Сергій. Ну гаразд. Давай поговоримо про щось серйозне.
О л я. Давай.
Сергій. Про високомолекулярну хімію. О л я. Ну, починай.
Сергій (пустує). Високомолекулярна хімія — це добре.
О л я. Так, ви маєте рацію.
С е р г і й. Це дуже добре. О л я. Як ви праві!
С е р г і й. Я жити не можу без високомолекулярної хімії.
О л я. Я так і уявляла.
Сергій. Скільки проблем, гіпотез...
О л я. Бачу, ви глибоко обізнані з цим предметом.
Сергій. Ще б пак! Я кращий спеціаліст із високомолекулярної хімії на нашому поверсі.
О л я. Я відчуваю в вас справжню одержимість.
Сергій. Щось фатальне.
О л я. Фатальну глупоту.
С е р г і й. Ну от!
О л я. І от так — щоразу. Варто нам зустрітися, і плещемо казна-які нісенітниці. А коли я тебе не бачу — що б зі мною не трапилось, — я завжди думаю, навіть на уроках, як я тобі буду про те розповідати. Я уявляю собі твою реакцію, як ти слухатимеш, як засмієшся, як нахилиш голову...
Сергій проводить рукою по волоссю.
Як пригладиш волосся — все-все. І потім я думаю про всілякі цікаві і розумні речі: я уявляю, як ми ідемо в театр чи в музей... А ледве побачимося — у голову лізуть якісь дурниці, і ми вимовляємо слова, що нічого не важать, незначущі, пусті... І я навіть не можу думати ні про що розумне. Може, від любові меншає розуму? Я помітила — у всіх закоханих якийсь пришелепкуватий вигляд. Я навіть, здається, десь про це читала. І навіть коли просто вулицею йдуть двоє закоханих — адже зразу видно, коли люди закохані, правда? — усі якось поблажливо усміхаються.
С е р г і й. То вони заздрять.
О л я. Ти гадаєш?
Сергій. Звичайно. Адже не обов'язково заздрити лише по-лихому. Вони заздрять по-доброму і згадують, як і самі колись так само ходили, трималися за руки, цілувались...
О л я. А чому вони тепер так не ходять? Нехай усі так ходять. Уявляєш, було б здорово! Все місто йде, побравшись за руки. І сміється. І радіє. І ніхто нікуди не квапиться. І нікого не ждуть батьки, тому що батьки теж гуляють десь, побравшись за руки, і розмовляють про всякі дрібниці. Чому ти смієшся?
С е р г і й. Та я уявив собі своїх старих. Ні, справді. Ідуть, обійнявшись, на батьківські збори. От би Ніна Платон івна їх побачила! І Ніна Платонівна... (Сміється.)
О л я (посміхається). Що?
Сергій (крізь сміх). Іде коридором... За руку... З хіміком!
О л я (сміється). Ну до чого тут хімік? Дурненький.
С е р г і й. Та це я так. Уявив на мить. А Клавдія Миколаївна? От цікаво, вона зі своїм чоловіком цілується?
О л я. Ну а як же!
С е р г і й. А по-моєму, ні. Вони тільки тиснуть одне одному руки. (Після кожної наступної репліки показує, як Клавдія Миколаївна зі своїм чоловіком тиснуть руки.) Добраніч! Добраніч, Клавдіє Миколаївно! Доброго ранку. Доброго ранку, Клавдіє Миколаївно! Як вам спалося? Дякую, Клавдіє Миколаївно. До побачення! До побачення, Клавдіє Миколаївно!
О л я. І він зве її Клавдією Миколаївною?
Сергій. Ну, не знаю. Може, Клавонькою. Чи Клавуси-ком. Чи Клавснятком. Уявляєш, наш директор — Клавенятко. Може, він її іще якось зве. От мишкою, наприклад, чи жабкою. Або козенятком.
О л я. Та ти що, яка ж вона козенятко?
Сергій. Ну, звідки ж я знаю. Я наприклад кажу. Він може звати як завгодно. Йому ж байдуже, директор вона чи не директор.
О л я. А як ти мене звеш?
Сергій. Як? Оля, Олик...
О л я. А ще?
Сергій. Олюня, Олюнька, Оленятко.
Оля. Ні, оленятко усе-таки велике. А чимось меншим.
Сергій. Ну, Горобчик.
О л я. От горобчик мені вже більше подобається, але він чомусь викликає жаль. Він такий настовбурчений і трошки сердитий. Особливо взимку.
Сергій. Певно. Будеш сердитим. Йому ж холодно. Без штанців.
Оля. Яких штанців?
Сергій. Звичайних штанців, ну. Без брючок.
Оля (сміється). От ізнов дурненький. Дурненький-дурнень-кий. Ні, ти дуже розумний. Я часом дивлюсь на тебе і думаю: «Господи, який він розумний!» А я тобі — розумна?
Сергій. Звичайно. Ти дуже розумна. І вродлива.
Оля. Справді?
Сергій. Справді.
Оля. Дуже-дуже?
Сергій. Дуже-дуже. (Хоче її поцілувати.)
Оля. Ні, стривай. Якщо я така гарна, нехай я буду... Синичкою. Справді. Вони теж дуже гарні. І веселі. Навіть узимку. Вони скачуть по балкону і клюють сало. Тато завжди чіпляє їм на мотузці сало. Несолоне. Солоного їм не можна. І я дивлюсь на них і радію. І думаю: «Привіт, синичко! Ось і ти». І навіть якщо мені сумно, коли я бачу синичок, я радію. І вони теж не летять у вирій. Певно, навмисне, щоб ми раділи.
Сергій. Синичка...
Оля. Так. От і ти. Якщо тобі раптом стане сумно чи навіть важко... Адже може таке буть? Ти скажи: «Привіт, Синичко!» — й одразу згадаєш мене. Навіть якщо ми коли-небудь розлучимося. Навіть за багато-багато років, бо я хочу, щоб тобі ніколи не було важко, бо я завжди буду тебе пам'ятати. От так: «Привіт, Синичко!»
Сергій. Привіт, Синичко!
Оля. Так, правильно.
Сергій. Привіт, привіт, Синичко!
Оля. «Привіт, Серьоженько! Фіть-фіть! Усе буде добре!» Це не я. Це вона так тобі відповідатиме. Сергій. Гаразд, Синичко.
О л я. А ми з тобою щасливі?
Сергій. Так. Напевне.
О л я. Я теж так думаю. Ми живемо, радісмо. Бачимося одне з одним. І коли я сама, навіть коли не сама, я за тобою скучаю. Навіть якщо ми з тобою щойно розсталися, я іду додому і вже починаю скучати. А знаєш, коли я вперше тебе помітила? Минулого року, ми з дівчатами йшли через зал, а ви з Віть-кою стояли біля рояля. Хтось грав... А ти свистів. Ти, мабуть, тоді мене і не помічав, а я глянула на тебе і враз, от знаєш, ніби щось нахлинуло — так дивно... І я ще подумала... Ні, не скажу. Не скажу, не скажу. І потім теж, коли тебе зустрічала, у мене ніби дихання зупинялось. А потім був день народження у Свєти, і ти раптом прийшов. Тебе Вітька з собою привів. Я вже тоді знала, що ви дружите. І ти сів коло мене. Ти випадково коло мене сів?
Сергій. Так, тоді випадково.
О л я. І ти запитав: «Ви хочете шампанського?» І я відповіла: «Так, хочу», хоча зовсім не хотіла. Я чомусь зовсім не люблю шампанського. А потім виявилось, що шампанського взагалі не було, а була яблучна шипучка, і ти налив повний фужер, і вона пролилася мені на плаття, тому що хлопці вже загасили світло, і всі танцювали, і нічого не було видно...
Гасне світло, зостається одна лише світла пляма, ле й сидять Сергій з Олею. Чути музику, вигуки, тупіт, мерехтять тіні. Довкола — звичайні веселощі, коли збирається молодь, коли батьків немає вдома і нема кому бурчати, коли за плечима в присутніх не більш ніж по шістнадцять років.
Сергій (Олі). Ви хочете шампанського?
О л я (ледь повагавшись). Так.
С е р г і й. Я зараз принесу. (Виходить із освітленого кола й повертається з пляшкою і двома фужерами.) А шампанського якраз і немає. Це, виявляється, шипучка. (Виправдовуючись.) Пляшки однакові... (Наповнює Олин фужер і проливає вино їй на сукню.) Ой! (Хоче витерти, але збентежено відсмикує руку.) Вибачте.
О л я. Пусте. (Витирає носовичком.) Зараз висохне.
Сергій (охоче). Так. І навіть плями не лишиться.
Голос. Гей, парочко! Це що за інтими? Ану, танцювати!
Другий голос. Не заважай. Вони кайф ловлять.
Дівчачий голос. Ви що, позакохувалися? Знайшли час!
Сергій (до Олі). А ви любите танцювати?
О л я. Так.
С е р г і й. А я — ні. (Мовчання.) Може, підемо потанцюємо?
О л я. Я ж уся в шипучці.
С е р г і й. А, так. (Простягаєруку до пляшки.) Вам іще налити?
О л я (ледь одсувається од столика. Жартома лякається). Ні, більше не треба. А вас Света запросила?
С е р г і й. Ні, я її майже не знаю. Адже ви з нею вчитеся в паралельному... Мене Вітька затягнув.
О л я. Це добре.
Сергій. Добре?
О л я. Ну, що ви дружите, ходите разом...
Сергій. А-а. Так! У нас хлопці в основному з дівчатами. А ми от разом.
Музика вмовкає. В освітлене коло підсідає Вітька.
