Розбудив Авакума глухий грюкіт зовнішніх дверей. Він прислухався і пізнав ходу Балабанихи. Кроки лунали вже у сінях. Йому більше не хотілося лежати в темряві. Він засвітив лампу і почав складати одяг у шафу. Тільки плащ лишив на ліжку. З внутрішнього боку, під підшивкою, були дві глибокі кишені, де Авакум тримав потрібні йому речі: мотузок, запасну батарейку для ліхтарика, пачку з набоями і маленьку, але міцну сталеву лопатку у шкіряному футлярі.
Надворі все ще сіяв дрібний дощ.
Авакум відчинив обидві стулки вікна, накинув на плечі плащ, вийшов і став у сінях. Кашлянув.
За мить двері кімнати розчинились, і в освітленій рамі з'явилась Балабаниха.
— Чому ти стоїш у сінях? — здивувалась вона.— Заходь усередину, погрійся. Глянь, який вогонь я розпалила!
За її широкою спиною полум'я то пригасало, то розгорялося. Зсередини йшов приємний запах печеної картоплі.
— Дякую,— сказав Авакум. Він раптом відчув, що голодний, і проковтнув слину.— Коли б я не зібрався йти, залюбки зайшов би й погрівся.
Балабаниха все ще стояла в дверній рамі.
— А тим часом, може, дощ перестане,— не вгавала вона.
— Справді,— всміхнувся Авакум.— Чому б і не почекати? Незабаром дощ ущухне.
Він сів навпроти вогнища і з насолодою простяг руки до вогню. Вийняв люльку, натоптав тютюном і закурив.
Доки Балабаниха проворно бігала по хаті, пораючись і готуючи вечерю, Авакум за звичкою розглядав обстанову, весь час прислухаючись до м'якого човгання її босих ніг.
Кімната була простора, з полицями на стінах. Біля входу на залізних гаках висіли два мідяні котли. У лівому кутку темніли відчинені двері, мабуть у спальню. Він згадав, що вікно спальні виходить на занедбані господарські будівлі в глибині сливняка.
— Слухай, Балабанихо, а тобі не холодно ходити босою? — спитав Авакум,
Вона на мить стала. Здавалося, ці слова її здивували.
— Чи холодно мені? — глянула на свої ноги, невідь чому трохи підібравши спідницю, і весело розсміялась.— А чого ж мені буде холодно? Ат! Я до цього звикла.— Вона опустила спідницю й кивнула головою на заставлений стравами стіл.— Прошу до столу. Я не готую нічого особливого, бо живу сама-самісінька.
Авакум не хотів ображати вдовицю і сів до столу. Перед ним стояла глибока тарілка з печеною картоплею, бринза, сковорідка зі смаженею, велика миска кисляку, купа нарізаного хліба.
— Хата моя вдовина, і дім мій — зозулин дім,— зітхала Балабаниха, з апетитом уминаючи яєчню.— Поки бідолаха Методій був тут, він частенько проводив час зі мною, був невередливий, бо колись бурлакував. Бувало, й баніцу спечу, і те, й інше зготую. А відтоді, як його забрали, їм усухом'ятку, та й це застряє в горлі.
Авакум не помітив, щоб шматки застрягали їй у горлі. Жінка їла з апетитом, і обличчя її було свіже.
— Балабанихо,— спитав він,— часто бували гості у Методія? Коли я був парубком, до мене щовечора приходили цілими гуртами.
— Де там! — труснула головою вдова. Чорний кучерик упав їй на чоло, але жінка не підвела руки, щоб прибрати його.— Які там гості! Ніхто не приходив до Методія. Він мав добре серце, бідолаха, але був трохи відлюдькуватий. Як і я.
— Не може бути, щоб така людина не мала друзів,— з сумнівом проказав Авакум.
— Не мав,— похитала головою Балабаниха.— 3 усіма був добрий, і всі були добрі з ним, але приятелів не мав.
Вона помовчала й насупилась.
— Мав одного три роки тому, але того чоловіка з'їли вовки в Зміїці. Ходили разом на полювання. Був лісничим.
Авакум замовк. Йому здалося, що сьогодні вже час поставити крапку на темі «Методій».
Поговорили про сироварню. Балабаниха похвалилася, що цього року їхня бринза жирніша, ніж торік, і що вони переробляють молока вдвічі більше. Певні, що переможуть у змаганні в Ликіте, і восени сподіваються одержати багато грошей.
— А що ти робитимеш зі своїми грішми? — спитав Авакум.— Мабуть, вийдеш заміж?
Жінка весело розсміялась. Ситцева блузка так захвилювалась на її грудях, наче її зсередини надував південний вітер.
— Якщо схочу, то й завтра приведу собі чоловіка,— сказала вона.— Кого забажаю, той і буде мій. Це найлегше. Але є інша, важливіша справа. Мій чоловік був майстер на сироварні, і я теж вирішила стати, як і він, майстром — на спогад про нього. Та й робота ця мені подобається, саме для мене. Але щоб стати майстром, треба повчитись, бо в кожній справі є свої тонкощі.
Жінка глянула на Авакума очима, в яких спалахнули вогники, і розсміялась.
— Обіцяли навесні послати мене на курси. Це для мене важливіше за одруження. Коли стану майстром, сироварня буде моєю справжньою домівкою, а сюди заглядатиму, щоб не нудьгував мій чоловіченько, якщо одружуся.
— Тільки для цього й заходитимеш? — спитав Авакум.
— І щоб спати на пружинах,— лукаво посміхнулась Балабаниха.— В мене ліжко з пружинами. Ляжеш у нього і не відчуваєш, що лежиш. Дуже зручно.
Після такої цікавої, розмови Авакум знову натоптав люльку тютюном, сів ближче до вогнища і мовчки закурив.
Прибравши зі столу, Балабаниха пішла в другу кімнату і засвітила лампу. Крізь відчинені двері Авакум побачив половину високого ліжка з образками на залізній спинці. Воно було застелене білосніжною ковдрою з козячої вовни, а на стіні біля нього висів плетений килимок.
Балабаниха голосно позіхнула, ліниво потяглась і почала розбирати постіль.
Слабкий вітерець зітхнув у димарі.
Авакум підвівся, надів плащ і кашлянув.
— Ти йдеш? — повернулася до нього Балабаниха, тримаючи в руках білосніжну ковдру.
— Вже час,— відповів Авакум. ,
Замість того щоб згорнути ковдру — вона вже почала це робити,— Балабаниха зрову застелила нею ліжко. Трохи постоявши замислено, жінка спитала:
— Вже дев'ята година?
— Минає,— відповів Авакум.
Вона знову замислилась. Тепер її очі дивилися вже не на Авакума, а кудись убік.
Застебнувши плащ, Захов пішов до дверей.
— Чи довго спатимеш завтра? — раптом спитала Балабаниха.
Авакум застиг на місці — в її голосі забриніли нотки, що здалися йому якимись особливими. І те, що Балабаниха застелила ліжко білосніжною ковдрою і довго мовчки дивилася кудись повз нього, все це здалося йому незвичайним.
— Чи довго спатиму? — повторив він, щоб обміркувати відповідь. І сказав: — Балабанихо, цієї ночі я не спатиму тут. Цю ніч я буду, мабуть, гостем бая Гроздана. Він запросив мене зайти — поговорити і випити келих вина, і я, напевно, залишусь у нього ночувати.
— Ти хитро придумав,— здвигнула плечима Балабаниха. Вона не промовила більше ні слова.
— Я замкнув кімнату, ключ у мене,— додав Авакум.— На добраніч! — і вийшов.
Дощ припустив.
Авакум грюкнув хвірткою і обережно попрямував широкою дорогою, яка вела у Верхній квартал. Стояла непроглядна темрява. Дійшовши до першого перехрестя, його вело чуття, Авакум раптом звернув ліворуч, відлічив десять кроків. Тут десь був перелаз. Обережно торкаючись рукою тину, він став навпомацки шукати перелазу.
Колючки кінчилися за кілька кроків.
Авакум підібрав плащ, перескочив через тин і пішов навпростець. Попереду, в темряві, стояв будинок Балабанихи.
Дощ шумів у зів'ялому листі.
Дійшовши до будинку, Авакум притулився до рогу, що був ближче до вікна, і почекав. Менше як за хвилину світло в будинку погасло. Балабаниха вийшла на ганок, огледілась і, дрібно ступаючи, попрямувала до хвіртки. Постать її розтанула в темряві.
Авакум почекав ще трохи, потім, нахилившись, перебіг до надвірних східців, піднявся на галерею і тихо причинив за собою двері своєї кімнати.
Крізь відчинене вікно вітер задував вологе повітря і дрібні краплини дощу.
Одного разу я спитав Авакума:
— Чому ти сказав Балабанисі, що не ночуватимеш у своїй кімнаті? Що ти мав на думці, навіщо тобі потрібно було її обманювати? Чи, може, й справді був певний, що хтось уночі прийде в цей дім?
Авакум знизав плечима.
— Нічого я тоді не думав і нічого конкретного не уявляв. Спало мені на думку, що повинен лишитись у будинку непоміченим — і лишився!
