Грай же, море, мовчіть, гори, Гуляй, буйний, полем! Плачте, діти козацькії,— Така ваша доля! Обізвавсь Тарас Трясило Віру рятовати, Обізвався орел сизий, Та й дав ляхам знати! Обізвався пан Трясило: «А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, З поляками биться!» Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило. Од Лиману до Трубайла 7 Трупом поле крилось. Ізнемігся козаченько, Тяжко зажурився, А поганий Конецпольський Дуже звеселився; Зібрав шляхту всю докупи Та й ну частовати. Зібрав Тарас козаченьків — Поради прохати: «Отамани товариші, Брати мої, діти! Дайте мені порадоньку, Що будем робити? Бенкетують вражі ляхи Наше безголов’я». «Нехай собі бенкетують, Нехай на здоров’я! Нехай, кляті, бенкетують, Поки сонце зайде, А ніч-мати дасть пораду,— Козак ляха знайде». Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. Як став місяць серед неба, Ревнула гармата; Прокинулись ляшки-панки, Нікуди втікати! Прокинулись ляшки-панки, Та й не повставали: Зійшло сонце — ляшки-панки Покотом лежали. Червоною гадюкою Несе Альта 8 вісти, Щоб летіли круки з поля Ляшків-панків їсти. Налетіли чорні круки Вельможних будити; Зібралося козачество Богу помолитись, Закрякали чорні круки, Виймаючи очі; Заспівали козаченьки Пісню тії ночі,— Тії ночі кривавої, Що славною стала Тарасові, козачеству, Ляхів що приспала. Над річкою, в чистім полі, Могила чорніє; Де кров текла козацькая, Трава зеленіє. Сидить ворон на могилі Та з голоду кряче... Згада козак Гетьманщину, Згада та й заплаче!» Умовк кобзар, сумуючи: Щось руки не грають. Кругом хлопці та дівчата Слізоньки втирають. Пішов кобзар по улиці — З журби як заграє! Кругом хлопці навприсядки, А він вимовляє: «Нехай буде отакечки! Сидіть, діти,.у запічку, А я з журби та до шинку, А там найду свою жінку, Найду жінку, почастую, З вороженьків покепкую». [6 листопада 1838 року, С.-Петербург] * * * Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?.. Бо вас лихо на світ На сміх породило, Поливали сльози... чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі?.. Не питали б люде, що в мене болить. Не питали б, за що проклинаю долю, Чого нуджу світом? «Нічого робить»,- Не сказали б на сміх... Квіти мої, діти! Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав? Чи заплаче серце одно на всім світі, Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав... Може, найдеться дівоче Серце, карі очі, Що заплачуть на сі думи — Я більше не хочу. Одну сльозу з очей карих — І пан над панами! Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! За карії оченята, За чорнії брови Серце рвалося, сміялось, Виливало мову, Виливало, як уміло, За темнії ночі, За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі... За степи та за могили, Що на Україні, Серце мліло, не хотіло Співать на чужині... Не хотілось в снігу, в лісі. Козацьку громаду З булавами, з бунчугами 1 Збирать на пораду. Нехай душі козацькії В Украйні витають — Там широко, там весело Од краю до краю... Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море, Степ і степ, ревуть пороги, І могили — гори,- Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там шляхтою, татарами Засівала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило... Лягла спочить... А тим часом Виросла могила, А над нею орел чорний Сторожем літає, І про неї добрим людям Кобзарі співають, Все співають, як діялось, Сліпі небораки,— Бо дотепні... А я... а я Тілько вмію плакать, Тілько сльози за Украйну..» А слова — немає... А за лихо... Та цур йому! Хто його не знає! А надто той, що дивиться На людей душою- Пекло йому на сім світі, А на тім... Журбою Не накличу собі долі, Коли так не маю. Нехай злидні живуть три дні — Я їх заховаю, Заховаю змію люту Коло свого серця, Щоб вороги не бачили, Як лихо сміється... Нехай думка, як той ворон, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком — люди не побачать, То й не засміються... Не втирайте ж мої сльози, Нехай собі ллються. Чуже поле поливають Щодня і щоночі, Поки, поки не засиплють Чужим піском очі... Отаке-то... А що робить? Журба не поможе. Хто ж сироті завидує — Карай того, боже! Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас,— Де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти, В нашу Україну, Попідтинню сиротами, А я — тут загину. Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу... Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину. Перебендя, старий, сліпий,— Хто його не знає? Він усюди вештається Та на кобзі грає. А хто грає, того знають І дякують люде: Він їм тугу розганяє, Хоть сам світом нудить. Попідтинню сіромаха І днює й ночує; Нема йому в світі хати; Недоля жартує Над старою головою, А йому байдуже; Сяде собі, заспіває: «Ой не шуми, луже!» Заспіває та й згадає, Що він сиротина, Пожуриться, посумує, Сидячи під тином. Отакий-то Перебендя, Старий та химерний! |
