— О! — вимовив Дідеріх з облудним розпачем. — А що з нею?

Геппель сумно похитав головою.

— Серце відмовляється працювати, але це, звичайно, тільки нерви… Звичайно, — повторив він після марного чекання, що Дідеріх підтакне йому. — Вона впала в меланхолію від нудьги, і мені хочеться її розважити. Виходити їй не можна. Якби ви коли-небудь прийшли до нас; до речі, завтра неділя.

«Я врятований, — відчув Дідеріх, — він нічого не знає». Радість зробила його дипломатом. Він почухав потилицю.

— Я й сам збирався неодмінно побувати у вас. Але мене спішно викликають додому; наш старий управитель захворів. Я навряд чи встигну попрощатися навіть із своїми професорами. Завтра вранці я їду.

Геппель поклав йому руку на коліно.

— Подумайте добре, пане Геслінгу. Існують обов’язки і щодо старих друзів.

Він говорив повільно, і погляд його був такий проникливий, що Дідеріх мимоволі відвів очі.

— Коли б я тільки міг, — пробелькотів він.

Геппель сказав:

— Ви можете. Взагалі ви можете все, чого в даному разі треба.

— Як це? — Дідеріх внутрішньо заціпенів.

— Ви добре знаєте як, — сказав Агнесин батько і, відсунувши свого стільця, провадив далі: — Сподіваюся, ви не думаєте, що Агнеса послала мене до вас? Навпаки, я повинен був обіцяти їй, що зовсім не буду втручатися і дам вам спокій. Але потім я подумав, що, власне, було б дуже нерозумно нам з вами і далі грати в хованки, коли ми такі близькі знайомі і я ще знав вашого покійного батька, та при цьому ще наші ділові зв’язки, і таке інше, і таке інше.

«Ділові зв’язки розірвані, мій любий!» — подумав Дідеріх. Він озброївся.

— Я зовсім не граю з вами в хованки, пане Геппелю.

— Тим краще. Тоді все гаразд. Я добре розумію: молода людина, особливо за наших часів, не наважується без опаски взяти шлюб. Але коли обставини складаються так щасливо, правда ж? Наші галузі тісно пов’язані, і якщо ви хочете розширити батьківське підприємство, то Агнесин посаг буде вам дуже до речі. — І от одним духом, намагаючись не дивитися в очі: — На жаль, у даний момент я можу дати готівкою лише дванадцять тисяч, але целюлози ви можете мати, скільки хочете.

«От бачиш, — подумав Дідеріх, — і ці дванадцять тисяч ти теж повинен будеш десь позичити, якщо тобі їх дадуть».

— Ви не зрозуміли мене, пане Геппелю, — проказав він, — я не збираюсь одружуватися. Для цього треба дуже великих грошей.

Геппель звів на нього перелякані очі, але спробував засміятися.

— Я можу понатужитись…

— Облиште це, — поблажливо зупинив його Дідеріх.

Геппель ставав усе безпораднішим.

— Що ж вам тоді потрібно?

— Мені? Абсолютно нічого. Я думав, що вам щось потрібно, бо ж ви прийшли до мене.

Геппель набрався сили.

— Так не можна, милий Геслінгу. Після всього, що сталося… Тим паче, що це триває так довго.

Дідеріх зміряв Агнесиного батька поглядом, кутки його губ опустилися.

— Значить, ви знали?

— Я не був певен, — пробурмотів Геппель.

І Дідеріх звисока:

— Інакше було б дивно.

— Я цілком довіряв своїй дочці.

— Часом так помиляєшся, — сказав Дідеріх, зважившись на все, що могло послужити йому для захисту.

У Геппеля почервонів лоб.

— Я і вам довіряв.

— Ви хочете сказати, що вважали мене за простачка? — Дідеріх засунув руки до кишень і відкинувся в кріслі.

— Ні! — Геппель схопився. — Але я не вважав вас за такого мерзотника, яким ви себе показали!

Дідеріх з гідністю підвівся.

— Ви дасте задоволення? — спитав він.

Геппель закричав:

— Саме цього вам і хотілося б! Звести дочку і пристрелити батька! В цьому вся ваша честь!

— Що ви розумієте в питаннях честі? — Дідеріх так само роздратувався. — Я не зводив вашої дочки. Я поступився її бажанню і потім уже не міг відчепитися. Це в неї від вас. — І з обуренням: — Хто мені доведе, що ви не змовилися з нею від самого початку? Це пастка!

У Геппеля було таке обличчя, ніби він от-от закричить ще голосніше… Раптом він злякався і звичайним, лише трохи тремтячим голосом сказав:

— Ми занадто гарячкуємо, а наша справа занадто важлива. Я обіцяв Агнесі не втрачати самовладання.

Дідеріх в’їдливо засміявся:

— Бачите, як ви брешете? Допіру ви сказали, що Агнеса ні сном ні духом не знає про те, що ви у мене.

Батько винувато посміхнувся.

— По-доброму завжди можна домовитися, чи не так, мій любий Геслінгу?

Але Дідеріх вважав, що розмовляти «по-доброму» небезпечно.

— Який я вам до біса любий Геслінг! — загорлав він. — Для вас я пан доктор!

— Ах, так! — мовив, заціпенівши, Геппель. — Певно, вас ще ніхто не величав паном доктором? Ви можете пишатися, що почуєте цей титул уперше за таких обставин.

— Чи не збираєтеся ви образити і честь мого стану?

Геппель відмахнувся.

— Я не хочу ображати нікого і нічого. Я тільки питаю себе, що ми, дочка моя і я, вам зробили? Вам справді потрібний такий великий посаг?

Дідеріх відчув, що червоніє. Тим рішучіше пішов він у наступ.

— Якщо ви неодмінно хочете знати, то моє моральне почуття не дозволяє мені одружитися з дівчиною, яка не може дати мені в посаг свою чистоту.

Геппель, очевидно, знову хотів обуритись, але його вже не вистачало на це — він тільки ледве стримав ридання.

— Якби ви бачили сьогодні її горе! Вона призналася; мені в усьому, бо не могла більше витримати. Мені здається, вона навіть мене більше не любить, тільки вас. Чого ж ви хочете, адже ж ви перший.

— Звідки я знаю? До мене у вас бував якийсь добродій, на прізвище Мальман.

Геппель відсахнувся, ніби його вдарили в груди.

— Авжеж, хіба можна знати? Хто збрехав раз, збреше і двічі. — І додав: — Ніхто не може від мене вимагати, щоб я зробив таку, як вона, матір’ю моїх дітей. Для цього у мене надто розвинене почуття відповідальності перед суспільством. — 3 цими словами він одвернувся, присів навпочіпки перед відчиненим чемоданом і почав укладати речі.

За спиною він чув тепер справжнє ридання Агнесиного батька і піймав себе на тому, що й сам розчулився; і тими благородно-мужніми думками, що їх він висловив, і горем Агнеси та Агнесиного батька, втамувати яке забороняв йому обов’язок, і болісною згадкою про своє кохання, і всім цим злощастям… Із завмиранням серця слухав він, як пан Геппель відчинив і зачинив за собою двері, як скрадався коридором і з легким шумом зачинив парадні двері. «На цьому край», — і Дідеріх уткнувся в наполовину заповнений речами чемодан і розплакався. Ввечері він грав Шуберта.

Данину почуттям він сплатив, тепер час виявити витримку. Дідеріх сказав собі, що Вібель ніколи не став би розводити таких сентиментів. Навіть такий грубіян без будь-якого поняття про честь, як Мальман, наочно показав йому, яким треба бути нещадним. Йому здавалось абсолютно неймовірним, що і в інших у глибині душі можуть бути свої слаботи. Тільки він успадкував цю неміч від матері, а дівчина, подібна до Агнеси, така ж химерна, як його мати, зробила б його остаточно непридатним для цього суворого часу. Суворий час, — при цих словах Дідеріхові завжди уявлялась Унтер ден Лінден з Юрбами безробітних, жінок, дітей; злидні, страх, заворушення, — і все це приборкане владою, всеосяжною, нелюдською владою, яка, незважаючи ні на що, ніби топче копитами людські голови, скам’яніла та осяйна.

«Нічого не вдієш, — із захопленою покірливістю казав він собі, — таким треба бути!» Тим гірше для тих, хто не такі: саме вони й будуть під копитами. Хіба Геппелі, батько й дочка, можуть чогось вимагати від нього? Агнеса повнолітня, а дитиною він її не нагородив. Отже? «Я був би дурнем, якби вчинив на шкоду собі те, до чого мене не можуть присилувати. Адже ж і мені також ніхто не робить задурно нічого». І Дідеріх з гордовитою радістю подумав про те, що це плоди того гарту, який він перейшов. Корпорація, військова служба і дух імперіалізму виховали його і зробили придатним до життя. Він дав собі слово, що вдома, в Нецігу, застосує надбані ним принципи і торуватиме шлях для нових віянь. Щоб підкреслити цей намір і своїм зовнішнім виглядом, він подався наступного ранку на Міттельштрасе, до двірського перукаря Габі, і змінив свою подобу, ідучи за модою, яку все частіше спостерігав серед офіцерів і високих чинів. До цього часу ця мода здавалась йому занадто аристократичною, щоб її можна було наслідувати. За допомогою бинди йому підняли вуса догори під прямим кутом. Після цього він ледве пізнав себе в дзеркалі. Оголений рот, особливо при опущених кутках, мав погрозливий, як у кота, вигляд, а кінчики вусів підступали до очей і викликали страх у самого Дідеріха, наче блискали вони не з його обличчя, а з обличчя влади.