Не те, щоб я шкодував, що розповів паничеві про свої життєві дороги, але мені було неприємно, що він почув у моїй оповіді приховане благання про поміч, чого я і в думці не мав. Ліпше було мені списати свою історію на папері, раз вона так уже проситься між люди. А допомогти мені є кому: такі поважні люди, як боневицький маршалок, князь Януш Заславський, коли дізнається про мою лиху пригоду, напише другого листа до його королівської мосці. Невдовзі він прибуде в Добромиль, тоді й попрошу сам.

Панич подякував мені за те, що поїхав з ним. Умів, коли захоче, бути гречним, і ми з ним розпрощалися, я знав, аж до похорону. Від свіжого повітря мені стало ліпше, я навіть їсти захотів.

У замку кипіла робота: готувались не лише до похорону, а й до поминальної учти, дуже пишної. Родина й найбільші пани будуть поминати Гербурта на Сліпій горі, а інші — тут, в Низькому замку. Павлуся й Михайла я не бачив уже давно. Забрали їх до роботи. Не було кому й шматок хліба мені принести, то я зупинив якогось пахолка і попросив принести мені хліба й узвару.

Попри мій поважний вигляд, в грудях моїх билося не орлине серце, а гороб’яче. Втім, я ніколи не прикидався орлом, і ніхто мені цього б не закинув. Від згадки про те, що мене чекає, часом плуталося в голові, особливо проти ночі. Я мусив кожного разу приводити себе до тями й казати: не тебе, а Гербурта покладуть у землю. НЕ ТЕБЕ. Не може бути такого, щоб мрець лишався, а живий замість нього лягав у домовину.

Попрощавшись з Яном Левом, пішов я просто до свого покою, ні з ким не перекинувшись словом. Зі мною було так завше: своїм був серед своїх, а чужим серед чужих. Але як уже знаходив собі приятеля, то правдивого і надовго. Звісно, бідний тягнеться до бідного, багатий до багатого, кожен шукає собі рівню, але не завше сі відносини безпечні та щирі. Як не можеш відкрити душу перед кимось, значить, Господь тебе застерігає і треба його слухати. Він править твоїм серцем, більше ніхто. Ясновельможний не став би ніколи моїм приятелем, однак я зробив би для нього те, що зробив би для побратима. Шкода, що він про се не встиг дізнатись, може, се полегшило б його біль.

Двері до мого покою були прохилені. Я подумав, що се Михайло або Павлусь зайшли, бо служка не встиг би так хутко. Я увійшов і відсахнувся від того, хто кинувся до мене.

— Тату!

Аж то мій Володимирко приїхав до мене в Добромиль. А я йшов так помалу, ще й стільки часу стратив із паничем. Перша хвиля радості оглушила мене. Як? Яким чином? Виходить, листи мої дійшли, хвала Богу милосердному. А якби ми розминулися? Та де! Володимирко приїхав на похорон в обозі князя Януша Заславського. Я термосив сина, не чуючи, що той відповідає. А служка тим часом стояв у дверях з тацею, накритою білим рушником. Нарешті протиснувся, поставив тацю на стіл і зник. Коли я врешті прийшов до тями від тої великої радості, що бачу свого сина живим і здоровим, то всадовив його на стільці, а сам сів на ліжку.

— Тяжка була дорога? — спитав я.

— Так собі…

А що він міг відповісти? Світу не бачив. Мав праву ногу коротшу за ліву від роду, то до війська не мусив йти. А до науки не мав кебети, лінувався. Для жони то щастя — не згине її муж на чужині, а господарювати вчився у свого тестя. У того двоє синів не вернулись з московського походу, то взяв собі приймака до доньки, відрізав геть від рідного вітця. Пожив я трохи в них, ох і прикрий мій сват! Через те мучило мене почуття провини, бо чужі сини горнулися до мене, а свій дивився, ніби я йому ворог.

— У сю пору, — мовив я, — дороги — хай Бог милує, але як вночі підмерзне, напевно, нічого. А як твоя жінка, чи здорова?

— Здорова, тату.

— А тесть, тестьова?

— Усі здорові. Спершу ми думали, що ви вже у Кракові, а потім дізнались, що не доїхали.

— Як же ти зважився поїхати?

— Ет! — син похнюпився.

— Кажи вже!

— Не знав навіть, чи ви ще в Добромилі, але трапилася оказія. Я трохи зі страху, правда, не вмер, такого наслухався в обозі…

— Ну?

— Що пана Гербурта струїли католики за те, що не хотів, аби була унія. Я боявся аж за вас, тату.

— Що ще казали?

— Знаю, що то неправда, але казали, ніби ви, ви…

— Та кажи вже швидше! — гримнув я.

Володимирко нахилився і прошептав:

— Казали, ніби ви, мабуть, оженитеся з Гербуртовою вдовою. Як побачила вона, що ви так схожі на її покійного мужа, то прикипіла до вас серцем.

— Чого ж ти думаєш, що то неправда? А якби була правда?

Я ледве стримував сміх. Син почервонів.

— Ви так пишно вбрані, тату, як князь. А в мене чобіт дірявий, мокро. Але то нічого! Я тішуся, що вас знайшов живого та здорового.

— То ти приїхав, коли довідався, що я женюся з Гербуртовою?

Він замотав головою:

— Ні, се в обозі говорили! Мене тесть послав. Біда в нас, тату! Вимерзло у нас те, що посіяли. Треба заново сіяти, а де те зерно взяти? Думали борги віддати, але самі знаєте, другий рік неврожай. А тут тестя взяли за горло, треба Корчівку продавати.

— Скільки треба?

— Сімсот злотих. Ви ж мали, тату, гроші з собою, мусило щось зостатись. Бо ми пропадемо. І ще дитя має вродитись. Се ж і моя частка, не хіба ваша… Тесть мене послав, аби я забрав, бо всяке може з вами статись серед ляхів на чужині.

Я сидів, ніби мені цвях увігнали в саме серце. Прикро бачити, як руйнується той світ, що досі був моїм. Як йому сказати, що ті гроші, які я виручив за село, вкрадено, а обіцяні злоті треба ще, аби віддали. А я куди тоді? Зрештою, як дірок багато, то латають спершу ту, що найбільша.

— Щось не так, тату?

— Скоро похорон, я мушу його відбути, а тоді ми сядемо з тобою й поміркуємо, як вас порятувати.

Та за один перстень, що я ношу на пальці, замотавши шматиною, аби хтось не зурочив, можна купити два такі села, як наша Корчівка, котру я записав на сина. Якби я міг себе продати, то продав би, але хто мене купить? Пропав мій хлопець. Тесть сам винен, бо чужого лісу відхопив шмат, відсудили в нього. Але я все зроблю, аби дали мені спокій, а сам віддам свою судьбу вітру, нехай несе, куди хоче. Спершу страшно було, спати не міг, коли зі мною ота пригода трапилась і опинився між чужих людей, але нема такого, щоб один світ згинув, а іншого не було.

— Добре, тату, як скажете.

— Йди, сину, до зали, до молодих. Поїси там, бо в мене тут лиш хліб та узвар. І попроси когось з двірських слуг, тих, що при покоях, хай сінник принесуть та постіль для тебе.

Серед ночі почув, як прийшов син, довго вмощувався на сіннику, стягав чоботи. Хотів озватися до нього, але відчув слабкість, що вже не раз мене опадала. Серце нерівно билося, щось наче душило. Певно, додушить мене колись. А що? Я не чіпляюсь за життя, довгим воно здається, коли нічого від долі не чекаєш. З таким серцем не те, що на гору, на пагорбок не варто лізти. Був би я молодий… Та був я вже молодим, був. Життя — не книжка, не перепишеш. Що з того, що син молодий, коли зав’язав собі світ і танцює під дудку тестя, а про рідного батька думає, як би скористати з нього. Перше не був таким. Піддався на лихі мислі. Трапились би добрі, то на добрі піддався. Треба було віддати в монастир, але про се й мови не було, бо одинак, рід вигасне. Рано чи пізно вигас би. Он рід Гербуртів на волосині тримається, а був такий великий і славний. (АК: Тією волосиною і був Ян Лев, який не одружився і помер в молодому віці. Про нього є лиш кілька згадок: 1) що пробував зайнятись друкарством, але не вийшло; 2) коли мав 20 років, то брав участь у війні домовій з сусідами; 3) що нібито прийняв постриг і похований у Добромильському монастирі. Щодо постригу, то це, мабуть, легенда. Ян Лев намагався продовжити справу батька, але не міг собі дати раду зі зруйнованим маєтком. Тінь репресованого батька лягла на все його коротке життя.) Що вже казати про рід непомітний, такий, як мій, що не пнеться догори, все собі ходить низом. Але цноту мусить мати, жити за Божими заповідями. Се тяжка річ, бо сей світ зблудив зі своєї дороги, чорне називає білим, а біле чорним, з добра насміхається, а зло милує. Тепер за життя можна не жити, бо як нема страху перед переступом та гріхом, то ти, вважай, мрець.