з дочкою запрошені. А як ти за цей час устигнеш завести із ним тісну неформальну співпрацю… Який привід знайдеш, аби запросити їх до нас, мені все одно! Зрозуміло?
– Ти тепер тільки накази віддаватимеш? – буркнув.
– Про що нам говорити? – незворушна. – Чужі… – додала, страшні спогади калейдоскопом. Толіку б поплакалася: як жити не хотіла, коли побачила страшний обгорілий черевик фірми «Фабі», як обчикрижила волосся і поклялася собі до смерті не виходити із синової квартири… Як за мить після того Максимчик гукнув: «Забери мене» – і вона побігла до дверей боса. Тато не підвів – гвинтокрил, божевільний політ у Карпати. Вітер снігом з дощем крутив, льотчик матюкався: «Подохнемо!», ледь приземлилися на якійсь галявині посеред гір, а там уже позашляховики двигунами бурчать. По тих горах… У присмерку дісталися хутірця з трьох хат. І вона рвонула до однієї – землі під ногами не чула. Та біля неї стояла капличка з файно розмальованою гіпсовою Богоматір’ю, лампадка горіла… Як заціпило біля Матері – ноги не йдуть. «Врятуй! Хай у тій хаті буде мій син!» – на увесь світ до неба. Перехрестилася, як уміла, пішла до дверей з острахом. І тільки коли побачила на високому ліжку під теплим ліжником змученого, бородатого, майже невпізнаваного сина, врешті повірила – живий…
– Чужі, – повторила на тій же ноті. Замовкла, смикнула перуку, аби сиділа рівніше. – Максимка женити треба. Терміново. Тобі ясно?…
Та ясно, ясно! Сердюк зателефонував Августу, аби пересвідчитися, що гроші впали на рахунок сина.
– Макс знає? – запитав.
– Він майже місяць у фонді не з’являвся, – почув. – Але я телефонував йому додому.
А це що за фокуси?! Хотів було дружину розпитати, та пані Женя тільки скривилася, ніби від Сердюка тхнуло, як від простроченої ковбаси.
– Не дратуй мене дурними запитаннями, – процідила. А він ще хотів – чого лиса?… Промовчав.
Вискочив із сімейного гніздечка у Царському Селі, попхався пішки до синової квартири на Хрещатику. На автоматі. Повітрям свіжим подихати після літака закортіло. Звик, дурень, Брюсселем легковажно вештатися. А тут тобі не те, що там. Ями на тротуарах після зими до осені. На Мечникова – калюжа на всю пішохідну зону, хоч пливи, біля Жовтневої лікарні мітингувальники із забудовниками зчепилися: хоч-не-хоч – небайдужий, бо обійти – тільки проїжджою частиною, а там така пробка, що й п’яту поставити нема куди. І повітря… нема. Тільки викиди.
– Твою наліво…
Дістався до Бессарабки, і тільки коли стояв перед дверима синової оселі, тиснув на дзвінок, допетрав: міг би й Максима до себе покликати.
Сина побачив, щелепа відвалилася: схуд, навіть меншим на зріст здавався, на щоках подряпини, та то дрібниці – очі холодом морозять. Ніби двісті років прожив, нічим не здивувати, все – гімно.
– Що з тобою?
– Нормально, – аж надто спокійно відповів Макс.
Стояв навпроти батька, обніматися не поспішав. «І що йому розповідати? – думав. – Як майже добу після нічної пожежі все брьохав і брьохав невідомо куди, аж доки не впав. Як жер усе, що бачив на землі, порізав язик корою, ковтав кров і уже не мріяв підвестися. Як таки встав, зробив кілька кроків і поринув у чорноту. Як отямився у хаті незнайомих людей – з гарячою головою, глухим тоскним кашлем і вселенською тугою в серці. Як мама везла «швидкою» до Києва під крапельницею. І хоч уже десять днів спливло, а він і досі…»
Закашлявся. Хіба тато зрозуміє? Тато… смерті не бачив!
– Чаю? Кави? Ти нині повернувся? – запитав увічливо.
– Ну… Пригости вже чим-небудь, – Сердюк-старший насторожено усміхнувся – та що тут із ними?! – сам пішов до сина, обійняв. – Давай чай… Як немає чогось міцнішого.
Макс мовчки поставив на столик два келихи і пляшку «Cardhu».
– Мені Август доповів, що гроші вже… – Володимир Гнатович сам наливав. – …перераховано…
– Замало, – сказав Макс.
– Два мільйони тобі замало?! – Сердюка лякав незнайомий, спокійний голос сина, та й терпіти сили не мав. З ким ото волочився, порепаний увесь, наче з конопель!
– Мінімум дванадцять, – Макс сидів навпроти батька, крутив у руках келих. І сам не знав, чого його так заклинило на цій цифрі. Чонган наворожив.
Володимир Гнатович взяв себе в руки, спорожнив келих.
– Так, Максиме. Давай розбиратися… Тобі, батьківськими турботами, грошей не бракує. І банк, і енергетична компанія, де ми тебе акціонером зробили…
– У мене все гаразд із пам’яттю.
– Так навіщо тобі гроші фонду?!
Макс усміхнувся холодно, відставив келих, дістав з кейса блокнот і ручку – давай малювати. Ось фірма «Х». Перерахувала фонду п’ятдесят тисяч доларів на програму озеленення дитячих майданчиків. Фірма «У» виступила підрядником. Без тендерів, звісно. Перерахувала кошти фірмі «Z» на закупівлю газонної трави. Та подалася шукати траву на край землі… Результат? Майданчики лисі, фірмі «Х» повернули відмиту готівку…
– А на твоєму рахунку, тату…
Сердюк задихнувся…
– То ти мене шантажуєш?! Дарма я тебе на благодійність посадив. Надто делікатна справа!
– Дванадцять мільйонів! – повторив Макс. – І я наведу лад у цій «делікатній справі»! Пишатимешся! – усміхнувся чемно, підняв келих. – Із поверненням, тату.
Сердюк уп’явся в сина очима.
– Стривай! Яке там «з поверненням»! Знав би, що так заговориш, і копійки б не дав! Два лимони йому замало! А ти хоч гріш заробив у своєму житті?! Сидить він, розпатякує! Схеми мені тут малює… Та я такі схеми знаю, що тобі й не снилися, економіст задрипаний. Ти своє зароби і тринькай!
Розчервонівся, налив собі ще, випив, очі примружив і сказав:
– Дякуй, що ця розмова відбувається після того, як я наказав тобі гроші перерахувати…
– Дякую, тату, – спокійно відказав Макс.
Володимир Гнатович їхав у таксі додому, супив брови: нащадок, мать його! Може, дружина і має рацію… Одружиться, порозумнішає, плекатиме… своє дерево. Та і Новаковський зятя матиме не такого, як він сам – спочатку голого, босого. Освічений, розумний, красень. І гроші є. Такого не довбатимуть, як його самого все життя довбав і довбає старе падло Перепечай на пару зі своєю донькою.
Перепечай онука любив, хоч ніколи особливо і не виказував того. Старому слова до дідька. Діло дай. Пані Женя з Максом ще трусилися у «швидкій», що мчала з Карпат у бік столиці, а Перепечай уже роздивлявся коштовний годинник «A. LANGE amp; SOHNE» – тільки він і залишився від фірми «Весна».
– Продай, собі лиши тисяч тридцять, «здачу» мені принеси, – кинув цяцьку з рожевого золота вартістю 75 тис. євро начальнику своєї охорони Продану, що той не спав третю добу, оперативно і грамотно організував пошуки онука. Заслужив.
– Черевик викинути? – вказав той на обгорілу калошу з кісткою, що так і стояла посеред столу.
– У сейф сховай… Речовий доказ, – наказав Перепечай. – Ще не знаємо, з ким воюємо. Раптом згодиться…
Продан забрав черевик, зник безшумно. Старий важко опустився у крісло. Спина колом… Чого їй треба, тій спині?! Скоріше б Женя Максимка привезла. Розпитати, що за халепа. Для адекватної відповіді.
Та допит довелося відкласти. Донька телеграфно з дня у день: ледь живий, уже одужує, за тиждень оклигав, тільки змарнілий. І засмучений. І хоч цікавість сто разів штовхала Перепечая зателефонувати Максу, – не здався. Хай одужує і сам до діда їде. Такі у Перепечая правила.
У наново відреставрованому старовинному триповерховому особняку біля Житнього ринку, що старий Перепечай був його одноосібним власником, займав увесь третій поверх, а інші приміщення здавав орендарям, Макс з’явився у День дурних і сміху.
