Я заснув з зорями в очах.

День вісімнадцятий і дев'ятнадцятий

Ці два дні я ловив рибу. Петро і Літній Микола поїхали в неділю увечері до Києва, а ми з Зимовим Миколою залишилися ще на півтора дня. Риба клювала погано, упіймав кілька густірок, а далі тягав з дна чорних, головатих, схожих на первісних ящурів, йоржів. Микола вицупив з болота чорного слизького лина та вловив кілька краснопірок. І хоч наші поплавки дрімали на плесі, я однак майже ні про що інше, як про те, щоб упіймати добрячу рибину, не думав. На рибалці я більше ні про що не думаю, день пролітає, як одна мить, і тільки там я відпочиваю по-справжньому.

Трохи заважали своєю метушнею рибалки, їх наїхало з міста достогибслі, й не стільки то були рибалки, скільки відпочивальники, а то й виливальники. Бейкалися берегом, каламутили воду, кидали в неї пляшки, витоптували траву й з якоюсь скотинячою тупістю рвали та жбурляли в болото тугі чорно-коричневі качалочки. І все щось смажили па бензинових та газових плитах — гіркувато-солодкий запах паленого м'яса слався понад водою — і жували, жували. Деякі люди, здається мені, зробили метою і способом життя насолоди. Пожрати, попити, зірвати, понюхати й кинути квітку, навіть якщо не понюхати, то зірвати й кинути, щоб не зірвав хтось інший. “Краще зірву я”. Отож і спробуй подумати про мету життя. Для чого живуть? Окремі — щось створити. Сукупно всі — так думали протягом віків — для майбутнього. Треба осушити ще оцей гектар болота, прокласти ще одну дорогу, навчити грамоті ще сотню білявих зірвиголовів, і тоді настане час... наступлять суспіль щасливі дні. Що в тому щасті вони робитимуть — нащадки не знали. Люди жили поступом, жили для тих, що прийдуть потім. То, може, як казали деякі мудреці, мета в самопізнанні, самовдосконаленні — робити себе кращими, тоді й світ ставатиме кращим. А чи стаємо ми кращі? Кращі тканини, краща горілка, кращі колеса — то напевно. А ми, ми? Та й хто тепер клопочеться тим? Рівновага в світі порушилася, й ні для чого і ніколи людям думати про вдосконалення душі, про філософію душі, та й, зрештою, про літературу і навіть медицину. Технічні відкриття в кінцевому результаті служать одній меті, і, мовби втікаючи од чогось, люди живуть куцими насолодами, хвилинними втіхами.

Боже мій, скільки крутих спіралей намотав на мою душу світ, — втомлено подумав я. Так намотується на одиноку степову грушу павутина бабиного літа. Скільки інформації — потрібної і непотрібної — запало в звивини мозку, скільки пристрастей примушували прискорено скорочуватися серцеві м'язи, зношуючи їх. Іноді мені здається, що я ввібрав у себе увесь світ... Хоч насправді я не ввібрав майже нічого, а те, останнє, зникне в одну мить, як зникали всі, значно крутіше й досконаліше закручені, спіралі.

Висіли, як градові тучі, чорні думки, але я випихав їх за обрій, мені вдавалося від них відкараскатись. Душа від них відкараскатися не може, вона згнічена й стривожена, але чорні круки думок літали десь угорі. Може, вони й не сіли б мені на плечі, якби Микола раптом не сказав:

— У вас поступає у медінститут син, а в нас хрещениця.

— У кого це — у нас? — запитав я.

— У Петра, у мене і в Літнього Миколи. У всіх трьох.

— Як це може бути? Микола усміхнувся.

— А ось так. Два місяці тому в нас оперувався один дядько з Житомирщини. Просто дядько, їздовий на фермі. Розрізали — й закрили.— Микола розтулив і стулив докупи борти старого піджака. Вийшло дуже переконливо.— Пізно. А дядько — хоч звідкілясь і дознав, що в нього, — не панікував, не звинувачував лікарів, навіть не поскаржився жодного разу, тільки одним і бідкався: “Не кажіть нічого Наташі, бо ще не поступить. Оце якби вона поступила, я й помер би спокійно”. І ми втрьох вирішили: нехай інститут розвалиться, нехай ректор лусне — Наташа поступить. У нас там така мережа... Миша не проскочить поза нами.

Я скинув кашкет. Розстібнув сорочку — піт заливав мене з піг до голови. І в ту мить відчув, як падають згори круки. З одного боку, Миколина розповідь була мовби якимось виправданням для мене. Вони теж “проштовхують”, та ще й таранно. А з іншого... Ні, я не міг стати з ними на одній кладці, навіть наблизитися до них не мав права, вони клопочуться зовсім інакше, про чужу їм людину, про — сироту. Ще не сироту, але... “Моральна аморальність”. А я? І в цю мить щось рвонулося в мені, закричало: “А ти... Ти теж... Хіба не однаково!” А розум холодно карбунав, ш'тіаче рубав на цвяхи дріт: “Не однаково. У тебе — невідомість. І твій син — негідник. Він лицемір і шантажист. У нього немає нічого святого. Який же з нього може бути лікар? Лікар... він найближче біля серця. Ближче навіть, ніж поет. Ось ці хлопці — лікарі. А твій син не лікуватиме людей, а робитиме кар'єру. І він її дробить, це я знаю. Й, може, його ніхто не розгадає. Адже він такий розумник і скромняга. Не хуліганить, не п'є, не курить. Живе собі, та й годі. І вже ніколи не стане порядною людиною. Лікар — це совість, співчуття, доброта і милосердя. Я через те й мучуся увесь вік, що не знаю, чи я по-справжньому милосердний. Хтось із великих сказав: коли входиш в літературу, витирай ноги. Лікар повинен мати стерильним все. А в твого сина — пліснява на душі”.

Я відбивався, я просився, я проклинав: круки не відлітали, вони клювали мене і вечір, і ніч, і наступний день. Боже, як я втомився. В фізиці є термін — втома заліза. Не знаю, як втомлюється залізо, але моя втома, мабуть, більша.

День двадцятий, останній

Ми з Миколою Зимовим повернулися у вівторок після обіду. Я вийшов з машини навпроти Русанівки, Микола поїхав додому, потім він ще поїде на роботу.

Едика в номері не було. Речі — порозкидані, стояв такий розгардіяш, що коли б я не знав, що це стиль життя мого сина, то подумав би, що він тут з кимось бився навкулачки, а потім утік.

Я поскидав на купу речі, помився під душем, поголився, одягнув чисту сорочку. Заглянув до холодильника, до шаховки — пустота торічелева. Треба поповнювати запаси. Взяв портфель і замкнув номер. Постояв біля готелю, роздумуючи, в який бік податися. Перейшов через дорогу, рушив по тротуару до мосту і за кілька кроків побачив Галину Михайлівну та Еллу. Вони йшли мені назустріч, обнявшись, як дві подружки. Проте я одразу помітив, що їхні обійми якісь не такі, як завжди, вони сплелися руками за плечі надто міцно, здавалося, мати й дочка підтримують одна одну. На їхніх безколірних аскетичних обличчях застиг однаковий вираз глибокої втоми.

Я привітався з ними, на мить загнувся, не знаючи, як матися — пройти мимо чи зупинитися й поговорити. Я таки зупинився й запитав, що тільки й міг запитати в такому випадку:

— Ну, як ваші справи?

Галина Михайлівна ворухнула сухими пергаментними губами й мовила:

— Наші справи вже скінчилися. Взяли на завтра квитки.

— Чому? — знову запитав я, хоч міг би й не запитувати.

— З твору — “четвірка”, з біології — “трійка”. Прохідний бал на наш факультет без атестата — шістнадцять, — сказала Галина Михайлівна. — У нас — чотири екзамени.

Впала глуха, як біля покійника, мовчанка. Я почував якусь величезну незручність, неначе це я був винуватий у тому, що вони не добрали одного чи двох балів, неначе я заступив їм шлях. Я розумів, що це дурниця, й однак відчував, що червонію... І враз помітив, як болісно засмикалися губи в Галини Михайлівни, я чомусь злякався, я но хотів, щоб вона говорила далі, але вона сказала:

— З біології — “трійка”. Зрізали. Елла знає біологію. Має грамоту. Я сама — вчителька біології. Це дужо несправедливо.

— Мамо, — вигукнула Елла. — Не треба!

— Хіба неправда? — в очах у Галини Михайлівни блищали сльози.— Ті, в кого є блат... У високих чинах...

— Мамо, — смикнула її за руку Елла. — Перестань. Вибачте, Вікторе Івановичу, — звела вона на мене великі, сухі, мученицькі очі. — Мама дуже перенервувалася.

Я хитнув головою й пішов. Я йшов швидше й швидше, далі майже біг. Я нічого не бачив, нічого не помічав, я стояв у вагоні метро спиною до людей, і перед моїми очима з шипінням і свистом мчалися товсті чорні змії кабелів, а за ними чорніла пітьма, в глибині якої мріло мертвецьки бліде трикутне обличчя. То було моє обличчя. У мене в голові палало, як у горні, розжареними цвяхами вискакували якісь слова й падали розплескані, розплющені під вагою молота. Тим молотом була правда. А ковадлом — моє власне серце.