Недовго так було — осиротів я знову. Втрата, може, й не була такою болючою, проте відчував я її глибоко. Не жалобні укривала й не жалобна одежа творили ніч у моєму серці, а те, що сльози береглись до часу, коли відбудеться погреб. Ясновельможна вдова кожен день провідувала тіло мужа в льоху, в якому облаштували капличку. Новоприбулих теж туди пускали, лиш один раз, і то або вельможних, або духовенство.

Мене дратувало, що про мою роль на похороні вже знали всі, й було встидно, коли доводилося чути: диви, його ясновельможність пішли! То я сидів у покої й читав книжки, що дав мені покійний, книжки з його друкарні. Добре було б, аби мені дозволили їх лишити в себе, як буду вибиратись з Добромиля. «Геркулеса слов’янського», «Про дружбу і приятелів і Науку добромильську». А для душі мав я молитовник руський, його ясновельможний мені подарував. (АК: Досить непоганий підбір, який годився для того, щоб сформувати світогляд. Цитати античних авторів, над якими можна розмірковувати безконечно, алегорії, що збуджують розум, інформація про оточення. Очевидно, Гербурт розумів, що зранена душа пана Северина потребує ситної здорової поживи, присмаченої в міру гострою приправою. А коли вже подужчає, тоді можна й політичної страви.)

З оказією послав листа синові, з сумною оказією, коли довідався, що гінці повезуть жалобну вість в мої краї. Написав, що захворів і затримався в Добромилі, а тепер мушу лишатися на похорон свого благодійника. Однак про те, що гроші в мене вкрали, не написав і просив гінців нічого не розповідати, бо все в листі описано. Мудрішим став. Цікаво, чи відпише мені син, чи я вже став для нього відрізаною скибкою? Я не був таким раніше. Се покійний ясновельможний обпоїв мене отрутою, бо не ховав свою печаль з того, що приятелі й родина від нього відвернулись, а проста шляхта збунтувалась проти його книжок. (АК: Вишенська шляхта вважала видання книжок якщо не підозрілою, то принаймні пустою справою. Звісно, ніхто з цих добрих людей не читав Длугоша, але засуджував і автора, і видавця. Та хай би собі перешіптувались та перемивали кістки, але вони встромили ніж у спину й без того зацькованому Яну Щасному, написавши звернення до короля, щоб той закрив друкарню в Боневичах.)

Про се тепер говорили по кутках, наче кістки обсмоктували, що Ян Щасний помер від жалю. А се означає, що не був він такий уже сильний і могутній, казали вони. Але я так не вважав. Буря найперше валить велике дерево. Сокира рубає найздоровіше і найміцніше. Втім, нехай їм Бог простить. Сі добрі люди, міщани добромильські, дрібна шляхта, ще не зрозуміли, що смерть їхнього володаря несе їм руїну. Молодий пан Ян Лев не вдержить в руках маєток, і ясновельможна вдова так само, хоч я знаю, що декотрі тутешні білоголові вміють і верхи їздити незгірше від драгуна, і на шаблях битись, і твердою рукою безчинство зупиняти, бо не в кожної муж є під боком. Удів та сиріт багато, ніхто на се вже не зважає, нападають і на такі двори. Коли таке чуєш, то думаєш, що кінець світу вже не за горами, тільки тепер Господь пошле либонь не воду, а вогонь з самого пекла. (АК: Подібні есхатологічні настрої в пана Северина свідчать про те, що він справді непересічна людина, якщо вміє абстрагуватись від особистого горя до чужих нещасть. Емпатом його не назвеш, але він явно не належить до племені воїнів і ніколи до них не належав. Справжня його місія — нести злагоду, примирення, хоча саме через це у нього комплекс меншовартості. Він усвідомлює, що не пристосований до цього світу інтриг і конфліктів, але не може повернути це собі на користь. Подібні люди були в усі часи.) Якби моя люба небіжка мала таку вдачу, то знала б, як собі порадити, хоч і вперше зустріла б неприятеля. Сподіваюсь, ясновельможна не дасть пограбувати сиріт. Драгунів і гайдуків побільшало в замку. Вдень і вночі їздять по околицях, пильнують. Мудро, бо дім без господаря — ласий шматок.

Оте «якби» тривожило мене тепер щораз частіше. Може, якби ясновельможна пані Єлизавета була того дня в Боневичах, не сталося б нещастя. Щось мені здається, що то були двоє тіл і дві душі, а не одне подружжя. Навіть тепер, коли я був поряд, ясновельможна не покликала мене, не спитала про останні хвилі життя свого мужа, а він же вмер на моїх руках.

Трудно було в Добромилі, бо люди витріщалися на мене як на дивовижу, але ж не сидіти мені в покої через се. Ніяк не міг звикнути, бо одні переставали витріщатися, а натомість прибували інші. Найліпше було б для мене сховатись бодай на пару днів у добромильській обителі, але її замурували сніги й прикрили тумани. Сніг падав щодень, і вранці я прокидався від того, що слуги відкидали лопатами сніг — шурх-шурх шкробало мені по серці. Пара з рота, лиця рум’яні, регочуть — сказано, молоді. У своїй жалобній одежі схожі на збиточних шпаків.

По обіді небо зливається із землею в одну сіру пелену. І Високого замку не видно. Був би я птахом, хай би навіть вороною, полетів би шукати іншу землю, вже й не вертався б. І так не маю гнізда.

Знечів’я почав приглядатися до секретаря, як той крутиться в Замку, наче тут родився і хрестився. То з єзуїтами перемовляється, то з маршалком добромильським попід руку ходить, то відправляє гінців з листами, і до ясновельможної заходить. І таке мені здається, що має він потаємний план, і що ніколи не служив покійному ясновельможному серцем. Мав кайдани на ногах, а не на серці. Може, я один так думаю-підозрюю, і хотів би знати, що ж то за план. Але для того треба стежити, тримати вуха напоготові, а се діло завше видавалось мені немилим і непристійним.

Якось запитав мене пан Томаш, чого я такий відлюдькуватий і чи здоровий. Розумів я, що не здоров’я моє турбує його, а те, що парсуна має виглядати на похороні гарно. Про свою обіцянку забрати мене колись до себе не згадував: то могла бути мимовільна щирість, яку легко забувають, коли самому стає краще. Маршалок вже оговтався, був навіть веселий. Певно, щось пообіцяли йому. Я щось промимрив про зиму і своє безділля.

— А чи пан не знайшов собі тут товариства? Міг би піти до корчми, межи люди.

Я аж здригнувся, згадавши, як лежав слабий у тарнавській корчмі і голова мені тріскала від гомону та співів шляхти за стіною.

— До корчми треба грошей, — відказав я натомість, хоч хотів сказати інше: у таких місцях легко розв’язуються язики, а зв’язати їх ох як важко. Легше відрубати.

— А хіба пан не отримав завдатку?

Я похитав заперечно головою.

— Добре, я щось придумаю. Нехай вашмосць більше буває надворі, бо ще захорує.

На другий день мені принесли 50 злотих від ясновельможної, як дарунок, а не завдаток. Я волів обійтись без завдатку, щоб усе взяти за один раз, і не думати, де тримати гроші.

Коли я висипав злоті з капшука на стіл, голова мені наповнилась клопотом. Треба й слуг винагородити: Михайла і Павлуся, що опікувалися мною, як вміли, а вміли вони небагато, бо недавно прийшли на службу. Зате хитрощів й підлоти, котрих набираються слуги серед челяді, в них ще не було. Треба мати щось, як поїду в монастир, бо не годиться приходити туди геть з порожніми руками. Не міг вирішити я, як мені віддячитися тому доброму чоловіку з Тернової, що врятував мені життя. Був він чоловіком заможним, навіть дуже, і не пасувало давати йому гроші, хіба подарувати щось до смаку, аби мав про мене добру пам’ять.

І диво — трапилось так, що я стрівся на другий день зі своїм спасителем, про якого оце згадав.

На другий день, перед полуднем я збирався вийти з замку до нашої церкви. Сніг перестав і виглянуло сонечко. А тут прибіг Михайло:

— Вашмосць, тут вас питає один чоловік за брамою!

У мене серце тенькнуло: може, вість від сина, або й сам він, почувши про мою хворобу, приїхав, хоч я знав, що навіть птах не прилетів би так швидко із землі волинської в землю добромильську.

— Хто такий, не знаєш?

— Та прошу пана, Яць із Тернової, той багач, що оженив сина зі шляхтянкою Білинською. Просить пана зробити ласку, вийшовши до нього.