Коли Нам і Гав подавали Нао шакалячі шкури, він задоволено пояснив:

– От тепер ми вже можемо дурити людожерів. Дух шакала куди міцніший за наш.

Огонь розгорівся, підгодований свіжим хмизом. Він високо підкидав своє ненажерливе полум'я і яскравіше освітлював людей, що спали покотом, і зброю, і харч. На варті було вже двоє нових, обидва вони сиділи, похиливши голови й не передчуваючи небезпеки.

– Ну, цих легше застукати, – сказав Нао, уважно придивившись до них. – Нам і Гав полювали на шакалів, тепер піде полювати на когось і син Леопарда.

Він пішов з горба, несучи з собою шакалячу шкуру, і зник у чагарнику, що ріс на заході. Спочатку Нао віддалився від людожерів, щоб його не помітили. Він перейшов чагарник, проліз високою травою, обминув оточену очеретом калюжу, обережно проповз між липами і врешті опинився за кущем, не доходячи чотирьох сотень ліктів до Вогню.

Вартові й не поворухнулися. Невідомо, чи й відчув котрий з них шакалячий дух, та він і не міг його, звичайно, занепокоїти. А Нао тим часом розгледів усі подробиці табору. Спочатку він полічив, скільки було воїнів і якої вони сили. Майже всі були кремезні, мали широкі груди, довгі руки та короткі ноги. Уламр зауважив собі, що ніхто а них його не наздожене. Потім він оглянув місцевість. Праворуч лежав невеличкий горбочок, відділений од Нао смугою голої землі. Далі йшло кілька кущиків, а за ними, завертаючи праворуч, висока трава. Ця трава рогом доходила чи не на п'ять або шість ліктів до Вогню.

Нао вагався недовго. Вартові сиділи до нього спиною, і він поліз на підвищення. З кожним їхнім рухом він спинявся й прикипав до землі. Як чиїсь ніжні руки, почував він на собі світло огнища й місяця. Так нарешті дістався він до пагорка, проліз кущиками та травою і опинився біля Вогню.

Тіла сонних воїнів майже оточували його, до більшості можна було б докинути списом. Коли б вартові зняли тривогу, його б, напевне, спіймали. Та йому сприяло те, що вітер дув на нього, односячи геть розведений димом його й шакалячої шкури дух. До того вартові майже спали і лише коли-не-коли знову підкидали вгору похилені на груди голови…

Облитий яскравим світлом, Нао плигнув, як леопард, простяг руку і вхопив одну головешку. Він уже тікав у траву, коли залунав крик; один вартовий біг за ним, другий кидав списа. Майже в ту ж мить з землі підвелося з десяток постатей.

Перше ніж людожери кинулись навздогін, Нао вже перебіг місце, де його могли перейняти. Вигукуючи свій бойовий клич, біг він просто до горба, де на нього чекали Нам і Гав.

Кзами[5] гналися за ним поодинці, виючи, наче кабани. Своїми короткими ногами вони бігли досить прудко, але не так, щоб зловити уламра. Вимахуючи своїм факелом, він плигав перед ними, ніби мегасерос. Він випередив кзамів на п'ять сотень ліктів, коли добіг до горба й побачив там Нама і Гава.

– Біжіть попереду! – гукнув він їм.

Ставні й сильні, вони помчали майже так само швидко, як і Нао. Добре, що він узяв із собою саме цих гнучких юнаків, а не старших, хоч і дужчих мисливців. Адже, тікаючи від кзамів, вони за кожні десять скоків випереджували тих на два лікті. Син Леопарда поспівав за ними, не втомлюючись. Він іноді спинявся, щоб подивитись на свою головешку. Його турбувало і те, що за ним гнались, і те, як би не втратити свою огненну здобич, через яку він перетерпів стільки лиха. Полум'я пригасло, лише трохи жевріючи на сирому дереві. Та все ж жар був досить сильний, і Нао сподівався на першому ж спочинку оживити його в Огонь і нагодувати хмизом.

Місяць проплив уже третину своєї дороги, коли улам-ри опинилися перед болотом. Болото не перешкоджало їм, вони знали через нього стежку, якою вже колись ішли і яка довела їх до кзамів. Стежка була вузенька й кручена, але тверда, бо йшла по порфіру. Вони, не вагаючись, побігли нею і через деякий час спинились.

Стежкою важко було йти двом чоловікам, не те що битися. Кзами мусили або ризикувати, або ж обійти болото, щоб напасти ззаду. Та й на цей випадок в уламрів був час. Своїм подвійним інстинктом звіра й людини Нао вирахував, що є досить часу, щоб підживити Вогонь. Червоний жар поменшав, потемнів, ледве тлів.

Мисливці сталії шукати сухої трави й трісок. Зів'ялого очерету, пожовклої материнки та зсохлих гілок верби було багато, але все це було вогке. Тоді вони витерли об сухі шкури кілька гілочок з тоненькими кінчиками, листочків і стеблинок.

Пригаслий жар, роздмуханий Нао, трішечки ожив. Кілька разів кінчики трави займались полум'ям, що на хвилинку росло, потім нерішуче спинялось на потовщеному місці стеблинки, слабло й гинуло, переможене парою води. Тоді Нао згадав про шакалячу шкуру. Він насмикав кілька жмутів і спробував їх підпалити. Кілька волосків спалахнуло; радість і страх стиснули серця уламрів, але, хоч які обережні вони були, слабий огонь щоразу меншав і гас… Гасла й надія! Крізь плівочку попелу ледве пробився якийсь хворий блиск; остання червона плямочка стала як оса, потім – як муха, а далі – як одна з тих дрібнісіньких комашок, що танцюють над водою. Нарешті й це згасло, і безмежна туга пройняла душі уламрів…

Цей слабий вогник був би для них найціннішою річчю на світі, він мав вирости, набратися сили, мав довго жити. Він їв би сухе дерево на відпочинках, лякав би лева-велетня, сірого ведмедя, перемагав би темряву, надавав би м'ясу нового смаку. Вони мали принести цю пломенисту здобич своєму племені, і плем'я визпало б їхню силу… А тим часом ледве вони встигли його завоювати, як він і вмер, а їм після важкої боротьби із стихіями природи й хижаками тепер випадала боротьба з найпідступнішим і найнебезпечнішим ворогом – людиною.

Нао тікав од кзамів. Вони гналися за ним уже восьмий день, гналися завзято й невпинно. Чи через турботи про майбутнє (адже уламри могли бути розвідкою якогось сусіднього племені), чи через інстинкт убивства й ненависті до чужих, кзами виявляли надзвичайну впертість. У витривалості уламри не поступалися кзамам, а в прудкості переважували їх: за один день вони могли втекти від ворогів на п'ять чи шість тисяч ліктів. Але Нао взявся завоювати Вогонь. Щоночі, залишивши На-ма й Гава на безпечній відстані, він блукав біля ворожого табору. Спав же він мало, хоч і міцно.