Після півночі Ганна Іванівна укладає змореного Славка, сідає поруч із Дорою, обнімає, і, може, тому, що оце вперше після маминого від’їзду хтось обійняв Дору так само ніжно й з любов’ю, дівча не втримується. Хвиля неймовірної, відчайдушної, холодної самотності виникає у теплому святі від звичайного дотику чужих рук, прибиває Дору до Максової секретарки. Схлипує – от і не плакатиму! А сльози не чують. Не ллються рікою, тихо котяться. Пси попросиналися. Сидять біля Дориних ніг, крутять головами: ти чого?! Сива пані не заважає: акуратно знімає брошку з комірця білої блузи, кладе на поличку біля дзеркала, суне до маленької кімнатки, де спить Славко.

– Ну… Тихо, тихо, сонечко… – Ганна Іванівна притуляє до себе дівча, гладить по чорних кучерях. І хоч розуміє, що в горі геть усі небалакучі, однаково сльозами сходять, та жаліє: й не виговоритися дитині… Що за доля за плечима? Як запитати, аби не нашкодити?

Та Дора обриває жалі. Обережно відсторонюється від Ганни Іванівни. Дивиться їй в очі.

– Ви не служниця! – літають руки, беззвучно повторюють вуста.

Ганна Іванівна вражається: трьох слів вистачає, аби окреслити ціле її життя. Сльози на очі – не служниця! Операційна медсестра із двадцятирічною практикою. Лікар без досвідченої операційної сестри за скальпель не візьметься. Професорші Вербицькій інструмент подавала, а Іветта Андріївна будь-кого до операційної не впустить.

– Ти зраджуєш своїй місії, Ганно! – тільки й мовила суворо, коли прощалися.

– Простіть, Іветто Андріївно, – прошепотіла. Серце краялося: донька з дому пішла сенс життя шукати, покинула на Ганну Іванівну малого Славка, стара мати без інгалятора спати не лягає. Одна на всіх заробити мала. За чисті підлоги в багатих хоромах Ганна Іванівна утричі більше отримувала, ніж коли людям життя рятувала. І як усе те пояснити?

– …І не секретарка! – шепоче.

Дора киває, простягає руку, гладить Ганну Іванівну по плечу. Операційна медсестра з двадцятирічною звичкою тримати будь-які емоції під контролем, діяти швидко і вивірено точно, відсуває тарелі, спирається на стіл, закриває лице руками – ридає беззвучно і гірко. Наче німа бідкається.

…Вранці при сонці – усміхалися, гнали геть нічні німі одкровення.

– А на балу, пані Доро, ви найкрасивішою були! – згадує Ганна Іванівна, підсуває ближче до Дори гарячий чай і шматок домашнього торта. – Особливо на тлі гостей-коконів. Ох, і смішно ж вони виглядали.

«Так, так. Смішно…» – киває Дора.

– А журналіст… Патлатий такий, у розтягнутому светрі. Максиму Володимировичу дуже не сподобалося, що він вас ковдрою укрив.

Дивиться на Дору, чекає звичного – так, так. Дора мовчить. Кладе долоньки на коліна. Заперечливо хитає голівкою.

– Що? Єдиний здогадався зігріти вас.

Дора знизує плечима: й не журналіст зовсім! Надто молодий. На хлопців із Дориного класу схожий. Певно, тільки-но школу закінчив. І вже нахаба. Поклав долоні прямо на голі Дорині коліна. От вона б…

Дістає з сумки блокнотик і ручку. «Подякувати б йому», – пише. Червоніє густо, і доросла, розумна, бита життям Ганна Іванівна раптом з веселим азартом відчуває себе пустотливим амуром – і крильця є, і стріли знайдуться.

– За день відшукаю! – обіцяє спокійно, наче й не бачить Дориного хвилювання. – Подякуєте, пані Доро.

Насправді?! Страх і захват перемішуються в одному сяючому Дориному погляді. Серйозно?!

– Як відрізано, – киває операційна медсестра і відчуває, ніби знову подає вкрай потрібний інструмент дуже значущому і всезнаючому Лікареві, який точно врятує ще одне життя.

За день не вийшло – свята. Юлія Скачко скористалася відсутністю шефа, дременула у Карпати з гір на санчатах льотати та в колибах гаряче вино пити, а списки всіх запрошених на бал, у тому числі й преси, – у закритій шухляді її столу лишилися. Ганна Іванівна шарпонула Юлю в колибі несподіваним дзвінком: як списки переглянути?! Скачко вказала на Августа, той повернув до Скачко, Юля, певно, за добу після першого дзвінка протверезіла і згадала, що у столі Макса є запасні ключі від шухляд її столу, і врешті-решт усе збіглося на білому столі у Максовому кабінеті.

Третього січня Ганна Іванівна перехрестилася подумки, поїхала до фонду. Суперечка з охороною офісного центру забрала небагато часу і немало нервів: секретарка наполягла, аби охоронець пішов до шефового кабінету разом із нею, на власні очі пересвідчився: вона бере тільки ключі від кабінету Скачко, а з кабінету Скачко виносить тільки список запрошених на бал журналістів. За п’ять хвилин ішла геть зі списком преси, переглядала на ходу – жодної слушної думки щодо подальших пошуків.

Ганна Іванівна пішла перевіреним шляхом. До ночі набирала в «пошуку» прізвища зі списку – Інтернет відригував хибною інформацією і десятками фотографій. Жінки-репортери, чоловіки-оглядачі, панянки-початківці зі звучними псевдо… Жодного хлопця! Чи не папараці часом, що він без запрошення пробрався на забаву за компроматом? Ганна Іванівна вибрала зі списку таку собі пані Світлану Діброву – на фото жіночка середнього віку виглядала привітною, розумною та непихатою, працювала редактором відділу соціальних проблем інтернет-газети і про бал написала стримано, без прихованої ворожнечі.

Четвертого січня зранку Ганна Іванівна зателефонувала журналістці. Плела, сама дивувалася: що Максиму Володимировичу сподобалися фото, якими Діброва супроводила свій матеріал. Що він хотів би придбати для архіву фонду неопубліковані, якщо такі є.

Журналістка виявилася приязною не тільки на світлинах в Інтернеті – погодилася скинути всі фото з балу на флешку чи на диск, щоби наступного дня зустрітися із Ганною Іванівною десь у центрі й передати їх. Чудовий привід розпитати жіночку про колег з інших видань, що вони тирлувалися на заході. І про невідомого хлопця з бейджем «Преса» на розтягнутому светрі.

– А що? Прогуляємося, пані Доро? – звала дівча за собою, коли на зустріч збиралася. – Я тільки хвилинку з однією пані поговорю і підемо святковий Майдан роздивлятися. Мама Славка має до ялинки привезти.

Дора хутко зібралася – таке щастя: величезне незнайоме місто, що в ньому до Дори ніхто й не привітається, як самій іти, врешті змилувалося, подарувало теплі очі Ганни Іванівни. А до того, хитра, ховала їх за неприступною маскою. Чому? Певно, у неї є своє Каштелу-Бранку.

Січневий день сніжить, вогні ніч виглядають, аби вже засяяти, на Хрещатику люд несумний, тільки в кіоску «Преса» на розі біля Бессарабки похмура жінка тоскно дивиться крізь скло віконця на святкове буйство, наче бранка якогось страшного друкованого чудовиська Каштелу. Дору тягне до кіоску. Торкається руки Ганни Іванівни: я тут зачекаю?

– Добре, пані Доро, – секретарка показує на підземний перехід неподалік. – Я біля переходу диск із фотографіями заберу, словом перекинуся і повернуся.

Ганна Іванівна тільки-но підходить до переходу, як з нього виринає весела юрба хлопців і дівчат. Регочуть якогось, штовхаються. І один із них, високий, патлатий у яскравій лижній куртці, з довгим смугастим шарфом навколо шиї, хапає друзів за руки:

– Люди, стійте! Зараз! Флешку віддам і гайда…

Ганна Іванівна відразу впізнає незнайомця з балу. Озирається до кіоску «Преса». Пані Доро? Ви ж там не впадете від несподіванки?! Дора стоїть. Та чи дихає? Ганна Іванівна дратується подумки: погана з неї сваха! І тої ж миті дзвонить її мобільний. То журналістка Діброва перепрошує: сама не змогла вирватися, сина попросила передати флешку. Данко – дуже обов’язковий. Має бути з хвилини на хвилину. До речі, світлини його. Він фотографував.

– Дякую. Він… тут.

Хлопець роззирається. І перш ніж звертає увагу на Ганну Іванівну, помічає Дору. Застигає біля переходу. А чи дихає? Ганна Іванівна спішить.

– Добридень. Пані Діброва – ваша мама?

Данко лиш на мить відводить від Дори очі.

– Так. Ось! Це вам, – кладе в долоню Ганни Іванівни флешку.

Поруч біситься весела Данкова компанія.