Певне, на обличчі в мене відбився цілковитий розпач.

— Це я просто так, щоб збити з вас пиху, — сказав Крамлі.

— Друзі… — промовив хтось.

Натовп ураз притих.

То була чудова надгробна відправа, якщо можна назвати чудовим похорон. Мене ніхто не запросив сказати слово, та й з якої б то речі? Але з десятеро інших людей хто по хвилині, хто по три говорили про 1920 рік у Чікаго чи середину двадцятих у Калвер-Сіті, коли там ще були луги та поля, а облудна цивілізація МГМ займала всього один будинок і разів десять-дванадцять на рік великий червоний трамвай гальмував увечері на зупинці позад студії, в нього сідали Луїс Б. Майєр, Бен Гетц та решта й грали в покер аж до Сан-Бернардіно, де мали дивитись найновіший фільм за участю Гілберта, Гарбо чи Новарро, а потім виходили із кінотеатру з повними руками карток передпрем'єрного опиту: «Погань!», «Шедевр!», «Жах!», «Блиск!» І розкладали картки разом з королями й дамами, джокерами й піками, аби розважити, що воно в біса за гра в них на руках. А опівночі, і далі захоплені грою, їхали трамваєм назад, злазили на тій-таки зупинці біля студії, поширюючи навколо себе дух підпільного віскі й усміхаючись хто радісно, а хто з похмурою рішучістю, і дивились, як Луїс Б. Майєр шкандибає до свого лімузина й перший від'їжджає додому.

Всі вони були сьогодні тут, на кладовищі, і всі промовляли дуже щиро й правдиво. Ніхто не кривив душею. В кожному сказаному слові вчувалася непідробна скорбота.

Я стояв на гарячому пополудневому осонні, коли це хтось торкнув мене за лікоть. Я обернувся й здивовано розширив очі.

— Генрі! Як ви сюди потрапили?

— Та, звісно ж, не пішки.

— А як знайшли мене в цьому натовпі?

— Тільки ви миєтесь дитячим милом, усі інші вживають «Шанель» чи «Ароматичне». У такий день лишається радіти, що ти сліпий. Слухати ще сяк-так, а от бачити це я аж ніяк не хотів би.

Надгробні виступи тривали. Тепер говорив містер Фокс, адвокат Луїса Б. Майєра, чоловік, що добре знався на законах, але рідко дивився фільми своєї студії. У цю мить він саме згадував минулі дні в Чікаго, коли Фанні…

Серед яскравих квіткових барв пурхнула колібрі. Потім продзижчала бабка.

— Гнилятина, — тихо мовив Генрі.

Я вражено помовчав, тоді пошепки перепитав:

— Гнилятина?

— На вулиці біля будинку, — прошепотів Генрі кутиками уст, дивлячись у небо, якого не бачив. — І всередині, в коридорах. Коло моєї кімнати. Коло кімнати Фанні. Тхнуло гнилятиною. Його дух. Отого… — І по паузі кивнув головою. — Гнилятиною.

У мене затріпотіли ніздрі. Очі неспокійно забігали. Я переступив з ноги на ногу, ладний зараз же податися на пошуки, добачити, знайти.

— Коли це було, Генрі? — прошепотів я.

— Позавчора ввечері. Тоді, коли Фанні віддала богові душу.

— Цсс! — цитьнув хтось поблизу.

Генрі замовк. Вибравши хвильку між виступами, я пошепки запитав:

— Де?

— Переходив вулицю, було ще не пізно, — відповів Генрі. — Позавчора ввечері. Сильний, таки справді сильний дух. Уже потім, пізніше, мені здалося, ніби той гниляк зайшов услід за мною в коридор. Я хочу сказати, такий був сильний дух, що аж у пазухи мені заліз. Так наче ведмідь грізлі дихнув. Чули коли-небудь? Я так і став стовпом посеред вулиці, немов мене хто бейсбольною биткою торохнув. Ну, думаю, той, від кого так тхне, напевне чортом дихає і на бога, і на людей, і на собак, і на весь світ. Такий і кошеняти не обмине, а наступить на нього. Ниций нелюд. Гниляк, як я сказав. Гниляк. Це вам щось зарадить?

Я весь закляк і не міг видобути із себе й слова. Тільки насилу кивнув головою. А Генрі повів далі:

— Його дух уже кілька вечорів учувався в коридорах, а тоді став аж надто різкий — видно, той сучий син підступав усе ближче й ближче. Це він мені ногу підставив, тепер я знаю. Розміркував що й до чого.

На нас знову цитьнули.

Над могилою говорив якийсь актор, тоді священик і равин, а потім хор Голла Джонсона з Першої баптистської церкви на Сентрал-авеню пробрався між надгробками, став гуртом і заспівав «Великий день почався зранку», «У блаженстві спочивай» і «Милий боже, прихисти мене по смерті». То були голоси, які я чув ще в кінці тридцятих у «Зелених пасовищах»: під їхній супровід Роналд Колмен перевалював через засніжені гірські верховини й спускався в долину Шангрі-Ла, а потім стояв на білих хмарах серед нив господа бога. І тепер, коли вмовк цей осяйний спів, я був переповнений почуттями, безмірно зрадуваний, і сама Смерть ніби вбралася в нові, сонячні шати вічності, колібрі повернулася до надгробних квітів по солодкий нектар, а бабка шаснула вниз, зазирнула мені в обличчя й полетіла собі далі.

— Хотів би я, щоб і мене провели з цього світу таким співом, — сказав Крамлі, коли ми йшли з кладовища, і Генрі між нами. — Боже мій, ото б бути самому тим хором! Ніяких грошей не треба, коли вмієш так співати.

Та я дивився на Генрі. Він відчув мій пильний погляд.

— Тут така штука, — мовив Генрі. — Він і далі приходить. Той містер Гниляк. Ви думали, з нього досить, еге ж? Ні, він не вситився скоєним і не може спинитись. Жахати людей — то йому наче ласий шматок з'їсти. Лиходійство — його улюблена розвага. Чужий біль — це те, чим він живе. Тепер він хоче запопасти старого Генрі, як запопав інших. Та я більш не дамся!

Крамлі слухав його цілком серйозно.

— Якщо той містер Гниляк з'явиться знову…

— Я подзвоню вам, immediatement.[32] Він никає по коридорах, спиняється біля кімнат. Учора крутився під дверима Фанні. Поліція почепила свій замок і опечатала їх, правильно? А той сучий син там стовбичив, і я його нагнав. Він, звісно, боягуз. Зброї в нього немає, ото тільки никає і дивиться, як би підставити ногу сліпому чоловікові, щоб той загримів зі сходів на самий низ. «Гей, Гниляк! — гукнув я. — Ану згинь!»

— Подзвоніть нам, — сказав Крамлі. — Одвезти вас додому?

— Дякую, мене привезла котрась із тих старих ворон з нашого будинку, то вона й одвезе.

— Генрі… — мовив я і простяг руку.

Він одразу взяв її в свою. Так наче бачив, як я подаю її.

— А від мене який дух, Генрі? — спитав я.

Генрі нюхнув і засміявся.

— Героєм стати не так просто. Але ви станете.

Ідучи назад на узбережжя, ми з Крамлі побачили великий лімузин, що промчав повз нас зі швидкістю сімдесят миль на годину, немовби чимдуж тікаючи від кладовища з його квітами. Я помахав рукою і гукнув.

Констанс Реттіген і не озирнулась. На кладовищі вона стояла десь збоку, загубившись у натовпі, і тепер гнала додому, сердита на Фанні за те, що вона покинула нас усіх, а може, й на мене — за те, що я, сам не знаючи як, приніс Смерть.

Лімузин зник у білясто-сизій хмарі вихлопних газів.

— Колісниця, повна гарпій і фурій, — зауважив Крамлі.

— Ні, — сказав я, — всього-на-всього нещасна жінка, що поспішає сховатися від людей.

У наступні три дні я марно пробував додзвонитися до Констанс Реттіген — вона не брала трубки. Мабуть, поринула в чорні думи й злостилася. Якось так безглуздо виходило, ніби я був у змові з тим чоловіком, що стояв у коридорах і чинив людям страшне лихо.

Я подзвонив у Мехіко, але Пег там не було, вона пропала безвісти назавжди, це вже напевне.

Отож я шастав по Венеції, видивляючись, дослухаючись і принюхуючись, сподіваючись почути той моторошний голос, натрапити на той гидотний дух умирання чи чогось уже давно мертвого.

Навіть Крамлі зник. Я нишпорив поглядом перед собою, озирався назад, але його ніде не було.

На кінець третього дня марних телефонних дзвінків і невдалих пошуків убивці, лютий на свою долю, в похоронному настрої, я дозволив собі таке, чого доти ніколи не дозволяв.

Годині о десятій вечора я подався безлюдним помостом сам не знаючи куди, аж поки втрапив…

— Гей! — мовив хтось.

Я схопив зі стойки рушницю і, не глянувши навіть, чи вона заряджена й чи немає когось попереду, вистрілив раз, другий, третій — шістнадцять разів.