— Так одежу зняли з мене непритомного, подумали, що я вмер.

— Розбій трапився на землі Стадницьких, що ворогували з покійним. Річ нечувана — нападати на купецьку валку. У землі львівській порядок, рабівників на палю садовлять. А як вашмосць потрапив до Добромиля?

Визнаю, голова в пана Миколая була мудра. Одразу видно державного мужа. Такого не одуриш. Утім, я не збирався цього робити.

— Не пам’ятаю. Я йшов по дорозі. Падав дощ, потім перестав. Хтось зупинив коней, мене поклали на сіно й привезли до корчми в Терновій.

— І пан не знає імені того доброго самарянина?

— Яць. Яць Якимів. Хлопського стану, але чоловік заможний.

— Русин?

— Так, русин, як і я. Се він, коли я одужав, порадив піти до пана старости мостиського і вишенського.

— Пан з тим хлопом бачиться?

— Думаю йому колись віддячитися, як буду у Терновій.

— Достойний вчинок для шляхтича. Пан мусить розуміти, що перш ніж просити його про одну послугу, я мушу переконатись, що маю справу з чоловіком надійним і відповідальним. Мій брат, нехай спочиває у мирі, не завше…

Він затнувся. Я зрозумів, чому. Хто я такий, щоб при мені говорити, що ясновельможний приятелював з Дияволом із Ланцута, чоловіком, який мав найлихішу славу в усьому королівстві? (АК: Диявол із Ланцута — Станіслав Стадницький, особа демонізована сучасниками. У книзі «Prawem і lewem» Владислав Лозинський дає йому традиційну характеристику, дивуючись, як Ян Щасний Гербурт міг написати йому таку пишну епітафію. Польські історики і популяризатори історії зображають Стадницького як вкрай нахабного і винахідливого розбишаку, що нападав на сусідів. Цим не гребували й інші, зокрема Ян Щасний, який сам захопив Добромиль після смерті дядька Станіслава Гербурта. Мародерство і самосуд в межах пристойності намагались не помічати, але особливо зухвалі шляхтичі карались, доволі м’яко. Станіслав Стадницький був рокошанином, мав артистичну натуру, і допомагав Гербурту в його політичних оборудках. Тому Гербурт завжди захищав його, хоч таке приятелювання завдавало шкоди його репутації. Воював же Ян Щасний з іншими Стадницькими, які не мали до пана Станіслава жодного стосунку.) Так, я розумів, що покійного ясновельможного вважали загрозою для всієї фамілії, з якої, щоправда, небагато вже лишилось. Пан Ян Щасний згадував про се, шкодуючи, що має лиш одного сина. Мій рід згасав теж, але то від життя на болотах, нездоров’я. Я за тих пару місяців поздоровів, погладшав. Та й харчі тут добрі, нема що казати.

По виду пана Миколая й не здогадаєшся, що він хотів від мене почути у відповідь. Нездоров’я, якась недуга — отеє я бачив. Гербурт був схожий на дім, в якому повно кімнат і до кожної треба мати ключа, щоб зайти. Рівний з ним мав ті ключі, а мені звідки їх взяти? Такі люди, як Гербурти чи Заславські, розриваються поміж вигодою для себе і вигодою для вітчизни, і судити їх треба не по словах, а по ділах. А людей простих навпаки — на словах ловлять і словами підперізують. Тому я, щоб не заморочуватись, бовкнув те, що підказало мені серце.

— Вашмосці, може, се не цікаво, але я знав, що не доїду до Кракова.

Пан Миколай, що вже збирався повідомити мені щось важливе, здригнувся. Я не дав йому отямитись.

— Я бачу дорогу, якою маю рушати. На Волині я бачив, що дорога до Кракова мені урветься, що я побачу гори, але не дізнаюсь, що за ними.

— І що се має значити?

— Се в мене такий дар. Вибираючись в дорогу, знаю напевне, доїду чи ні.

Міг би розповісти, скільки доріг віщували мені смерть, і я завше завертав назад.

— Але ж пан поїхав все одно?

— Бо смерті своєї не бачив. Лиш три гори й туман. Так і вийшло…

— То пан не лише сновида, а й ясновида! — пожартував пан Миколай. — А чиюсь дорогу пан теж може бачити?

Я похитав головою.

— Ні, лиш свою. Мабуть, мені підказує мій янгол-хоронитель.

Я перехрестився.

Пан Миколай поважно кивнув.

— Мабуть. Тепер я розумію, чого мій брат забрав пана до Боневич…

І знову не доказав, затнувся. Щось часто він спотикається.

— Ну добре, — мовив він, вирішивши нарешті приступити до справи, яка спершу видавалась йому легкою. — Я знаю, що пан маршалок зробив сей маскарад на ґанку не для того, аби настрашити вдову. Сонце сліпило очі, вашмосць стояв далеко, а одіж покійного примітна… Проте ніхто нічого не помітив, бо всі дивилися на труну і на вдову…

Я відчув, що починаю тремтіти й холод підкрадається до серця. Однак чоловіка не пригощають мальвазією, щоб потім покарати.

— Мені дуже прикро, що так сталося. Я не розумів…

— Знаю, — відрубав пан Миколай. — Я бачу невелику подібність: один вік, один зріст, статура, мабуть, усе. Але вашмосць дуже ризикував у тій авантурі. Я певен, що маршалок вийшов би сухим із води, та й має де прихилити голову на старість, коли продадуть Боневичі. А вашмосць… Якби щось сталося з княгинею?

Мій страх сягнув тої межі, що якби я стояв, то напевно б упав або заліз у мишачу діру.

Коли ясновельможний пан Миколай се зауважив, то його раптовий гнів, що у Гербуртів спалахував на пустому місці, ущух. Він підкрутив вус і мовив лагідніше:

— Але я стрівся з паном і побачив, що маю справу з чоловіком поштивим, шляхтичем…

— Я певен, що пан маршалок не мав жодного злого умислу.

— О так! Він давно служить нашій родині, чоловік чесний і доброго роду, і знав мого покійного брата від малих літ. Коли вашмосць розповів про свою сумну пригоду, я зрозумів, що пан маршалок вирішив привернути нашу увагу до нього. Чи знає пан старовинний жалобний звичай вельможної польської шляхти? Певно, що не дуже, бо походить з інших країв, де багато схизматиків. У нас заведено, щоб за труною на погребі йшла жива подоба небіжчика, хтось, хто на нього схожий. Пан маршалок, зауваживши деяку подібність, а також порядність вашмосці, хотів, аби ви, пане Северине, отримали сю честь. За се ми заплатимо, ясна річ, і плата буде добра, скажімо, 800 злотих. Вашмосць стратив усі свої гроші, я знаю. Як скінчиться погреб, а се буде аж навесні, може пан їхати собі до Кракова. До того часу буде нашим гостем. Мешкати може пан або в Боневичах, або в Добромилі. А я мушу вертати до Львова і маю знати, чи пан на се пристає.

Се для мене було як грім з ясного неба, і я пролепетав:

— А чи не противно се буде моїй православній вірі?

Пан Миколай почервонів як рак і, видно, хотів сказати щось гостре, однак опанував себе і відповів:

— Се велика честь для шляхтича-християнина. Як міг пан таке навіть помислити? Якщо давній шляхетський звичай викликає в пана сумнів… (АК: Цей звичай прийшов до Речі Посполитої разом із сарматизмом. Дехто називає його римським звичаєм, але це радше еклектичне поєднання різних жалобних обрядів.)

Ноги в мене не чули підлоги. Не знаю, що на мене найшло, але раптом мені стало дуже шкода себе, і я заплакав від страху, що можу втратити єдину соломинку, яку мені простягають. Коли я підняв очі, то побачив, що повіки у пана Гербурта сіпаються. Він підійшов до мене, обняв і сказав:

— Досить, досить. Я бачу, що пан чоловік непростий, але мій дорогий брат теж хотів би цього.

І я кивнув погоджуючись.

Опинившись за брамою Добромильського замку, я пішов, куди мене несли ноги. Найменше бажав, аби хтось заговорив до мене. Досить розмов на нині. Серце скував холод, і воно тріпалось, як риба без повітря в замерзлому ставку. Навіть риба потребує дрібки повітря. Не знаю, що зі мною діялось тоді, тепер не згадаю. Знаю, що ніхто мене не спиняв, я йшов через ринок, тихий будний день, де продавали для щоденних потреб яйця, рибу, овочі довкола помосту з ганебним стовпом, що часом ставав плахою, а часом з нього виголошували ухвали магістрату, котрі залежали від волі когось із панів Гербуртів. Ті тримались за Добромиль більше, ніж за Фельштин, і було чого. (АК: Тримались за сіль, що була тоді стратегічним продуктом і давала великий прибуток. А Фельштин (нині Скелівка) був те, що називає шляхта, осідком роду Гербуртів у землі Перемиській. Там був замок, костел, що зберігся донині. Добре, що покійний Борис Возницький свого часу вивіз зі зруйнованого костелу надгробки і портрети Гербуртів. Зараз вони в Олеському замку. До речі, Олеськ теж колись належав Гербуртам, щоправда, коротко.) Усе оберталось довкола Добромиля та його трьох гір, і хто потрапляв у се коло, то не міг з нього вирватися. Покійного ясновельможного змусили міряти сім миль довкола Добромиля, і хто-хто, а він добре знав, що таке Добромиль. (АК: Зиґмунт III після півторарічного ув’язнення заборонив Яну Щасному ще два роки покидати Добромиль в радіусі 7 миль під страхом смерті, і він не порушив заборони, хоча якби почався інший рокош чи підвернулась варта уваги авантюра, не думаю, щоб Гербурт втримався від спокуси. Бо позірна законослухняність не заважала нашому Геркулесу посилати гінців і вести політичні перемовини навіть ті два роки. Недаремно він народився під знаком Водолія — вмів просочуватись, як вода в усі щілини.)