Покапали сльози,

За сльоза­ми за гірки­ми

І світа не ба­чить,

Тілько си­на при­гор­тає,

Цілує та пла­че.

А во­но, як ян­ге­лят­ко,

Нічого не знає,

Маленькими ру­чи­ця­ми

Пазухи шу­кає.

Сіло сон­це, з-за дібро­ви

Небо чер­воніє;

Утерлася, по­вер­ну­лась,

Пішла… тілько мріє.

В селі дов­го го­во­ри­ли

Дечого ба­га­то,

Та не чу­ли вже тих річей

Ні батько, ні ма­ти…

Отаке-то на сім світі

Роблять лю­дям лю­де!

Того в'яжуть, то­го ріжуть,

Той сам се­бе гу­бить…

А за віщо? Свя­тий знає.

Світ, бач­ся, ши­ро­кий,

Та не­ма де при­хи­ли­тись

В світі оди­но­ким.

Тому до­ля зап­ро­да­ла

Од краю до краю,

А дру­го­му ос­та­ви­ла

Те, де за­хо­ва­ють.

Де ж ті лю­де, де ж ті добрі,

Що сер­це зби­ра­лось

З ни­ми жи­ти, їх лю­би­ти?

Пропали, про­па­ли!

Єсть на світі до­ля,

А хто її знає?

Єсть на світі во­ля,

А хто її має?

Єсть лю­де на світі -

Сріблом-злотом ся­ють,

Здається, па­ну­ють,

А долі не зна­ють,-

Ні долі, ні волі!

З нудьгою та з го­рем

Жупан надіва­ють,

А пла­ка­ти - со­ром.

Возьміть срібло-зло­то

Та будьте ба­гаті,

А я візьму сльози -

Лихо ви­ли­ва­ти;

Затоплю не­до­лю

Дрібними сльоза­ми,

Затопчу не­во­лю

Босими но­га­ми!

Тоді я ве­се­лий,

Тоді я ба­га­тий,

Як бу­де сер­денько

По волі гу­ля­ти!

III

Кричать со­ви, спить дібро­ва,

Зіроньки сіяють,

Понад шля­хом, щи­ри­цею,

Ховрашки гу­ля­ють.

Спочивають добрі лю­де,

Що ко­го вто­ми­ло:

Кого - щас­тя, ко­го - сльози,

Все нічка пок­ри­ла.

Всіх пок­ри­ла темнісінька,

Як діто­чок ма­ти;

Де ж Кат­ру­сю при­гор­ну­ла:

Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під ко­пою

Сина за­бав­ляє,

Чи в діброві з-під ко­ло­ди

Вовка виг­ля­дає?

Бодай же вас, чорні бро­ви,

Нікому не ма­ти,

Коли за вас та­ке ли­хо

Треба од­бу­ва­ти!

А що дальше спіткається?

Буде ли­хо, бу­де!

Зустрінуться жовті піски

І чужії лю­де;

Зустрінеться зи­ма лю­та…

А той чи зустріне,

Що пізнає Ка­те­ри­ну,

Привітає си­на?

З ним за­бу­ла б чор­ноб­ри­ва

Шляхи, піски, го­ре:

Він, як ма­ти, привітає,

Як брат, за­го­во­рить…

Побачимо, по­чуємо…

А по­ки - спо­чи­ну

Та тим ча­сом роз­пи­таю

Шлях на Мос­ков­щи­ну.

Далекий шлях, па­ни-бра­ти,

Знаю йо­го, знаю!

Аж на серці по­хо­ло­не,

Як йо­го зга­даю.

Попоміряв і я ко­лись -

Щоб йо­го не мірять!..

Розказав би про те ли­хо,

Та чи то ж повірять!

“Бреше,- ска­жуть,- ся­кий-та­кий!

(Звичайно, не в очі),

А так тілько псує мо­ву

Та лю­дей мо­ро­чить”.

Правда ва­ша, прав­да, лю­де!

Та й на­що те зна­ти,

Що сльоза­ми пе­ред ва­ми

Буду ви­ли­ва­ти?

Нащо во­но? У вся­ко­го

І сво­го чи­ма­ло…

Цур же йо­му!.. А тим ча­сом

Кете лиш кре­са­ло

Та тю­тю­ну, щоб, знаєте,

Дома не жу­ри­лись.

А то ли­хо роз­ка­зу­вать,

Щоб брид­ке прис­ни­лось!

Нехай йо­го ли­хий візьме!

Лучче ж поміркую,

Де то моя Ка­те­ри­на

З Іва­сем манд­рує.

За Києвом, та за Дніпром,

Попід тем­ним гаєм,

Ідуть шля­хом чу­ма­ченьки,

Пугача співа­ють.

Іде шля­хом мо­ло­ди­ця,

Мусить бу­ти, з прощі.

Чого ж смут­на, не­ве­се­ла,

Заплакані очі?

У ла­таній сви­ти­ночці,

На пле­чах тор­би­на,

В руці ціпок, а на другій

Заснула ди­ти­на.

Зустрілася з чу­ма­ка­ми,

Закрила ди­ти­ну,

Питається: “Лю­де добрі,

Де шлях в Мос­ков­щи­ну?”

“В Мос­ков­щи­ну? оцей са­мий.

Далеко, не­бо­го?”

“В са­му Моск­ву, Хрис­та ра­ди,

Дайте на до­ро­гу!”

Бере ша­га, аж тру­ситься:

Тяжко йо­го бра­ти!..

Та й навіщо?.. А ди­ти­на?

Вона ж йо­го ма­ти!

Заплакала, пішла шля­хом,

В Бро­ва­рах спо­чи­ла

Та си­нові за гірко­го

Медяник ку­пи­ла.

Довго, дов­го, сер­деш­ная,

Все йшла та пи­та­ла;

Було й та­ке, що під ти­ном

З си­ном но­чу­ва­ла…

Бач, на що зда­ли­ся карі оче­ня­та:

Щоб під чу­жим ти­ном сльози ви­ли­вать!

Отож-то дивіться та кай­тесь, дівча­та,

Щоб не до­ве­ло­ся мос­ка­ля шу­кать,

Щоб не до­ве­ло­ся, як Кат­ря шу­кає…

Тоді не пи­тай­те, за що лю­де ла­ють,

За що не пус­ка­ють в ха­ту но­чу­вать.

Не пи­тай­те, чор­ноб­риві,

Бо лю­де не зна­ють;

Кого бог ка­ра на світі,

То й во­ни ка­ра­ють…

Люде гнуться, як ті ло­зи,

Куди вітер віє.

Сиротині сон­це світить

(Світить, та не гріє) -

Люде б сон­це зас­ту­пи­ли,

Якби ма­ли си­лу,

Щоб си­роті не світи­ло,

Сльози не су­ши­ло.

А за віщо, бо­же ми­лий!

За що світом ну­дить?

Що зро­би­ла во­на лю­дям,

Чого хо­тять лю­де?

Щоб пла­ка­ла!.. Сер­це моє!

Не плач, Ка­те­ри­но,

Не по­ка­зуй лю­дям сльози,

Терпи до за­ги­ну!

А щоб лич­ко не марніло

З чор­ни­ми бро­ва­ми -

До схід сон­ця в темнім лісі

Умийся сльоза­ми.

Умиєшся - не по­ба­чать,

То й не засміються;

А сер­денько од­по­чи­не,

Поки сльози ллються.

Отаке-то ли­хо, ба­чи­те, дівча­та.

Жартуючи ки­нув Кат­ру­сю мос­каль.

Недоля не ба­чить, з ким їй жар­ту­ва­ти,

А лю­де хоч ба­чать, та лю­дям не жаль:

“Нехай,- ка­жуть,- ги­не ле­да­ча ди­ти­на,

Коли не зуміла се­бе ша­ну­вать”.

Шануйтеся ж, любі, в не­доб­ру го­ди­ну,

Щоб не до­ве­ло­ся мос­ка­ля шу­кать.

Де ж Кат­ру­ся блу­дить?

Попідтинню но­чу­ва­ла,

Раненько вста­ва­ла,

Поспішала в Мос­ков­щи­ну;

Аж гульк - зи­ма впа­ла.

Свище по­лем за­ве­рю­ха,

Іде Ка­те­ри­на

У ли­ча­ках - ли­хо тяж­ке! -

І в одній сви­тині.

Іде Кат­ря, шкан­ди­бає;

Дивиться - щось мріє…

Либонь, ідуть мос­ка­ли­ки…

Лихо!.. сер­це мліє -

Полетіла, зустріла­ся,

Пита: “Чи не­має

Мого Йва­на чор­ня­во­го?”

А ті: “Мы не зна­ем”.

І, зви­чай­но, як мос­калі,

Сміються, жар­ту­ють:

“Ай да ба­ба! ай да на­ши!

Кого не на­ду­ют!”

Подивилась Ка­те­ри­на:

“І ви, ба­чу, лю­де!

Не плач, си­ну, моє ли­хо!

Що бу­де, то й бу­де.

Піду дальше - більш хо­ди­ла..

А мо­же, й зустріну;

Оддам те­бе, мій го­лу­бе,

А са­ма за­ги­ну”.

Реве, стог­не хур­то­ви­на,

Котить, вер­не по­лем;

Стоїть Кат­ря се­ред по­ля,

Дала сльозам во­лю.

Утомилась за­ве­рю­ха,

Де-де позіхає;

Ще б пла­ка­ла Ка­те­ри­на,

Та сліз більш не­має.

Подивилась на ди­ти­ну:

Умите сльозою,

Червоніє, як квіточ­ка

Вранці під ро­сою.

Усміхнулась Ка­те­ри­на,

Тяжко усміхну­лась:

Коло сер­ця - як га­ди­на

Чорна по­вер­ну­лась.

Кругом мовч­ки по­ди­ви­лась;

Бачить - ліс чорніє,

А під лісом, край до­ро­ги,

Либонь, курінь мріє.

“Ходім, си­ну, смер­кається,

Коли пус­тять в ха­ту;

А не пус­тять, то й над­ворі

Будем но­чу­ва­ти.

Під ха­тою за­но­чуєм,

Сину мій Іва­не!

Де ж ти бу­деш но­чу­ва­ти,

Як ме­не не ста­не?

З со­ба­ка­ми, мій си­ноч­ку,

Кохайся над­ворі!

Собаки злі, по­ку­са­ють,

Та не за­го­во­рять,

Не роз­ка­жуть сміючи­ся…

З пса­ми їсти й пи­ти…

Бідна моя го­ло­вонько!

Що мені ро­би­ти?”

Сирота-собака має свою до­лю,

Має доб­ре сло­во в світі си­ро­та;

Його б'ють і ла­ють, за­ку­ють в не­во­лю,

Та ніхто про матір на сміх не спи­та,

А Йва­ся спи­та­ють, за­раннє спи­та­ють,