Коли перечитуєш листи Андерсена тих років, стає до нестями шкода бідного юнака. Як він старався! Він сидів дні і ночі над підручниками і не тільки наздогнав, а й перегнав решту учнів. Він прекрасно писав шкільні твори, любив літературу, історію, проте директор прискіпувався до кожного його слова.
Дивний це був учитель і вихователь. Власне, цьому причепі і невдасі щонайменше слід було обирати своєю професією виховання молоді. Треба було мати велику віру в життя і невичерпне прагнення до знання, які мав Андерсен, щоб перенести глумління, знущання і щоденні кпини цього «вихователя». В той же час директор писав Колліну, що Андерсен дуже старається, робить великі успіхи і, безумовно, заслуговує тих турбот, які має з боку своїх друзів. Коллін одержував ці листи і радів за Андерсена. Але бувало, що того ж дня приходив лист від Андерсена, сповнений розпачу, бо директор не тільки ніколи не хвалив його, а навпаки, виставляв на посміховисько перед усім класом.
Андерсен уже давно писав вірші, але приховував це від директора, мов якийсь злочин. Та й друзі і знайомі – всі радили йому не думати про себе як про поета і покинути це заняття. «Будь ласка, не думайте, що ви поет, – писала одна літня жінка, яка досить співчутливо ставилася до нього. – Ну, що б ви сказали, коли б я раптом уявила себе майбутньою імператрицею бразильською? Це було б божевіллям, але так само безглуздо і з вашого боку уявляти себе поетом!»
Андерсен страждав від такого нерозуміння. Нехай хоча б хтось підтримав тоді його творчі поривання, і це б осяяло і зігріло все його життя. Це був найважчий, найгірший час у житті письменника.
Нарешті один з учителів, бачачи, в якій моральній скруті перебуває юнак, поїхав у Копенгаген і розповів про все Колліну.
Андерсен переїхав до Копенгагена і після підготовки у приватних учителів витримав іспит в університет…
І далі шлях Андерсена був нелегкий. Більшість датських поетів і письменників дивилася на юнака, який вийшов з простого народу, з погордою, довго не визнавали його таланту, замовчувала твори або нещадно їх критикувала. «Все хороше в мені затоптували в багнюку», – згадував він сам.
Та попри все, серце Андерсена було сповнене любові, доброзичливості до людей, до всіх, хто його оточував. Він скрізь жадав знайти хороше, бачив красу там, де її ніхто не помічав.
Першими його творами були нариси про мандрівки, роман «Імпровізатор» та інші. Але справжньої слави зазнав письменник, коли вийшли його перші казки: «Кресало», «Принцеса на горошині», «Русалочка». Про них заговорили скрізь. А коли він написав «Гидке каченя», знайомі і незнайомі письменника ураз збагнули, що в цій казці знайшло відображення його власне життя, і деякі «друзі» цілком легко пізнавали себе в образі курки, кота та інших.
Твори Андерсена, особливо його прекрасні казки, перекладалися різними мовами, про нього заговорили і у Франції, і в Англії, і в Німеччині. А в Данії ще тривалий час, не визнавали вже відомого казкаря.
Андерсен продовжував іти своїм шляхом. Він наполегливо працював, багато їздив, любив мандрувати і сам порівнював себе з перелітним птахом. Франція, Німеччина, Англія і особливо Італія завжди вабили його, та найдужче він, проте любив свою маленьку Данію.
Кращі письменники того часу, композитори, художники, актори дуже любили Андерсена і раділи зустрічам зі славетним казкарем, у якому на все життя лишилося щось дитяче. В Італії він зустрівся з видатним датським скульптором Торвальдсеном. Їхня дружба продовжувалась і на батьківщині. У Парижі він часто зустрічався з Генріхом Гейне. На пам’ять про ці теплі, дружні зустрічі Генріх Гейне написав Андерсенові зворушливого, сердечного вірша. Присвятив йому вірш і французький поет Ламартін. У Парижі Андерсен познайомився з письменниками Гюго, батьком і сином Дюма і Бальзаком, бував у товаристві поетів, акторів, художників. Знаменита актриса Рашель написала йому: «Мистецтво – це правда. Сподіваюся, що афоризм цей не здасться парадоксальним такому видатному письменникові, як Андерсен».
Міцна дружба з англійським письменником Діккенсом була найсвітлішими сторінками в житті Андерсена. Датський казкар гостював у Діккенса в Англії, листувався з ним. Був він знайомий і з німецькими казкарями, яких теж знають усі діти, – братами Грімм.
Славетні композитори Ліст, Мендельсон грали Андерсенові свої твори, а найкраща співачка того часу Дженні Лінд називала його своїм «любим братом».
«Скільки кращих благородних людей мого часу, – писав Андерсен у своїх спогадах, – були ласкаві до мене і відкривали мені свою душу! Моя віра в людей рідко була обманута».
Коли почалася війна між Німеччиною і Данією, Андерсен неймовірно страждав і всім серцем жадав миру між усіма країнами. «Націям – їх права, всьому доброму і корисному – успіх і розвиток! – писав він понад сто років тому, – ось що мусить бути гаслом Європи, воно допоможе мені з вірою дивитись у майбутнє. Німці – чесний, люблячий істину народ; вони зрозуміють, нарешті, справжнє становище, і злоба їхня перетвориться на повагу і дружбу. Дай, Боже, щоб цей час надійшов швидше!»
Для Ганса Крістіана Андерсена, який був завжди великим патріотом своєї батьківщини, не існувало кордонів, коли йшлося про культуру, прогрес. Тому кращі митці світової культури були його справжніми, щирими друзями, адже і він був одним з тих людей, хто вірив у прогрес, у науку.
Одним з найбільших друзів Андерсена був знаменитий фізик Ерстед. Він завжди читав твори Андерсена, так само як і Андерсен знайомився з усіма науковими відкриттями Ерстеда. «Наука осяває весь світ світлом істини! – писав він. – Поет повинен просвітитися світлом науки. Навіть окремі відкриття здатні окрилити його думки…»
Природа була для Андерсена живою книгою, таємниці якої поступово відкриває людина. Треба тільки пильно придивлятися до неї, так само як і до всіх проявів життя. «Світ навколо нас сповнений краси, вона виявляється в найменших мінливих образах, яких часто не помічають люди. У краплині води, взятої з калюжі, вирує цілий світ живих істот. Доба – крапля, схоплена з буденного життя, теж містить цілий світ у картинах, сповнених поезії і краси. Розплющуй очі і дивись. Поет і повинен вказувати на них іншим людям… Потім і вони звикнуть вдивлятися, і життя усіх збагатиться, збагатиться красою…»
Андерсен це й робив у своїх казках, і кожен, хто читав їх, збагачувався новими прекрасними почуттями.
Славетний казкар пишався тим, що він є виходцем з бідних верств населення. Він перший з письменників почав виступати в «Союзі робітників» у Копенгагені з читанням своїх творів. «Я перший прорубав цю кригу і цією честю не хочу поступитися ні перед ким», – писав він.
З кожним роком зростала популярність Андерсена. Особливо любили свого казкаря діти. Часто, побачивши його високу, худу, незграбну постать, діти підбігали до нього і віталися. Якось одна жінка зробила зауваження своєму синові: «Як ти насмілився заговорити з чужою людиною?» А хлопчик відповів: «Та це ж не чужий, це Андерсен, його всі хлоп’ята знають».
А то якось Андерсен одержав лист від незнайомого йому студента. У лист була вкладена суха бадилинка конюшини з чотирма листочками. Студент писав, що читав його казки ще дитиною і дуже полюбив їх. І ось мати розповіла йому, скільки горя зазнав Андерсен у своєму житті, і хлопчик дуже засмутився. Невдовзі він знайшов у полі чотирилисту стеблинку конюшини і попросив матір надіслати її Андерсену «на щастя». «З того часу минуло багато років, – писав студент, – моя мати померла, і я знайшов у її книжці цей чотирилисник. Днями я прочитав вашу нову казку з тією ж дитячою радістю, з якою читав ваші казки дитиною. Тепер щастя супроводжує вас, і вам не потрібний чотирилисник, проте я посилаю його вам на пам’ять».
А один маленький хлопчик, син знайомих, наслухавшись казок Андерсена і знаючи, що письменник збирається у подорож, подарував йому свого олов’яного солдатика, щоб солдатик був казкареві товаришем у дорозі.
Цікава історія трапилася якось з палицею Андерсена. У письменника була улюблена палиця пальми, яку він придбав в Італії. Він з нею ніколи не розлучався. Якось перед від’їздом із Шотландії на батьківщину він проїжджав степом. Один з супутників високо підніс палицю і закричав: «Ну, пальмо, бачиш найвищу гору в Шотландії? Бачиш те величезне озеро?» В тон своєму супутникові Андерсен пообіцяв, що, коли вони будуть знову в Італії, палиця розповість про все, що бачила у своїх північних мандрах.
