ТУ НІЧ НА ТЕРАСІ Я ПАМ’ЯТАВ! Вона закарбувалась в надрах моєї пам’яті. Випалилася тавром на моєму серці. Читаючи про неї, не раз відчував, як мене лихоманило.

Досі я ніби нічого й не пам’ятав, та зоряна ніч ніколи й не згадалась, якби не татів лист, але тепер яскраво спливла в пам’яті. МОЖЛИВО, ЦЕ МІЙ ЄДИНИЙ СПРАВЖНІЙ СПОГАД ПРО ТАТА!

Повністю стерся спомин про нього на Ф’єльстьолені. Хоч як напружував пам’ять, так і не зміг згадати наших з татом прогулянок навколо озера Соґнсванн. Але пригадую зачаровану ніч на терасі. Тобто пригадую її по-своєму. Немов казку або кольоровий сон.

Я прокинувся. Із заскленої веранди вийшов тато і підняв мене високо. Він сказав, що ми літатимемо. Подивимося на зорі. Здіймемося і полетимо в космос. А тому слід тепло одягнутися, бо ж у космосі нестерпна холоднеча. Тато хотів показати мені зорі на небі. Йому потрібно було їх мені показати… Бо то був єдиний наш шанс, і ми мусили ним скористатися.

А ще я знав, що тато хворий! Однак він не знав, що я знаю. Таємницю мені довірила мама. Вона сказала, що татові, напевно, доведеться лягти до лікарні, і тому він такий сумний. Здається, я навіть пригадую, що розповіла вона мені про це того ж пообіддя. Можливо, тому я й прокинувся і не міг більше заснути.

Тепер я дуже яскраво пригадую ту довгу ніч на терасі, коли ми з татом збиралися летіти в космічну подорож. Гадаю, я вже тоді розумів, що тато, мабуть, невдовзі покине нас. Але тоді він квапився показати мені, куди відлетить.

Ми подорожували просторами Всесвіту — я пишу, а самого лихоманить, — і раптом тато заплакав. Я знав, чому він плаче, але він не знав, що я знаю. Тому я мовчав, не міг нічого сказати. Мусив сидіти тихо, як мишка. Надто небезпечно було говорити вголос про те, що мало статися.

І ще. Від тієї ночі я завжди знав, що на зорі не варто покладатися. Принаймні вони ні від чого не можуть нас порятувати. Колись і їх доведеться покинути.

Тоді, як ми з татом витали в космосі, і тато раптом заридав, я збагнув — покладатися не можна ні на що у світі!

Прочитавши останні аркуші листа, я нарешті спостиг, звідки в мене оте захоплення космосом. Це тато відкрив мені очі на космічні перспективи. Це він навчив мене відривати погляд від приземленої метушні. Я став астрономом-аматором задовго до того, як усвідомив, чому я ним став.

Отож не дивно, що ми обоє з татом так цікавилися телескопом Габбла. Це в мене від тата! Я продовжив його починання, ніби успадкував татове захоплення Всесвітом. Хіба не так було в усі часи? Перші приготування до появи телескопа Габбла вели ще за кам’яного віку. Хоча ні! Най-найперші підготовчі роботи розпочалися за кілька мікросекунд після Великого Вибуху, коли постали Час та Простір.

Кажуть, «посіяти зерно»! Мій тато встиг посіяти зерно перед сконом. Саме він підказав мені тему для позакласного реферату. Не думаю, що тато надто захоплювався англійським футболом. Йому пощастило, він ніколи не чув Spice Girls. Не знаю, як він ставився до Роальда Даля.

Я дочитав татове послання. Сидів у задумі, коли у двері знову постукала мама.

— Ґеорґу? — покликала вона.

Я сказав, що закінчив читання.

— То ти скоро вийдеш до нас?

Натомість я запросив її увійти.

Відчинив двері й впустив маму до кімнати. На щастя, вона одразу причинила за собою двері. Я нітрохи не приховував своїх сліз. Під час перших зустрічей з татом сльози застилали мамині очі. Тепер і я з ним зустрівся.

Я обійняв за шию Помаранчеву дівчинку і сказав:

— Тато залишив нас.

Мама пригорнула мене до себе. Вона також плакала.

Якийсь час ми сиділи на краю ліжка, потім мама розпитувала, про що написав тато.

— Ти ж розумієш, як мені цікаво, — сказала вона. — І навіть трохи лячно. Я майже боюся читати його послання.

Я сказав, що тато, по суті, написав великого любовного листа, а мама, ясна річ, зрозуміла, ніби йшлося в ньому про любов до мене. Чогось іншого вона собі й уявити не могла… Я пояснив мамі, що тато написав любовного листа їй, Помаранчевій дівчинці.

— Я був татовим найліпшим другом. А ти — коханою. Це цілком різні речі.

Мама довго мовчки сиділа на ліжку. Вона ще була молодою. Прочитавши татову розповідь про Помаранчеву дівчинку, я побачив, яка вона гарна. Мама й справді трохи скидалася на вивірку. Але тепер вона більше нагадувала пташеня-підлітка з тремким дзьобиком.

— Хто мій тато? — запитав я.

Мама здригнулася. Вона ж не знала до пуття, що я за багато годин вичитав із татового листа.

— Ян Улав, звичайно.

— Але хто він? Яким він був?

— О…

На її устах з’явилася ледь помітна усмішка Мони Лізи. Вона глянула на мене майже затуманеним поглядом. Тепер і я помітив те, що не раз згадував мій тато. Побачив, яка вона зосереджена, як немов у танку тріпочуть зіниці її карих очей.

— Він був дуже, дуже добрим… направду, надзвичайною людиною, — озвалася мама. — Великим мрійником, я б навіть сказала, фантазером… раз у раз повторював, що життя — це казка, і я гадаю, що він справді мав оте… майже магічне відчуття життя. А ще тато був невиправним романтиком… але ми обоє такими були. Потім він несподівано занедужав. Не буду приховувати — свою смерть він зустрів із безмежним туском. На це боляче було дивитись, страшенно боляче. Він любив мене… і тебе, звичайно. О, тебе він просто обожнював! Він розпачав, що мусить нас покинути. Та вже не мав сили опиратися хворобі, яка жорстоко, брутально забирала його в нас. Тато ніколи не змирився зі своєю долею, ніколи… до останнього подиху. Тому й порожнеча після його відходу була такою страхітливою… Не можу дібрати слова…

— Я не кваплюся.

— Він, як то кажуть, витав понад хмарами… Ось, що я хотіла сказати.

Тепер вже я усміхнувся.

— А ще тато був щирим. До того ж, достатньо самокритичним. Не бракувало йому й самоіронії. Не всім людям властиві такі риси.

Мама звела на мене розгублений погляд.

— Можливо… А тобі звідки про це знати?

Я показав на стос аркушів.

— Тобі доведеться прочитати ось це. Тоді й зрозумієш, що я маю на увазі.

Помаранчевій дівчинці знову набігли на очі сльози. Однак ми не могли сидіти в моїй кімнаті й хлипати. Що подумає Йорґен? Я йому не заздрив.

— Нам час повертатись до всіх, — мовив я.

На порозі вітальні я відчув себе на багато років старшим, ніж ще кілька годин тому, коли зачинився у своїй кімнаті й узявся до читання татового послання. Я наче подорослішав і анітрохи не знітився під уважними зацікавленими поглядами родини.

Великий обідній стіл накрили для холодної вечері: курча, шинка, вальдорфський салат із селери, яблук, ананасів та горіхів з помаранчевими дольками, а ще велика миска зеленої салати. Усі п’ятеро сіли до столу, я — на чільному місці.

Часто, як у нас бувають гості, мама каже: «А тепер хтось має взяти справу в свої руки». У мене було відчуття, що головну роль за столом нині відведено мені — бабуся, дідусь, Йорґен та мама не зводили з мене очей. І я «взяв справу в свої руки».

Коли усі порозсідалися, я обвів свою родину поглядом і сказав:

— Я прочитав листа, якого тато написав до мене перед самою своєю смертю. Розумію, як вам кортить дізнатись, про що мовиться в тому листі…

У кімнаті запала глибока тиша. Що я скажу? Як поведу розмову далі?

— Отже, цей лист адресований мені. Але ж ми всі любили мого тата. І ось я маю для вас дві новини: погану і гарну. Почну з гарної. Дозволяю усім присутнім прочитати татове послання. Йорґенові — теж. Погана новина — це станеться не нині.

Бабуся сиділа в схвильованому напруженні, схилившись над столом. Її обличчям промайнула тінь розчарування. Ця тінь послужила мені доказом, що вона не читала листа свого сина ні тепер, ані одинадцять років тому. Лист справді пролежав усі ці роки в старому автомобілику.

— Я хочу, щоб татове послання відстоялось, перш ніж усі почнуть обговорювати його. А ще мені потрібен час, щоб визначитись з відповіддю на одне його дуже важливе запитання, і знайти спосіб, як це зробити.