Цілком поділяючи почуття одного давнього російського письменника, що страшенно любив збавляти зиму з її завірюхами в постійному русі, я просто не міг не податися за ними.

На той час, як я дістався до помосту, половина машин уже з'їхала вниз на піщаний пляж, щоб приймати в свої кузови брухт, що його скидатимуть через парапет. Решта гуркотіла далі, посуваючись до китайського ресторанчика й здіймаючи порохню на підтрухлявілих мостинах.

Я й собі потягся туди, чхаючи й сякаючись у паперові носовики. З моєю застудою лежати б удома в теплі, але сама згадка про те, які туманні, млисті й мрячні думи обсядуть мене в ліжку, гнала мене вперед.

Десь на середині помосту я спинився, вражений власною сліпотою, дивуючись, скільки там людей, яких я не раз бачив, але зовсім не знав. Половина павільйонів була забита свіжими сосновими дошками. Декотрі ще стояли відчинені, немов чекаючи, поки зірветься вітер і почне метати обручі й збивати молочні пляшки. З кількох яток повиходили молоді люди, що здавалися старими, й старі, що здавалися ще старішими, і стояли, проводжаючи очима ті машини, які з гуркотом простували в кінець помосту трощити й зносити шістдесят років минулого.

Я роздивлявся навколо, аж тепер усвідомивши, як рідко бачив, що ховається за тими непримітними дверима й під спущеними брезентовими навісами.

І знов у мене виникло таке відчуття, ніби хтось крутиться поблизу й стежить за мною.

На поміст насунуло велике пасмо туману, байдужно поминуло мене й попливло далі.

Наче застереження.

Тут, на середині помосту, стояла невеличка похмура хатина, повз яку я проходив років із десять і ні разу не бачив, щоб штори на вікнах були підняті.

Сьогодні вікна там уперше були не зашторені.

Я заглянув у вікно.

Ого, подумав я, та там ціла бібліотека!

Тоді швидко підійшов, міркуючи собі, скільки таких бібліотек приховано від людських очей отут, на венеційському помості, і в старовинних провулках містечка.

Я стояв під вікном і згадував, як іноді ввечері бачив тут світло за шторою й тінь людини, що перегортала сторінки невидимої книжки, і до мене долинав ледь чутний голос, який вимовляв слова, декламував вірші, філософствував про таємниці всесвіту. Мені завжди здавалося, що то має бути письменник, заглиблений у роздуми, чи актор, цілком поглинутий роботою над роллю з якоїсь сучасної трагедії, — такий собі новітній король Лір з двома додатковими комплектами лихих дочок і з половинним запасом розуму.

Але сьогодні, о цій полудневій годині, штори на вікнах були підняті. В кімнаті й досі світилася невелика лампочка, проте нікого там не було, тільки меблі — письмовий стіл, крісло, громіздка старомодна шкіряна канапа. А обабіч канапи й під усіма стінами кімнати здіймались аж до стелі гори, вежі й бастіони книжок. Тисячі зо дві, не менше, книжок тіснились і купчились на полицях, що сягали самої стелі.

Я відступив і подивився на таблички, що їх не раз бачив і не бачив біля дверей хатини.

Ворожіння на картах таро. Але літери вже вицвіли.

А нижче:

Хіромантія.

Далі, так само друкованими літерами:

Френологія.

Ще нижче:

Графологічний аналіз письма.

А трохи збоку:

Гіпноз.

Я підійшов ближче до дверей, щоб роздивитися малесеньку візитну картку, пришпилену кнопками над самою дверною ручкою.

І прочитав прізвище власника хатини:

А. Л. ШРЕНК.

А під ним — написані олівцем і вже вицвілі, хоча й не так, як «Канарки на продаж», — два слова:

Психолог-практик.

Шестикратно небезпечний чоловік.

Я наблизив вухо до дверей і прислухався.

Що почув я там, за дверима, серед ладних ось-ось завалитися, напхом напханих книжками полиць? Зігмунда Фрейда, який доводив пошепки, що пеніс — то тільки пеніс, а от добра сигара — то куриво? Гамлета, що, вмираючи, хотів забрати всіх із собою? Вірджінію Вулф, що, простершись на тій канапі, мов потопельниця Офелія, повідала свою сумну історію? Шурхіт тасованих карт таро? Ковзання пальців по черепу, який обмацують, наче диню-канталупу на базарі? Шкрябання пера по папері?

— Ану загляньмо, — мовив я сам до себе.

І знову втупився у вікно, але побачив тільки порожню канапу зі слідами багатьох тіл посередині. То було єдине ложе в кімнаті. Вночі на ньому спав А. Л. Шренк. А вдень лежали інші люди, виставляючи напоказ увесь свій підспідок, наче бите скло? Я не міг цьому повірити.

А от книжки просто-таки заворожили мене. Вони не тільки виповнювали полиці, але й, як я побачив краєм ока крізь прочинені двері, лежали навалом і у ванні. Кухні в хатині не було. А коли б і була, то й холодильник напевне ломився б від книжок, таких як «Пірі на Північному полюсі» чи «Берд — сам-один в Антарктиці». Судячи з усього, А. Л. Шренк, як і багато інших тутешніх жителів, мився в морі, а харчувався в закусочній по сусідству.

Одначе не так вражала сама та тисяча книжок, як їх назви, їх теми, як імена авторів, усі неймовірно похмурі, фатальні й жаскі.

Нагорі, майже в темряві, стояв Томас Гарді в усій своїй жалобності, поряд — томи «Занепаду й падіння Римської імперії» Гіббсона, що спиралися на страхітливого Ніцше й безнадійного Шопенгауера, і тут-таки, палітурка до палітурки, «Анатомія смутку» Бертрана, Едгар Аллен По, Мері Шеллі, Фрейд, трагедії Шекспіра (комедій я не побачив), маркіз де Сад, Томас де Квінсі, Гітлерова «Mein Kampf»,[14] «Занепад Заходу» Шпенглера і таке інше.

Був там і Юджін О'Ніл. Був Оскар Уайлд, але тільки тоскна сповідь, написана у в'язниці, і жодної з його світлих казок чи веселих комедій. Пліч-о-пліч стояли «Чінгісхан» і Муссоліні. На найвищій полиці, наче на засніженій вершині, виднілися такі назви: «Самогубство як вихід», «Темна ніч Гамлета», «Шлях лемінгів до моря». На підлозі лежали «Друга світова війна», «Кракатау — вибух, почутий у цілому світі», а поруч — «Голодна Індія» і «Сходить червоне сонце».

Коли поведеш поглядом по таких книжках, та ще й подумаєш, а потім, не вірячи власним очам, глянеш іще раз, уважніше, то лишається тільки одне. Так само, як, дивлячись препогану екранізацію О'Нілової п'єси «Траур — доля Електри», де одне за одним ідуть самогубства, вбивство налазить на вбивство і кровозмішення на кровозмішення, де отруєні яблука замінив шантаж, де люди скочуються зі сходів і наступають на цвяхи, отруєні стрихніном, — ти зрештою пирхаєш, закидаєш голову назад і…

Смієшся!

— Що тут такого смішного? — промовив хтось позаду.

Я обернувся.

— Я питаю, що тут смішного?

Чоловік стояв переді мною, і його бліде обличчя було за якихось кільканадцять сантиметрів від кінчика мого носа.

Той чоловік, що спав на психоаналітичній канапі.

Той, кому належала вся ця прірва книжок.

А. Л. ШРЕНК.

— Ну? — сказав він.

— Та… ваша бібліотека! — затнувшись, відповів я.

А. Л. Шренк гнівно дивився на мене й чекав.

На щастя, я знову чхнув, і це урвало мій сміх і дало мені змогу приховати збентеження за паперовим носовиком.

— Пробачте, будь ласка, — сказав я. — Сам я маю всього чотирнадцять книжок. Не часто трапляється побачити Нью-Йоркську публічну бібліотеку, вивезену у Венецію на поміст.

Гнівні вогники в маленьких ясно-жовтих лисячих очах А. Л. Шренка згасли. Тонкі, мов дротинки, плечі розпружились. Крихітні кулачки розтислися. Моя похвала спонукала його зазирнути у власне вікно очима сторонньої людини, і він аж сам здивувався.

— Ого! — вражено пробурмотів він. — Атож, усе це мої книжки.

Я дивився згори вниз на чоловічка заввишки сантиметрів сто п'ятдесят три, а без черевиків, мабуть, і ще менше. Мені страшенно кортіло поглянути, чи не восьмисантиметрові в нього підбори, але очі мої й далі залишалися на рівні його маківки. Він навіть не помічав, що я його розглядаю, — так пишався широким асортиментом літературних монстрів, які заполонили його похмурі полиці.