Я хотів сісти на лаві. Лава була не зметена: валялись якісь крихти. Баба постелила на лаві шматок полотна.

- Де ж ваш чоловік? - питаю я в баби.

- Та в церкві.

- А старий вже ваш чоловік? - питаю.

- Ні, молодший од мене на шість років. Це вже в мене третій “члек”. З першим я жила 20 років, з другим 4, а це в мене вже третій.

- Як же його прозивають? - питаю я.

- Франц Нахман.

Це прізвище мене здивувало: воно було не русинське.

- Якої ж він віри? - питаю.

- Та він був такої віри, як у Щавниці (цебто католицької), а я таки як почала вговорювати, то він ходить уже до нашої церкви. Він зайшов у наше село, а в мене своє поле...

Бабин “члек” був словак. Вона навернула його до своєї віри, але за те цей “члек” попсував бабі трохи мову. Баба мішала в свій язик словацькі слова. Цей “члек” спокусився, не знаю, чи темними очима, чи власним бабиним полем.

- Чи є в вас товар? - питаю.

- Є, але не багато. Ми бідні. Маємо одну корову та два воли, та дванадцять овець. От моя старша дочка вийшла заміж за багатшого од нас: має чотири корови й чотири воли.

І справді, тут люди мають доволі корів та волів, хоч тут товар дуже дрібненький, має доволі молока, сира та масла, і це, мабуть, тільки і піддержує нужденне животіння селян. Я глянув на стіл. На столі лежав шматок тонкого житнього коржа, чорного, кислого, несмачного.

- Чи це у вас такий хліб печуть? - спитав я.

- Гей, такий; ще печемо й вівсяний, а пшениці в нас зовсім нема.

- Чи стає ж у вас свого хліба на цілий рік?

- Ні, не стає; не стає й своєї картоплі. Це вже ми купили хліба та картоплі на Венграх. Торік був уродив у нас хліб, та як полили дощі, то позносило з гір половину снопів, позносило й сіно; пропав хліб десь по долинах, а решта погнила, бо дощі йшли два тижні й не можна було хліба висушити. А цього року дощі повиносили картоплю з поля, тільки й зісталася по краях. Не будемо мати картоплі: прийдеться купувати... В молодиці голос задрижав, з очей покотилися дві сльози по сухих щоках. Вона втерла їх рукавом. Мені стало жаль бідної людини.

- Що ж ви варите на обід?

- Варимо червоний борщ, а то більше кислу капусту та горох або фасолю, або біб.

- А каша є у вас?

- Нема, хіба хто зробить крупи з ячменю. А з вівсяної муки печемо хліб на сніданок. Варимо з сира пироги (вареники).

І справді, в Карпатах недурно такі сухорляві люди: тут обмаль хліба, а робота тяжка. Треба лазити по високих горах, треба багато працювати коло поля, засипаного дрібними камінцями.

Попрощавшися з многомужною самарянкою з темними очима, я вийшов із хати. В дворі коло комори стояли два сажні ялинових дров.

- Це ваші дрова?

- Гей наші. Наше поле в лісі на планині, то й ліс наш.

Дров у баби в дворі було багато. Видно, що тут, у Карпатах, є свої вигоди: люди не мерзнуть зимою в хатах.

- Прощайте, тітко!

- Най будете здраві! Щасливої дороги! Зістаньтеся здраві! - казала молодиця, прощаючись зо мною.

Подихавши свіжим гірським воздухом, я вернувся до церкви. Купи чоловіків та молодиць стояли на цвинтарі. Люди не поміщались у маленькій церкві, бо в селі 180 хат.

Після служби Божої священик попросив нас подивитись на олтар. В олтарі все було, як і в церквах на Україні. На престолі лежала Євангелія рукописна. На першому листі був латинський надпис, з которого можна було довідатись, що Євангелію подарував церкві якийсь Захарія Іордан, каштелян Zavichovstensis[2] капітан. На підпису значився 1542 рік. Євангелія була писана такими чудовими чистими та гарними буквами, що мені спочатку здалось, ніби вона друкована. Писана вона полууставом. Убога церковця спромоглась купити друковану Євангелію тілько оце на днях. Оглянувшись кругом себе, я подумав, що знаходжусь в якомусь музеї церковної старовини.

Вийшли ми з церкви. Хлопці та чоловіки стояли купами за оградою. В білих свитках з червоним та синім шитвом на комірах, на грудях, як на Українському Поліссі, в чорних капелюхах, обв’язаних червоними стрічками, перевитими білими шнурками, ці групи людей були доволі мальовничі на ясному сонці. Тільки зовсім голені лиця чоловіків та дідів неприємно вражали очі.

Панотець запросив нас до себе. Коло самої школи за оградою перестрів нас невеличкий старий дідок з довгим волоссям на голові. Це був шляхтич Мирулевич. Він причепився до священика, що хоче перейти на латинський обряд, говорив, що його батько чи дід був латинником, зайшов у Карпати з Менської губернії й тут прийняв унію. Ми почали вговорювати, щоб він не кидав унії, бо унія не тільки мужича віра, але й панська. Добродій Білоус трохи сердився, вговорював старого і сказав, що якби руська віра була недобра, то й він покинув би її. Старий трохи вгамувався, показав нам старий документ на шляхетство, писаний по-латині, але, відома річ, що таких документів у Менській губернії поляки фабрикували тисячі, й, може, ця фабрика виробила не один десяток польських графів, которими в Польщі хоч греблю гати. Діло було так, що як старий шляхтич піде коли в Щавницю та з кимсь там поговорить, то приходить до священика та й намагається перейти на латинський обряд. Само по собі, не прості мазури його підмовляли... В Карпатах в русинських селах кожний польський ксьондз, кожний лісничий, і економ, і якийсь куценький шляхтич,- кожний веде латино-католицьку пропаганду, а русинський священик слідить і назирає. Ці панове показали себе несподівано дуже дотепними до цього “горожанського” обов’язку, которого вони так не люблять у Москві та в Німеччині. Старий шляхтич угамувався і до цього часу зістається в руській вірі.

Ми зайшли до панотця. Панотець ще молодий, але розумний, учений, привітав нас дуже радо й щиро. Дом священика чималий, побілений всередині, тільки стеля з ялинових дощок не побілена. Обстава, одначе, убога: панотець дістає од скарбу і з поля ледве 200 ринських. Яко целебс (він вийшов із семінарії в Римі), панотець кохається в науці, має повну шафу книжок італіянських, німецьких та латинських. Розмова йшла більше вчена, наукова. Панотець умів говорити і був радий при нагоді поговорити. Добродій все перебивав його розмову:

- Панотченьку. Це все добре, але не в тім діло. Треба, щоб ви заснували читальню для селян. Ваша парохія стоїть на краю Руси. Треба, щоб ви вдержували в селі віру й руську народність. Ставте муровану церкву, а на тім крайнім шпилі, де границя Руси, поставте муровану каплицю.

Мені здається, що добродій Б. казав правду: хоч на муровану церкву треба багато грошей, але читальню заснувати не так трудно, аби була добра воля.

Закусивши, що Бог послав, ми довго ще сиділи та балакали, поки не стало вечоріти. Ми попрощалися і пішли вулицею. Панотець проводив нас. Коло однієї великої хати ми вгляділи маленьку пасіку. Там у маленькому садочку стояло з десяток вуликів бджіл. Ми зайшли в пасіку, а потім і в хату. Хата була дуже просторна, нова й світла. Щілини між круглими колодками були зашпаровані й замазані білою глиною. Ці білі смужки по стінах трохи звеселяли сумні червонуваті стіни. В хаті було доволі чисто. На здоровому мисникові видно було кілька фарфорових тарілок та стаканів. Молодиця привіталась до панотця. Вона була здорова на виду й свіжа, що мене аж здивувало. Чоловік був молодий і не убогий: він мав пару коней і фурманував в Щавниці, возячи гостей по гарних околицях на прогуляння і екскурсію. Вже сонце стало надвечір. Ми, балакаючи, ще заглянули в одну хату. В хаті лежала на ліжку молодиця й стогнала.

- Чи ви слабі, тітко? - питаю я.

- Гей!

- Що ж у вас болить? Чи шлунок, чи голова?

- Гей... на ярмарку... ой, ой, ой!

- Що на ярмарку? Може, коні понесли та перекинули воза? Може, вас покалічило? - питаюся.

- Гей... на ярмарку... ох! ох, ох! - стогнала молодиця й більше нічого не казала.

Коли це в дверях з’явився чоловік з розтріпаним волоссям на голові. Він спіткнувся на порозі й трохи не дав сторчака.