Королевий цвіте!» «Я не знаю, моя сестро». І цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву До білого пониклого Личенька Лілеї. І заплакала Лілея Росою-сльозою... Заплакала і сказала: «Брате мій, з тобою Ми давно вже кохаємось, А я й не сказала, Як була я людиною,
Як я мордувалась. Моя мати... чого вона, Вона все журилась І на мене, на дитину, Дивилась, дивилась І плакала. Я не знаю, Мій брате єдиний! Хто їй лихо заподіяв? Я була дитина, Я гралася, забавлялась, А вона все в’яла Та нашого злого пана Кляла-проклинала. Та й умерла... А мене пан Взяв догодувати. Я виросла, викохалась У білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина. Пан поїхав десь далеко, А мене покинув. І прокляли його люде, Будинок спалили... А мене, не знаю за що, Убити — не вбили, Тілько мої довгі коси Остригли, накрили Острижену ганчіркою Та ще й реготались. Жиди навіть нечистії - На мене плювали. Отаке-то, мій братику, Було мені в світі. Молодого, короткого Не дали дожити Люде віку. Я умерла Зимою під тином. А весною процвіла я Цвітом при долині, Цвітом білим, як сніг білим! Аж гай звеселила. Зимою люде... боже мій! В хату не пустили. А весною, мов на диво, На мене дивились. А дівчата заквітчались І почали звати Лілеєю-Снігоцвітом; І я процвітати Стала в гаї, і в теплиці, І в білих палатах. Скажи ж мені, мій братику, Королевий цвіте: Нащо мене бог поставив Цвітом на сім світі? Щоб людей я веселила, Тих самих, що вбили Мене й матір?.. Милосердий, Святий боже, милий!» І заплакала Лілея, А цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву На білеє пониклеє Личенько Лілеї. Іюля 25 1846, [Київ] РУСАЛКА «Породила мене мати В високих палатах. Та й понесла серед ночі У Дніпрі скупати. Купаючи, розмовляла Зо мною, малою: «Пливи, пливи, моя доню, Дніпром за водою. Та випливи русалкою Завтра серед ночі, А я вийду гуляти з ним, А ти й залоскочеш. Залоскочи, моє серце: Нехай не сміється Надо мною, молодою, Нехай п’є-уп’ється, Не моїми кров-сльозами — Синьою водою Дніпровою... Нехай собі Гуляє з дочкою. Пливи ж, моя єдиная. Хвилі! мої хвилі! Привітайте русалоньку...» — Та й заголосила, Та й побігла. А я собі Плила за водою, Поки сестри не зустріли, Не взяли з собою. Уже з тиждень, як росту я. З сестрами гуляю Опівночі. Та з будинку Батька виглядаю. А може, вже поєдналась З паном у палатах? Може, знову розкошує Моя грішна мати?» — Та й замовкла русалочка, В Дніпро поринула, Мов пліточка. А лозина Тихо похитнулась. Вийшла мати погуляти, Не спиться в палатах. Пана Яна нема дома, Ні з ким розмовляти. А як прийшла до берега, То й дочку згадала. І згадала, як купала І як примовляла. Та й байдуже. Пішла собі У палати спати. Та не дійшла,— довелося В Дніпрі ночувати. І незчулась, як зуспіли Дніпрові дівчата — Та до неї, ухопили Та й ну з нею гратись, Радісінькі, що піймали, Грались, лоскотали, Поки в вершу не запхали... Та й зареготались. Одна тілько русалонька Не зареготалась. 1846, 9 августа, Київ ОСИКА Поема Да приидет же смерть на ня, и да снидут во ад живи, яко лукавство в жилищах их, посреде их. Псалом Молюся, знову уповаю, І знову сльози виливаю, І думу тяжкую мою Німим стінам передаю. Озовітєся ж, заплачте, Німії, зо мною... Над неправдою людською, Долею лихою. Озовітесь, а за вами, Може, озоветься Безталання невсипуще І нам усміхнеться, Поєднає з недолею, Спасибі нам скаже, І помолиться, й заплаче, Й тихо спати ляже. Така моя рада, незнаємий брате, Смирись перед богом, людей не займай, Шукай собі брата в палатах і в хаті І дбай домовину, а слави не дбай, Бо вона не спинить віку молодого, Не верне з-за літа нашої весни... Отак-то, мій друже, молись, брате, богу І мене в молитвах своїх пом’яни. Росте в полі на могилі Осика заклята, Отам відьма похована, Хрестітесь, дівчата, Хрестітеся... і не кваптесь На панів лукавих, Бо згинете осміяні, Наробите слави,— Злої слави на сім світі, А на тім!.. Крий боже! За гріхи такі великі Сам бог не поможе. Нехай пани знущаються, Братами торгують Та сльозами кровавими Сатану частують, їх вже душі запродані, То їм і байдуже, А вам треба стерегтися, Стерегтись, та й дуже! Стережіться ж — кохайтеся Хоч і з наймитами, З ким хочете, мої любі, Тільки не з панами. Після осіннього Миколи 1 Обідрані, троха не голі, Бендерським шляхом уночі Ішли цигане. А йдучи, Звичайне, вольнії співали, Ішли собі, а потім стали, Шатро край шляху нап’яли, Багаття вбоге розвели І коло його посідали, Хто з шашликом, а хто і так, Зате він вольний, як козак (Колись то був). Сидять, куняють, А за шатром в степу співає, Неначе п’яна, з приданок Додому йдучи, молодиця. (Голос за шатром) «Ой у новій хаті Полягали спати, Молодій приснилось, Що мати сказилась, |
