Валер'ян Підмогильний
ІВАН БОСИЙ
Люди його бачили часто. Biн несподівано з'являвся в степу нa шляху, чи вийшов з-за могили, чи випроставшися в яру, високий, кремезний, без покриття, в лахміттях, що покривали його загрубіле тіло й груди, порослі густим волоссям, босоніж, рудий, із настовбурченою бородою й патлами, що падали йому на плечі й спину. A в руках у нього кострубатий кийок, що він його стискував i торсав.
Він спиняв підводи, що сунулись шляхом, без мови, самим владним рухом своєї патериці;ті, що зустрічали його вперше, німіли від здивування, a хто вже бачив був його, злазив із підводи й здіймав шапку. Він наближався й, кинувши гострий погляд із-під навислих рудих брів, підносив над землею кийок і казав повільним урочистим голосом:
- Я, Іван Босий, посланець неба, кажу вам. Бог із високості поклав мені слова на уста йзапалив вогнем мені душу. Бог загострив мені позір, і я вгледів усі неправди, всю ненависть, злобу й лютість, що розлились по землі, як дике море. Я бачив душі людей, де не було Бога, душі облудні й злобні, де розсівся Сатана, як на троні... Я бачив пограбовані церкви, роздерті ризи, закаляні чаші, прострелені ікони. I ніде я не знайшов слова Божого, не натрапив на Його святий образ. I сказав мені Бог: "Великий гріх содіяли люди. Вони кинулись один на одного, мов скажені вовки, забувши, що я кожному дав те, що потрібне.
Вони прийняли й на покутті посадили дітей Антихриста, що підбурюють їх на беззаконія, обіцяючи рай на землі. Вони мислять себе вищими за Бога й, засліплені, споруджують нову вежу вавилонську. О, божевільні, я скараю їх посухою, як колись скарав був потопом.Я замкну усі дощі, й крапля води не впаде на землю. Висихатимуть криниці, річки й моря, никнутиме хліб по степах, i люди жертимуть одне одного тим, що всі захотіли ласувати.
Матері роздиратимуть свої діти, як вовчиці, всі багатства, на які поласилися люди, їм ні на що не здадуться, і той рай, що обіцяли їм діти Антихриста, буде їм пеклом, прокляттям і смертю. Так сказав мені Бог... Люди, люди, подивіться навкруги, побачите пониклі хліба,що благають роси, погляньте на луги, позбавлені паш, почуйте стогін землі, якій не дано пити, скажіть, чи не справджується кара Господня? Зазирніть собі в нечисті душі, і скажіть, чи не пекло вам у душі, чи не прокляття й смерть? Схаменіться, люди, прозріть свої злочини й покайтесь! Проженіть Сатану з свого серця й дітей Антихриста з-поміж себе.
Освятіть мечі й станьте на захист Бога. Затопіть свої гріхи в крові тих, хто олукавив вас i принесіть вечірню жертву Богові. Тоді впаде дощ на ваші землі й ласка Божа вам у серця... "
Його слухали, схиливши голови, не насмілюючись підвести очі до обличчя, щоб не ошмалитись. Закінчивши, він поволі простував навмання, не оглядаючись, a люди дивились йому услід, повні сумніву й страху.
Коли він казав про мечі, які треба освятити, та про кров, якою треба принести жертву, B очах йому запалювався вогонь дикий, кулаки стискувались, і кийок високо підносився над землею. I ця кривава мова палила слухачів до кісток, заливала їм мозок малюнками лиха й огиди громадянської борні; перед ними поставали гріхи, що кожний їх мав, бо кожний привласнив чуже й зійшов із шляху, яким досі йшов був. Страх огортав усю їх істоту, і вони несли з собою додому пророчі погляди й пророчі слова.
Іван Босий спиняв усіх, кого натрапляв серед степу, де він пробував - виряджених на села партійних робітників, радянських службовців, селян, селянок, навіть дітей - і всім вирізьблював у душі свою мову, заклики й погрози. Всі покірно вислухували його, бо в нього був дикий запал і страшна певність. Ті, що сміялись потім із нього, в глибинах душ мали іскринки його очей, і в ухах їм жили його слова.
Ніхто, врешті не знав, де він жив і як жив. Він ніколи не заходив у села, і бачено його тільки на великих шляхах, що вели до міста. Часом одного дня його зустрівано в різних місцях, часто на десятки верстов оддалік. Почало здаватись, що він не один, a що багато їх заселило степ, що вони скрізь, як знаки Божого гніву й поучення. Степи й шляхи ставали таємничі, оживали й заселялись думами. Селяни виїздили в поле, страхаючись зустрінути Босого, його погляду й закликів, що раз у раз глибше бурили їм душі, бо дощу не було, жита горіли, худла худоба, a життя ставало нестерпуче важке з його мобілізаціями, реквізиціями та несправдженими сподіваннями.
Старі люди, баби й діди, серце яких не могло вмістити сучасного зла, яким здобутки революції здавались прокльонами, - бачили в пророку правдиве віщування небесної кари, охали й зітхали, розпросторю¬ючи тугу та млість, шамотіли про загальний голод, смерть і кінець світу. Вони кликали грім на дітей Антихриста, на комуністів, що повели брата на брата. Ці балачки, що провадились у кожній хаті, творили напру¬ження, родили чекання вибуху незадоволення.
Ті, що їхали в степ на поліття, бажали вже зустріти Босого, насититись його мовою й наважитись. Жінки вночі блукали шляхами з хворими дітьми, сподіваючись чуда. Бо, переказували, бачено, ніби вночі він ходить не сам, і той другий, що з ним - то янгол Божий, що приносить йому накази й їжу. Казали, що тіло його непроникненне для куль, що комуністи висилали були на нього військо, але рушниці погнулися, i червоноармійці попадали ниць. Круг його імені швидко зростали легенди, a степ, де він ходив, укривався вогненними слідами його ніг і репався, прагнучи крові.
Аж ось, несподівано, він завітав у село. Було надвечір, і сонце вже сідало за садами, лишивши на небі червону смугу, мов розтяту рану. B тихому повітрі розлилася млиста радість спочинку. Він ішов великою вулицею, мирно довбаючи порох кийком, незважаючи навкруги, мов не добачуючи людей i землі.
Його відразу помічено, і до тинів посипались люди. Поперед нього вже вкотилась поголоска про його прихід. Із бічних вулиць збігалась цікава дітвора, дибали діди і баби, напівроздягнені на ніч, проступали жінки, чоловіки, i всі купчились у велику юрбу, що сунулась за пророком із невиразним гомоном, побільшувалась і заливала село. Хати остались порожні, по дворах завили перелякані собаки.
Він же спокійно прямував до церкви. Так само повільно він зайшов ув огорожу, яку вмить заповнив народ, зійшов східцями на притвор i спинився перед замкненими дверима. Все принишкло в чеканні; юрба стояла непорушно, мов завмерла, тільки хвіст її, що простягався далеко геть, приглушено хвилювався й шумів. Збоку наспів ошерешений піп і вмить затерся серед натовпу. До сходів заклопотано протискався захеканий голова сільради з двома міліціонерами, a й вони врешті безпорадно загрузли в людській гущавині. Всі дивились пильно на Босого, що його постать, затьмарена присмерком, виросла у велетенську скибу, побільшена розпеченою уявою та величним рухом, що ним він підніс догори свої руки.
Він стояв так із хвилину, простягши руки до неба й підвівши голову. Потім серед юрбової тиші, завиненої мороком, почулись його Слова: «Боже всесильний, Боже великий, Боже спасення! Ти, що послав мене, одімкни двері храму свого переді мною». Він поступивсь кроком наперед; під дотиком його руки впав залізний замок і широко розчинились церковні двері. Стоголосий гук, мов зойк раптовного болю, знявся над юрбою й покотився селом... Натовп ринув у церкву, враз залив її рухливим тілом, перекидаючи ставники й корогви, розчавлюючи один одного з плачем, стогоном, благанням. I відразу знову все стихло в тяжкому, мов передсмертному напруженні.
Іван Босий пройшов крізь царську браму y вівтар i добув із шафи святу чашу. Наливши в неї вина, він поставив її на престол й схилився перед нею навколішки. I весь натовп безтямно впав додолу, надушуючи один одного, шматуючи одежу, затримуючи вигук болю й захоплення. A знову за мить запанувала тиша, посріблена місяцем, що сипався крізь ґратовані вікна.
B загуслому повітрі, отяженому вогкістю старих мурів, постала його мова, що падала присутнім на серце ударами гострих ножів.
