Я вийшов на задвірки, де були стайні й пекарня для челяді, звідки тягнуло духом печеного хліба. У себе вдома ми пекли хліб раз на тиждень, а тут, певно, частіше. В повітрі чулося, що буде відлига, дим стелився низько. Я молив Бога, щоб ніхто не побачив, як я талабую по кізяках, вбраний у пишні шати. Коли нарешті вийшов на головне подвір’я, то побачив, що все воно заповнене людьми, кіньми й саньми. На мене ніхто не дивився, поки я пробирався до ґанку, навіть дістав пару разів ліктем під ребра, і на ногу наступили. Врешті я побачив маршалка на ґанку, і він махнув мені рукою. Коли я підійшов ближче, то зрозумів причину того тлуму: запряжений повіз ясновельможної і сани, на яких стояла труна. Отже, пан Гербурт покидає Боневичі. Напевно, везуть його до Низького замку, бо він більший. Порішили на родинних сходинах вночі, і пан маршалок знав уже, що до чого. Я було подумав, що то лише ясновельможна вдова вибирається з дітьми, бо тут їй тісно, та й не любить вона Боневичі. Щось мені в серці стислося, і я перехрестився. Ще кілька днів тому бачив я живого й здорового Гербурта, а тепер тіло його лежить в простій домовині, й четверо гайдуків накривають її чорним сукном зі срібним гербом. Дужий гайдук втягнув мене наверх. Маршалок, розчервонілий від хвилювання, вхопив мене під руку й прокричав:

— Нехай вашмосць стане тут, ані руш. А ви, — звернувся він до гайдуків, — пильнуйте, аби хтось пана Северина не відтрутив.

Я стояв збоку від дверей, якими буде виходити ясновельможна з паннами. Першими вийшли ксьондз з Добромильського костелу і той, що приїхав учора, всі повклякали, почувся тихий плач. Ксьондз окропив труну святою водою і змовив молитву. А тоді вже вийшли вбрані в дорогу ясновельможна з дітьми і староста Пшерембський, і служба заголосила, проводжаючи пана господаря з дому. Я й сам незчувся, як мене почала підносити хвиля жалю: високо-високо, а тоді враз опускає вниз. Ясновельможна теж плакала, але не обіймала труну з тілом мужа, не вмлівала, тільки бгала в руці білу хустину, аж мені чомусь стало не по собі.

Я так і не дізнався, що хотів дізнатись: наскільки великий її жаль за мужем, з яким прожила 15 літ. Не було з нею нікого з її родини — ні з Заславських, ні з Острозьких, лиш я вбогий родич, але про мене вона вже, либонь, і не пам’ятала. Тільки й те, що признала колись і руку дала поцілувати.

Та господь з нею: в такий час їй потрібні отець, брат, щоб захистили від захланних та загребущих рук. А честь жіночу вбереже їй пишний княжий гонор, про се нема чого й турбуватись. Я бачив, як нахилився до неї пан Пшерембський, щось шепнув на вухо. Вона глянула на мене, як я стою на ґанку в одежі ясновельможного Яна Щасного, бо се могла бути тільки його одежа, маршалок низенький і худий, а ми з ясновельможним одного зросту й статури. І тоді вона побіліла, зойкнула й зомліла. Добре, тепер ніхто не скаже, що малжонка не вміє плакати за мужем як слід. Панночки перестрашились, закричали тоненькими голосами, вчепились за пана Пшерембського, а той дивився на мене з виразом великого подиву, наче побачив якусь прояву. Бо ж уночі я виглядав на мару, а не на уродзоного шляхтича.

Я стояв високо на ґанку і відчував якусь дивну втіху, забувши, що маю дірку в правому чоботі й ні шеляга за душею. То була лише мить, і я знав, що іншої такої в моєму житті певно не буде, бо се неможливо у моєму становиську. Я ж тепер, як те перекотиполе, що бачив колись у степах України.

Тому я відступив назад, у тінь, а потім сховався у дверях. Здається, я почав розуміти, для кого маршалок виставив мене на ґанку в одежі, що належала покійному Яну Щасному. Але чому він се зробив?

Одежа, що досі тулилася до мене, лагідно обіймала, стала враз мені немила: важка, а хижий вовчий дух ще й досі було чути. Це ж і кінь сполошиться. У тій одежі я й сам чувся вовком, загнаним у коло мисливців, що вигукують один поперед другого: ату його, ату!

Тож коли я прийшов до кімнатини, то скинув усе з себе і вбрався у свою звичну, правда, теж з чужого плеча, одежу, що цілком відповідала моєму невиразному й смутному становиську. То, виходить, я мав налякати ясновельможну княгиню, нещасну вдову? Щоб вона побачила в мені покійного мужа? Примару його, а примари — злі, шкодять живим. Примари — се те, що лишилось від чоловіка після смерті: його невдоволення, заздрість, несповнені бажання. Так мені колись пояснював отець, коли я побачив матінку-небіжку. Вона ходила по хаті, щось шукала по скринях та полицях, і від неї віяло зимним, таким немилим. Ми б так і не дізнались, що вона шукає, аж доки під ліжком не знайшовся срібний перстеник з перлами. Мати вигнала служницю, бо подумала, що то вона вкрала. Потім отець прикопав той перстеник у могилі, а сам поїхав шукати служницю. Бідолаха тепер служила в корчмі за харчі. Отець забрав її до себе і зробив ключницею. І всі казали, що він вчинив дуже мудро, бо полегшив муки нашої матусі на тому світі. Я мав тоді десять років, то все добре пам’ятаю. Може, се тутешній звичай — показувати удові подобу небіжчика, хтозна. Треба було спитати пана маршалка, для чого мені виходити на ґанок. Старий уже, сивий волос у бороді в’ється, а живу чужим розумом.

Рука моя потяглася до зшитка під подушкою, куди я записував слова ясновельможного в надії, що послужать мені опорою в тяжку хвилину. Відкрив зшиток там, де вклав сухий листок дубовий, і прочитав:

«Се я взяв з тих листів, що писав Гербурт у в’язниці в Кракові: «Хотів би я поставити супроти нападам любов, супроти війська невинність, а підданим кайдани зняти з ніг і покласти на серця». (АК: Цей текст цитує Владислав Лозинський у книзі «Правом і лівом». Ян Щасний був чудовим публіцистом, і образи, що він використовував, нелегко забути попри трохи важку мову.) Пам’ятаю, як мені сподобалось оте «покласти кайдани на серця», а тепер маю їх і на ногах, і на серці, хоч не служив ніколи старості мостиському. І ті, що на серці, тяжчі, ніж ті, що на ногах. Полакомився на обіцянки маршалка, а тепер ясновельможна мене знати не захоче. І піти звідси, втекти нема як: замерзну в сих горах.

Так я й просидів до вечора в кімнатині, здригаючись від кожного стуку та кроку коло своїх дверей, хоча стало тихіше, ніж учора. Багато людей пішло за саньми з домовиною, цікаві подивитись, як будуть стрічати пана-господаря в Добромилі. Потім я таки вийшов, бо в череві бурчало від голоду, і тепло, світло, звуки життя злагіднили мій біль. Я перекусив хлібом з вудженим м’ясом і запив грітим пивом. А далі вклався спати, чуючи себе сухим дубовим листком, який вітер заніс на чужину.

Так, тепер маю пута на ногах, а коли ж я їх не мав? Хіба коли був молодий і воював з турками. А поза тим кожен міг мене використати. Отець, бо син його первородний. Князям та панам великим потрібна була моя шабля. Зрештою, не думаю, що покійний ясновельможний теж міг чинити, що забажає. Кругом вовки зубами клацають на його статки. Знаю я, хоч і стану невисокого, що чим більша слава у чоловіка, тим менше він волі має. А волі хочеться.

Я вже засинав, коли зринула мені перед очима дорога зимова, отже, не моя, позаяк виїхав я з Тернівки після Спаса, після жнив у тестя, бо мої поля вже не були моїми. Я бачив останню дорогу Гербурта: від Боневич, попід гору, до Низького замку, витоптану кіньми та людьми, обабіч якої лежали неторкані сніги, такі високі, що дорога здавалась вирізаною в заметах. З дерев падали клапті відвологлого снігу, уся процесія дихала, парувала, а в труні лежав горілиць зі складеними на грудях руками мій благодійник і здригався, коли збентежені коні шарпали сани. Попереду саней їхала княгиня-вдова з паннами і білоголовими, а за труною пан Пшерембський, маршалок із секретарем, ксьондз, а решта наздоганяли пішо. Якби я був там, то теж би йшов пішо. А там почався власне сам Добромиль, і дорога перестала бути дорогою, бо сніг втолочили так, як на току, і моє серце лунко билося в тій порожнечі, замкнутій будинками міщан і шляхти, крамничками, з ратушею посередині. З ратуші повиходили радці й лавники на чолі з бургомістром, плач осиротілого люду позаганяв ворон на дах костелу, а згори долинув жалобний подзвін із добромильської обителі, куди так рвалась моя душа, а тіло не могло здолати зимові перепони. Пахло хлібним димом, бо свята скінчились і скінчився хліб, треба новий пекти.