Макс відсунув папери надто рвучко. Август відсахнувся.

– Що з вами, Максиме Володимировичу?

Макс уп’явся поглядом у вицвілі Августові оченята.

– Я сам розподілю фінансові пожертви.

Закс дуже здивувався.

– Хіба Володимир Гнатович вам не пояснив? Тоді перечитайте статут фонду. Директор-розпорядник несе відповідальність за витрату коштів, що передбачені на благодійні проекти і акції.

– Тобто за десять відсотків?!

– Немало, Максиме Володимировичу! Немало!

– А дев’яносто…

– Рішення щодо цих коштів приймає опікунська рада фонду. Ваш тато в тому числі.

– Пральня?

– Ненавиджу жаргон! – Август зблід більше, ніж зазвичай. Губи сині. – Думаєте, на тому балагані, на який ви перетворили наш бал, люди випадково важкі часи згадали?! Їм і зараз непросто. Про мінімізацію витрат і податків думає кожний поважний бізнесмен. А ми… лише допомагаємо.

– Чи може директор-розпорядник запропонувати опікунській раді свій варіант розподілу пожертв? – запитав Макс холодно, хоч всередині окріп.

– Опікунську раду очолює Володимир Гнатович. Поговоріть із ним, – крижаним голосом відповів Закс.

Паскудство! Макс набирав мобільний батька, очей із Закса не зводив.

– Зараз же і поговорю…

– Володимир Гнатович відлетів годину тому, а у літаку мобільні відключають, – нагадав той. – Вам телефонував, але ви не відповіли.

Макс віджбурнув мобільний, сіпнувся до старого, прошипів украй ввічливо:

– Ніяких рухів, Заксе! Чекатимете мого повернення. Завтра ж до тата полечу.

А нелегка справа… До Нового 2009 року – два дні. Білетів – фіг знайдеш. У Дори немає закордонного паспорта.

– На автівці поїду! Завтра! А сьогодні треба зробити Дорі паспорт! Ганна Іванівна із цим упорається. Так, Ганно Іванівно? І про візи не забудьте.

– Зрозуміло!

Пані Женя почула, ледь не впала.

– Максимчику, тільки не це! Ти телевізор дивишся?! У поляків дорогу замело, у німців затопило… Давай татові дзвонити. Хай назад летить, раз у вас такі справи невідкладні!

– Ні, мамо. Ні! Чонган відізвався. У Брюсселі тиждень буде. Давно не бачилися…

– Добре! Збирайся. Буде тобі літак, – пообіцяла пані Женя і рвонула до тата.

Старий Перепечай квиток організував за годину, чим, сам того не відаючи, довів до інфаркту диригента камерного симфонічного оркестру, який з колективом летів до Бельгії на якийсь фестиваль, бо за годину до відправлення той дізнався, що замість 52 квитків оркестру якогось біса надали 51, а у нього і так валторна захворіла, альт у запої, а тут тобі таке лихо: ще одного треба на батьківщині залишити!

– Квиток один? – Макс забув подякувати спритній мамці. – Я із Дорою хотів летіти.

– Зі справами упораєшся, наступного разу разом полетите, – лагідна. – Якраз Дорі паспорт зроблять… А тато тобі уже номер у готелі замовив. Чекає…

31 грудня 2008 року Макс Сердюк стояв на сяючій вогнями площі Гранд-плас, яка у святкову годину більше нагадувала величезний рухливий торт з веселих збуджених людей, дивувався: настрій натовпу не зачіпав. У повітрі пахло гарячими вафлями і пивом, та й вони не дарували відчуття безприв’язного азартного буйства. Подивився на годинник: куди спочатку? Із батьком зчепитися чи з Чонганом обніматися? У відповідь мобільний – дзеньк! «Хто дзвонить – до того й подамся!» – вирішив.

– Ти де? – почув голос батька.

Усміхнувся: нормально! Закінчувати день краще приємними зустрічами. А починати із невідкладних справ.

– Не чекав? Може, плани були? Не перебив? – Макс ходив просторою вітальнею номера «люкс» п’ятизіркового готелю «Аміго», що він за десять хвилин неспішної ходи від Гранд-плас, затишна нірка. Тут коханням, певно, гарно займатися, а не державними справами. Зиркнув на настороженого батька. Сидів у кріслі, супився підозріло: мовляв, якого біса принесло?! Тільки-но у Києві розпрощалися після твоєї забави дурнуватої.

– А ти хіба надовго? – спитав врешті.

– Та ні! Хвилин за двадцять, думаю, упораємося, – Макс усівся у крісло навпроти. Глянув на батька зухвало.

– Ну! То кажи, що за гарячка, – буркнув Сердюк-старший.

– Фонд… Я розпоряджаюся десятьма відсотками коштів. Вважаєш, це нормально?

Володимир Гнатович звик на будь-які конкретні запитання давати швидкі розпливчасті, як сире тісто, узагальнені відповіді. І вже було розкрив рота, аби десятьма-двадцятьма реченнями спокійно пояснити… Та нахабність, з якою син виплюнув йому претензії прямо в очі, таки вибила зі звичної колії. Почервонів до скронь. Учепився у крісло.

– Отак значить. Ну… І почекав би, поки повернуся. Обмізкували б.

– Зараз і обмізкуємо.

– Ну, добре, добре… – недобре так. Відірвав долоні від крісла. Підвівся важко і тільки тепер помітив на комоді біля дзеркала губну помаду шльондри Карен, що вона час від часу влаштовувала нардепу інтимні забави без небезпечних наслідків. Заступив комод, усміхнувся синові.

– Розібрався, значить, як фонд працює. То добре. І яку частку контролювати хочеш?

– Сто відсотків!

– Ні!

– Тобто? Ти мене весільним генералом туди посадив? Тоді я й дня там не лишуся! Невже ти й досі не зрозумів, тату? Я працюватиму тільки самостійно і незалежно від тебе. Навіть… у твоїй структурі.

– А десяти відсотків тобі мало?!

– Мені? Ти знущаєшся? Ті гроші йдуть людям. А інші…

– А інші – теж людям! Дуже потрібним, дуже поважним і дуже впливовим людям.

– І тобі?

Володимир Гнатович набундючився, забув про помаду Карен, загарцював по вітальні.

– Мені, не мені. Яка тобі різниця?! Певна частка – недоторканна. І це не обговорюється. Гроші йдуть… за призначенням. Благодійні акції, допомога оцим усім алкоголікам, наркоманам… На них – десять відсотків! І це теж не обговорюється. Є опікунська рада, а це не я один. Рада так вирішила. Крапка! – замовк, розстроївся. – Молодий ти ще… благодійністю займатися. Складна справа…

– А ти думав, я на сто тисяч гривень гречки бідахам накуплю і півроку радітиму? – Макс підвівся, стояв посеред вітальні, спостерігав за знервованим батьком.

Володимир Гнатович зупинився, обійняв сина.

– Ну… Годі, Максе. Свято… Рік новий. Разом відсвяткуємо чи назад летиш?

– З товаришем зустрітися маю. З ним, певно, і Новий рік зустріну.

– То й добре. Відпочивай. Я тобі номер забронював. Чи зі мною лишайся.

– Тату… Ми не про свята!

– Та чого ж ти такий упертий?! Усе «тату» і «тату»! Хіба я тобі зле зроблю? Подумаю… Подумаю і все вирішу. Аби впорався.

– Упораюся…

– Добре… Дай тиждень-другий. За день такі справи не вирішуються. Треба з людьми поговорити… Пояснити їм… – зиркнув на сина із прикрістю. – І що тебе муляє?

Макс усміхнувся тоскно.

– Та ні… Усе гаразд. Хочу справу… згідно з власною ваговою категорією. Я на середньоваговика не вчився. Моя вага – важка.

Чонган замахнувся на надважку Готель «Radisson SAS Royal». У «люксі» італійські меблі ар-деко 70-х років минулого століття. Китайцеві італійці по цимбалах! Статус. Сорочки-шкарпетки розкидані, посеред них коштовні цяцьки-гаджети – як і погубляться, Чонган нові купить. Не проблема!

– Дюк, друже! Мій перший секс! – знущається. Обнімає Макса, очі сміються.

– Ще раз згадаєш…

– Ані слова! Забули! – посмішка не торкається губ, зітхає-бідкається. – Та хіба таке забувається?…

– Ти став геєм? – дивується Макс.

– Чого б це? – Чонган врешті не втримується, регоче. – А ти? Я ж теж – твій перший секс. На чоловіків заглядаєшся?

– Чого б це?

– А… То добре! Тоді я спокійний. Як нап’юся до нелюдського скотства, ти мене… Так? Ти ж мене не зґвалтуєш?

І як його заспокоїти? Зґвалтувати, чи що?!

– Чонгане! Ти кому-небудь розповідав… про те наше наївне неподобство?

– Так! – киває. Задумується. – Ні! – дратується. – Дюк! Скільки можна? Я прагну забути, а ти…

Макс дивується безмежно.

– Чонган… Зараз ти мене трахаєш! Ти це розумієш?!