Коли отак йдеш дорогою, то в голові ясніє, не те, що сидіти в чотирьох стінах. Павлусь, що спершу був сонний і набурмосений, розчервонівся, почав насвистувати, жваво перебігаючи від одного корчика до іншого. Папір, сірий або жовтий, молоді очі мали б зауважити одразу. Я пам’ятав, як малим ходив до лісу по гриби: в мені через якийсь час прокидалось звірине чуття і я бачив те, що потрібно. З віком таке чуття зникає й озивається хіба тоді, коли загрожує якась небезпека. Я пообіцяв малому злотий, як він щось знайде.

Я уявив собі, як їду у санях, тримаючись за ручку скрині, підмостивши під ноги шкуратяні торби. Сніг пухкий, пирскає з-під кінських копит, я затуляюся рукою, сани підстрибують на мерзлій грудці, слизька шкуратяна торба зісковзує, зачіпається за полоззя і рветься… Звідти вилітають папери, небагато. Ну й нехай. Хай то буде помста за змарновані літа в глушині, у господаря, що стратив честь.

Секретар виглядав на такого. Гнівався на ясновельможного. Спершу панна зрадила, потім господар не справдив надії доробитися до чогось. Побачити світ хоча б. Лишалося слухати оповідки про Рим, Венецію, Париж…

Я нагнав машталіра.

— Іване, скажи мені, хто ще з вами був?

— Ніхто, пане. Двоє гайдуків з Боневич, ті їхали ззаду.

— Весь час?

— Ага.

— І ви не ставали по дорозі?

— А кілько тої дороги? Не ставали, вашмосць.

Але я чомусь не вірив, відчуваючи якусь змову.

Треба читати сліди, ті не збрешуть. І на одному закруті я знайшов стовчений сніг і повно слідів чобіт. Тут перевернулись сани. Я сказав до Павлуся:

— Треба все добре роздивитися.

Ми вже трохи померзли, бо йшли помалу. Не те, щоб був мороз, але сирість, що ще гірше.

— Потерпи, малий, ще трохи! А ти, Іване, може, скажеш, що тут сталося?

Я обернувся — нема Івана. Встиг від’їхати й сховатися за горбом. Ну що ж, треба дивитися, бо саме тут папери могли випасти, більше ніде. Я мусив трохи постояти, щоб все стало на свої місця. Так вчив мене отець: постояти на місці, зрозуміти, як виглядає твоя здобич. Сього разу моєю здобиччю були папери. Я мусив зважати на їхню легкість і на барву, що не дуже різнилася від барви влежаного снігу. Якщо з якоїсь причини сани перевернулися, то се може бути недбалість візника, коли він завертав, або сани зачепилися об гілляку, сховану під снігом. Сани перекинулись набік, Стах витяг з-за пояса ножик, що ним ріжеться м’ясо на трапезі, і хутко розпоров міх, а папери сховав за пазуху. Але звідки він знав, які папери. Може, поклав зверху, коли пакував? Тоді нема чого шукати.

Я почав розгрібати ногою сніг, аж до мерзлої землі там, де ймовірно перевернулись сани, може, папери втоптали у сніг, не помітили в сум’ятті, що дещо впало на сніг, бо в слідах відчувалось більше метушні, ніж коли сани просто заносить.

Такого не буває. Спершу ми почули вгорі шум крил над Радичем, а тоді хлопець скрикнув, вказавши на трьох вовків на узвишші, навпроти гори. Вони скрадались до нас, і мені перед очима спалахнула інша картина. Вовки збігають з узвишшя, ось-ось перескочать річку Тернавку, що тече вздовж дороги, коні сахаються, іржуть, сани хиляться набік, перевертаються, кінь наступає копитом на торбу…

Величезний орел пролітає над нами. Вовки біжать по білій рівнині до спасенного лісу.

— Пане, пане! — смикає мене за рукав Павлусь. — Ви виділи орла?

— Видів.

Павлусь якраз був тим хлопцем, що в перші тяжкі дні після смерті ясновельможного лазив на ялицю, аби побачити орла, на якого перетворився Ян Щасний. Ми навіть не думали, якої страшної небезпеки уникли, дивились на, здавалось, незграбний, та насправді дуже зважений політ могутнього птаха, що спустився з гір, аби прогнати вовків.

— То був пан Гербурт, правда, пане?

От бісова дитина! Я щойно пережив потьмарення розуму, перебуваючи одночасно в двох часах, ще й беззбройний, але навіть зі зброєю не міг би відбити напад трьох вовків одночасно. Ким би не був той орел, але він врятував нам життя. А Іван, певно, би втік. Хто збрехав раз, збреше і другий.

Я витер рукавом мокре від поту лице.

— Все може бути, Павлусю. Але ліпше не будемо нікому про се говорити.

— Чому? — розпачливо вигукнув хлопець.

Я й сам не знав, чому. Може, не хотів, щоб сміялись. Де таке видано, щоб орел полював на вовка, та ще й на трьох відразу? По правді кажучи, степові орли більші.

Тепер я помітив вовчі сліди на нашому березі річки, за кущем верболозу, що геть зігнувся під тягарем снігу.

Іван був уже далеко, майже доїхав до села. Малий побіг уперед, гукаючи його, і спинив сани. Я змусив того задрипаного кучера на мене почекати. На його лиці не вдалося прочитати, чи знає він, що ми заледве уникли страшної смерті. Та сама невдоволена міна, що й перше. Я вліз у сани, посадив коло себе Павлуся і, вкриті хутряною попоною, ми в’їхали у Боневичі. Село виглядало так привітно, що я велів їхати просто до двору, аби відігрітись, напитись чогось теплого і подивитись ще раз на місце, де вдалося вгамувати душевний біль. Добре спочивалось тут покійному ясновельможному після усіх тих буревіїв, у які він кидався з таким завзяттям. Я би так довго не витримав, бо чоловік, що залежить від ласки великих світу сього, мусить добре зважити наперед усі збитки, котрі можуть настати від буревіїв.

Івану теж сподобалося, що ми заїдемо у тихий боневицький двір. Там є пиво, є з ким побалакати. Буде він розказувати, як я пішки йшов від Тернової, шукаючи гадані папери. Але мені то байдуже. Я не шкодував, що не знайшов ані найменшого кусника Гербуртового письмового спадку. Я прочитав по слідах, як все було насправді. І орла ми побачили з Павлом. Як дитина вірить, що то був ясновельможний, то нехай.

Брама була зачинена, що виглядало трохи незвично, але у дворі залишалось небагато слуг, і нікого, видно, не чекали. Однак як тільки ми під’їхали, ворота розчахнулись, і два брамники низько мені вклонились. Сей вияв пошани підніс мене над моїм скромним становищем, як підноситься колос, коли висхне на ньому важка вранішня роса. Скільки разів я бачив, як ясновельможний заїжджав у двір під сам ґанок, де його стрічали слуги, а він нічим не виказував своєї потреби у їжі чи спочинку, наче був зроблений із заліза. Не поспішаючи виходив з візка чи зсідав з коня, тільки погляд був бистрий і гострий: чи не зрадив його хтось за час відсутності.

Кучер підвіз мене під самі східці, Павлусь допоміг висісти з саней, служба теж висипала на ґанок, тільки маршалка не було, і я мимоволі підкорився тій грі, в яку мене втягнули, і понад усе боявся побачити глузливі посмішки челяді, бо ж ніколи мені не стати володарем сього маєтку. Намагаючись не виказати свого страху, я швидко пройшов досередини, а Іван лишився надворі, бо там його місце, хоч я пройшов усю дорогу від Тернової до Боневич пішо. Поки з мене знімали делію і рукавиці, я вирішував, куди мені йти. А куди найперше йшов ясновельможний? До вогню!

І вогонь гудів у комині, сиплючи іскрами, десь взялося крісло, і поважний старший слуга приніс мені грітого вина з цинамоном і гвоздикою. А я дивився, як у вогні розпадалось на грань дерево, і жар мені підіймався до горла і до очей. Я знав, що це ніколи більше не повториться, тому пив повільно, маленькими ковтками зі срібної чари. Мені здавалось, що дім ніжився, як і я, його схолола застояна кров теплішала, і серце билось веселіше.

Тепер мені здавалось, що то не я, а хтось інший йшов по снігу з Тернової під колючим поглядом кучера, хтось інший марив позавчорашнім днем, не помічаючи сіроманців, так воно віддалилось від мене. Дім, наче дитина, вчепився мені в поли одежі, що належала колись господарю, і заколисував, примовляючи: ще трохи побудь зі мною! І я не квапився, лишався, і не лише заради дому, а й задля тих старих слуг, які хтозна з чиєї милості будуть десь доживати віку, даруючи їм дрібку втіхи. Я ніби повернув час назад.

Але я також хотів обійти увесь дім. Я пішов до великої зали, де ще лишалося люстро, що в глибині своїй ховало мій образ сновиди — босого, в самій сорочці, з розкуйовдженим волоссям і невидющими очима. Годинника вже не було, великих образів, де буяло життя з битвами і сеймиками, — теж, згорнуті килими стояли по кутах, вбираючи вільгість, що осідала на стінах. Але се ще була не пустка. Можна було розстелити килими, запалити вогонь у мармуровому каміні, і знову почалось би життя.