- О, як я могла заснути! Я хотіла б ніколи, ніколи не прокидатись! Ні, ні, Томе, не дивись на мене так! Я не буду більше так говорити.

- Я радий, що ти поспала, Беккі: ти тепер відпочила, і ми підемо знов шукати дорогу.

- Спробуймо, Томе, але я бачила уві сні таку чудову країну! Мені здається, ми скоро туди потрапимо.

- Може, потрапимо, а може, й ні. Ну, Беккі, дивись веселіше. Ходім! Вони встали й пішли вперед, рука в руку, але вже без усякої надії.

Вони хотіли визначити, чи довго були в печері: їм здавалося, що вони тут уже дні й тижні. Та, зрозуміло, що це було не так, бо навіть їхні свічки ще не згоріли.

Так минуло чимало часу, а скільки - вони й самі не знали. Том сказав, що треба йти тихенько і прислухатися, чи не капає вода, - треба знайти джерело.

Незабаром вони й справді набрели на струмок, і Том сказав, що час уже знову відпочити. Хоч обоє були страшенно втомлені, але Беккі сказала, що вона може ще трохи йти далі. На її здивування, Том не згодився. Вона не могла зрозуміти цього. Вони сіли. Том узяв трохи глини і приліпив свою свічку до стіни. Деякий час вони тільки думали і не розмовляли. Потім Беккі порушила мовчанку:

- Томе, я така голодна.

Том витяг щось із кишені.

- Ти пам'ятаєш? - спитав він.

Беккі ледве посміхнулася.

- Це наш весільний пиріг, Томе.

- Я хотів би, щоб він був завбільшки з діжку, бо це все, що в нас є.

- Я сховала його на пікніку, хотіла покласти під подушку, щоб ми побачили одне одного вві сні; так завжди роблять дорослі люди з своїм весільним пирогом. Але це буде наш останній…

Беккі не доказала.

Том розділив пиріг на дві частини. Беккі їла з апетитом, але Том ледве торкнувся до своєї. Запити цей весільний пиріг було чим, - холодної води було досить. Незабаром Беккі запропонувала іти далі. Том нічого не відповів і, помовчавши, сказав:

- Беккі, ти зможеш спокійно вислухати, що я тобі скажу? Беккі пополотніла, але відповіла, що, мабуть, зможе.

- Так ось що, Беккі: нам треба лишитися тут, бо тут є вода. Це наш останній недогарок.

Беккі почала плакати і голосити. Том, як міг, утішав її, але даремно. Нарешті Беккі сказала:

- Томе!

- Що, Беккі?

- Вони ж помітять, що ми заблудились, і шукатимуть нас.

- Атож. Безперечно, шукатимуть.

- Може, вони вже шукають нас. Томе?

- Звичайно ж, мабуть, шукають уже. Сподіваюся, що шукають.

- А коли вони помітять, що ми загубилися, Томе?

- Думаю, коли повернуться на пароплав.

- Томе, тоді, може, буде зовсім темно. Хіба вони побачать, що ми не прийшли?

- Не знаю, але твоя мама відразу зніме тривогу, як тільки всі повернуться додому.

На обличчі Беккі з'явився вираз переляку, і Том здогадався, що зробив якусь помилку. Адже Беккі мала провести цю ніч у подруги, і дома її не чекають. Діти замовкли й задумалися. Раптом Беккі знову зайшлася риданням, і Том зрозумів, що їй, як і йому, спала та сама сумна думка: ранок у неділю може наполовину минути, поки місіс Течер довідається, що Беккі не була у місіс Гарпер. Діти не спускали очей з останнього недогарка свічки і спостерігали, як він поволі й безжалісно тане. Ось тільки півдюйма ґнота лишилося. Ось слабкий вогник підіймається й падає, підіймається й падає, ось він повзе вгору вузенькою цівкою диму, затримався одну мить на верхньому кінці, - а потім запанував жах цілковитої темряви.

Ніхто з дітей не міг би сказати, скільки часу минуло, поки Беккі отямилась і помітила, що вона плаче в обіймах у Тома. Вони знали тільки, що після довгого, як їм здавалося, часу обоє ніби прокинулись від тяжкого сну і ще раз усвідомили своє нещастя. Том сказав, що тепер, очевидно, неділя, а може й понеділок. Він намагався втягти Беккі в розмову, але вона була занадто пригнічена горем: усі її надії загинули. Том запевняв, що вже, мабуть, давно помітили їхню відсутність і, безперечно, почали розшуки. Він гукатиме на все горло, - може, хтось почує і прийде. Він крикнув, але в темряві далека луна відгукнулася так страшно, що більше він уже не кричав.

Години минали, і голод знову почав мучити в'язнів. Лишився кусочок від Томової частки пирога; вони розділили його й з'їли. Але після цього стали начебто ще голодніші, ніж досі. Жалюгідний шматочок тільки збільшив голод.

Незабаром Том сказав:

- Тсс… Чуєш?

Обоє затамували подих і прислухалися. Десь в далині начебто хтось гукав. Негайно Том відгукнувся і, тримаючи Беккі за руку, став помацки пробиратися коридором у той бік. Незабаром він знову прислухався: знову хтось гукав і начебто ближче.

- Це вони! - сказав Том. - Вони йдуть! Ходім, Беккі, не бійся, тепер усе гаразд.

В'язні раділи неймовірно, але бігти вони не могли, бо боялись ям, що траплялись на кожному кроці. Незабаром діти підійшли до одної такої ями і мусили зупинитися. Вона була з три фути завглибшки, а може, й сотню - в усякому разі перейти через неї було неможливо. Том ліг на живіт і перехилився вниз так далеко, як тільки міг. Дна нема… Їм треба стояти тут і чекати, поки до них прийдуть. Вони прислухалися, але вигуки лунали дедалі глухіше. Ще кілька хвилин, і голоси зовсім зникли. Який жаль, який сум! Том кричав, поки не охрип, але ніхто не відгукнувся. Все-таки він підбадьорював Беккі. Минула ціла вічність, вони напружено чекали але голосів не було чути.

Діти помацки повернули до свого струмочка. Час минав поволі. Вони знову поснули і прокинулися голодні, пригнічені горем. Том гадав, що вже був вівторок.

Раптом у нього з'явилась одна думка. Поблизу було кілька бічних коридорів. Краще дослідити їх, ніж отак марнувати час. Він витяг із кишені шворку від повітряного змія, прив'язав її до скелі, і вони з Беккі вирушили, розмотуючи за собою шворку. Приблизно через двадцять кроків коридор закінчився. Там було щось подібне до майданчика для стрибків. Том став навколішки, помацав руками спереду, праворуч, ліворуч. І цієї миті за якихось двадцять ярдів від нього із-за скелі з'явилася людська рука з свічкою. Том радо скрикнув. І відразу слідом за рукою висунулася постать… індійця Джо! Том заціпенів, він не міг ворухнути ні рукою, ні ногою і дуже зрадів, коли «іспанець» тієї ж хвилини кинувся тікати і незабаром зник. Том дивувався, чому Джо не пізнав його голосу, не кинувся на нього і не вбив за свідчення на суді. Але, очевидно, луна змінила його голос. Безперечно, так, гадав хлопець. Від страху кожен м'яз у Томовому тілі послабнув. Він сказав собі, що коли в нього вистачить сили повернутися до струмка, він там і залишиться і вже нікуди не піде, щоб знову не зустрітися з індійцем Джо.

Том приховав од Беккі, що бачив його. Він сказав їй, що гукнув просто так, «на щастя».

Але голод і втома зрештою переважили страх. Засмучені, сиділи діти біля струмка, потім поснули, спали довго - і прокинулися з іншими почуттями. Муки голоду ставали нестерпними. Том гадав, що тепер уже середа або четвер, може, навіть п'ятниця або субота, і що шукачі, втративши надію знайти їх, махнули на них рукою. Він запропонував дослідити ще один коридор. Том уже ладен був рискувати зустрітись з ким завгодно, навіть зустріч з індійцем Джо уже не лякала його. Але Беккі була занадто квола. Вона немов заціпеніла від жаху. Вона казала, що лишиться тут, де сидить, і помре - це станеться незабаром. Нехай Том візьме шворку і йде собі, коли хоче. Але вона благала його частіше повертатися, назад і розмовляти з нею; він мусив обіцяти їй, що, коли прийде страшна хвилина, він сидітиме коло неї і триматиме її руку, поки все скінчиться.

Том поцілував її. Сльози лоскотали йому горло. Він удавав, що не втрачає надії знайти шукачів або вихід із печери. Потім він узяв шворку в руку і помацки порачкував уздовж одного з коридорів, його мучили голод і лихі передчуття.

Розділ тридцять другий

«Виходьте! Знайшлися!»

Ось і вівторок. Надходили вже вечірні сутінки. Містечко Санкт-Петербург все ще в жалобі: загублених дітей не знайдено. В церкві правлять молебні за їхній порятунок. Немало лунало за них і окремих молитв, а з печери і далі не було радісних вістей. Більшість шукачів утратили надію і повернулися до своїх щоденних справ, говорячи, що дітей, безперечно, ніколи вже не знайти.