– Я у відрядженні. Повернуся за два тижні, – почула несподівану для себе новину, здивувалася: а чого це мати не в курсі?…
До Ганни Іванівни.
– Куди поїхав?
Секретарка тільки руками розвела.
– Максим Володимирович просив не турбувати його дзвінками…
Ох, щось тут не те… Тої ж миті знову набрала сина – поза зоною. Роззирнулася із підозрою.
– А Дора де?
– Звільнив… – приголомшила секретарка.
А чого це мати не в курсі?!
– І де ділася?
– Додому поїхала…
Ну, і чорти її забирай. Пригрозила секретарці: щоб за відсутності сина тут усе блищало… Гайнула до фонду. Август Закс тільки плечима знизав.
– Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…
– І не пояснив, куди збирається?
– Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…
Ох, щось тут не те.
Пані Женя імпульсивно смикнулася – Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… – хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? «Ворожка!.. – згадала. – Та знає!» Уже під’їжджала до Костьольної, розуміла – не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок – стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!
До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити – руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного – «поза зоною…»
Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела – сама-самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.
Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.
– Не відгукнувся? – йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.
– Ні, – хитнула головою Ганна Іванівна.
Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла – одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?…
– Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… – тільки й прошепотіла. Хитнулася.
Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?… Чи жива?… Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне – вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?…
Обійняла пані Женю, притулила до себе:
– Максим Володимирович – дуже розважлива розумна молода людина. У халепу не втрапить… Нема чого тривожитися… Ви… тримайтеся.
Пані Женя, як мала дитина, розплакалася бурхливо.
– А як не повернеться?!
– І думати так не смійте! – операційна медсестра з двадцятирічним стажем взялася за скальпель, різала без жалю. – Максим Володимирович не з таких! Надто холодний розум, надто любить себе… Такі… не щезають. Неодмінно повернеться. От згадаєте потім мої слова.
Пані Женя глянула на секретарку зболіло.
– Вірю вам… – прошепотіла. – Зрозуміти б… Що сталося… – замовкла, насупилася зосереджено. – Дора не могла його спровокувати? – запитала довірливо. Бо ж дивно. То носився з калічкою, як з писаною торбою, то звільнив раптом, відправив назад до Сракожопівки. – Розпитати б, – додала.
– Неможливо, – спокійно збрехала секретарка. – Хтозна, де її шукати…
Дору доля теж у режим подвигу перевела, не спитала – хочеш? Сиділа на хиткому стільці у секретарчиній кухні на Троєщині, дивилася на Ганну Іванівну сполохано: що робити?…
– Вдома хто чекає? – обережно запитала секретарка, що вона замість ухопити дівча за руку та волочити до залізничного вокзалу, як наказав хазяїн, наздогнала Дору біля Бессарабки, коли та вискочила з Максових хоромів прожогом, бігла невідомо куди, і повезла до себе додому – відпочинь, схаменися, подумаємо…
«Ні», – хитнула головою Дора.
Опустила голівку, потяглася до блокнотика. «Мама у Португалії пропала. Тато собі Галю привів, а я заробити маю. Щоби маму знайти». Глянула на Ганну Іванівну розгублено. «А тут Данко», – дописала схвильовано. Сльози на очі. Які тобі розмови на ніч?
Ганні Іванівні серце у шмаття. Уклала Дору на дивані у вітальні.
– Спати, пані Доро. Спати! – сувора вкрай. – День буде – впораємося…
І порадитися нема з ким! У старенької матері від хвилювань напади астми посилюються, до давніх подруг із таким не побіжиш, чоловік колишній – ворог… Тільки порадується, що біда. Про Данка згадала. Хіба що з ним? Уявила – молодий, відважний… Посмішкою хмари розганяє. Та ні, дурня! Зелений. Дитина ще… Нащо чіпляти на нього відповідальність за Дорину долю? То саме по собі поміж двох відбувається. Не приклеїти за спеціальною вказівкою.
На ранок тільки логічне у голові й лишилося – прилаштувати дівча на роботу і довіритися часу. Якось обернеться.
– До хірургії направиш? – спитала старенька Ганнина мама, коли донька розповіла про свій план, хоча боялася, що мама про інше хвилюватиметься: житиме у нас? Та старенька мудра пані дурних питань не ставила – і так зрозуміло.
– Так, до своїх, – відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем, вкотре зітхнула подумки: шкода, порадитися нема з ким.
Порадниця знайшлася несподівано.
Дора вже два тижні працювала санітаркою в хірургічному відділенні приватної клініки, коли напередодні восьмого березня з гострим апендицитом туди потрапила колежанка Світлани Діброви.
Свєта Сергіївна примчала до подруги – де, де? – бігла коридором: хоч би все обійшлося, і раптом біля туалету з відром і шваброю в руці побачила Дору: драїла підлогу, не відволікалася.
Пані Діброві мову відібрало: Данкова любов… тепер тут? А вона мізки скрутила, все до сина придивлялася: щось змінилося в Данка. Про заробітки почав товкти: мовляв, навчатися і заочно можна, головне – гроші заробляти… За будь-які замовлення хапається – я, я! Навіщо йому гроші? Тобто, зрозуміло, але навіщо отак прямо зараз?!
За півдня викурила пачку сигарет, не наважилася розпитати сина – й досі посилено уникала розмов про Дору. Думала-думала і врешті набрала номер, з якого одразу після Нового року їй телефонували від Максима Сердюка.
Ганна Іванівна впізнала співрозмовницю по голосу.
– Зустрітися? Хоч зараз, – не втримала сподівань. Данкова мати сама вийшла на контакт, хоч секретарка з дня у день думала про те, як би їй познайомитися із Дібровою. Бо щастя Дори багато у чому залежить від матері Данка. Сама чоловіка втратила через злу свекруху – запиляла сина, пішов з образою й досі ненавидить…
– Я б теж не зволікала, – схвильовано, як здалося Ганні Іванівні, відповіла журналістка.
За годину – одна проти одної, насторожені, наче скуті – сиділи за столиком невеличкої прокуреної кав’ярні біля Золотих Воріт, і Свєта Сергіївна тільки посилювала екологічне забруднення цього окремо взятого затишного простору.
– Перепрошую, забагато курю, коли хвилююся, – загасила одну, запалила іншу сигарету. Видихнула димом, зацокотіла нігтиками по стільниці: з чого почати?
– У фонді Максима Володимировича… Працювала одна дівчина… Особлива… Мій син… зустрічається з нею…
– Так, – якомога спокійніше відповіла Ганна Іванівна, всередині дрижаки хвилями: що далі? Учепишся у мене, благатимеш урятувати сина від скривдженого долею янгола?… І не сподівайся. Відріжу, й не зойкнеш.
Свєта Сергіївна напружилася…
– Ви знаєте?
– Так.
– Зрозуміло… – розгубилася. Слова поховалися. – А… чому… не працює більше? – запитала обережно.
– Звичайна ситуація. Звільнили… – демонстративно байдуже відповіла Ганна Іванівна. Закинула гачок. – Чому ви розпитуєте про це у мене? Могли б поговорити із сином…
– Я не втручаюся в особисте життя Данка, – так щиро відповіла журналістка, що Ганна Іванівна перехрестилася подумки: здається, не схожа на її колишню свекруху.
