— Вони вирішили, що Джебр виконує обов'язки служниці, — тихо сказала Ніккі, здогадуючись, в чому справа. — Вона ж ішла, не побоюючись нападу. Ось солдати і вирішили, що у неї є на те вагомі підстави.

— Вірно, — кивнула Джебр. — Якийсь офіцер помітив мене і штовхнув у кімнату, яка постраждала не так сильно, як інші приміщення палацу. Кілька чоловіків, що зібралися навколо великого столу з розкладеними на ньому картами, хотіли знати, чому їм все ще не принесли їжу. Вони вимагали відповіді так, ніби я була зобов'язана це знати.

З вигляду це були такі ж дикуни, як і всі інші; важко було відразу визнати в них старших офіцерів. Я здогадалася про це, лише коли помітила повагу, яку виявляли їм солдати, що снували туди-сюди з різними дорученнями. Та й виглядали офіцери помітно старшими за віком. А їхні очі! Вони були ще страшніші, ніж у рядових! Відчуваючи на собі страшні погляди, які змушували відступати солдат, я не сумнівалася, що ці люди звикли завжди отримувати відповіді. І негайно.

Я раптом зрозуміла, що зможу вижити, якщо підіграю ім. Хапаючись за примарний промінчик надії, я поклонилася, почала вибачатися, говорити, що негайно про все подбаю. А вони відповіли, що краще поквапитися, інакше мене покарають. Я попрямувала на кухню, як людина, яка йде по справі, з усіх сил намагаючись не надто поспішати. Щоб чоловіки не відреагували на біжучу жінку, як вовки, що заганяють оленя до свого лігва.

Там метушилося кілька сотень чоловіків і жінок — майже всі середніх років і старші. Багатьох я знала — вони вже давно служили на палацових кухнях. Але були і чоловіки молодші, адже доводилося виконувати роботу, занадто важку для кухарчуків або літніх працівників: наприклад, обробляти туші або вертіти важкі рожна. Серед величезних казанів і ревучого вогню вогнищ всі трудилися так, немов від добре виконаної роботи залежали їх життя. Так воно, зрештою, і було.

Я увійшла на кухню. Ніхто не звертав на мене уваги — всі зосередились тільки на своїх обов'язках. Подивившись на пануючу суєту, я схопила величезну таріль з м'ясом і запропонувала віднести його офіцерам. Кухарі та їх помічники були тільки щасливі, що їм не доведеться ходити повз солдатів. Цього не бажав ніхто.

Коли я повернулася з їжею, офіцер, що послав мене на кухню, вже пішов. Інші ж, схоже, були дуже голодні. Вони посхоплювалися з кушеток і стільців і почали хапати з страви м'ясо прямо брудними руками. Я поставила важкий піднос на стіл. Один з офіцерів набив повний рот м'ясом і жував, одночасно розглядаючи мене. Несподівано він запитав, чому в мене в губі немає кільця. Я не зрозуміла, про що він говорить.

— Вони протягують кільце в нижню губу своїм рабам, — пояснила Ніккі. — Тим самим, відзначаючи їх, як свою власність, яку вже нікому не можна брати в якості здобичі. Таким чином, у них в розпорядженні завжди є слуги для чорної роботи.

Джебр кивнула.

— Офіцер викрикнув наказ. Тут же один солдат схопив мене і тримав, поки другий відтягував мою нижню губу і просмикував в неї залізне кільце.

Ніккі дивилася в бік.

— Залізо означає чайники, котли та інше начиння. Залізні кільця носять кухонні робітники і інша прислуга.

Сині очі Ніккі від стримуваного гніву немов затягло льодом. Вона знала, що значить носити кільце в нижній губі. Тільки у Ніккі кільце було золоте, і говорило про те, що вона оголошена особистою власністю Імператора Джегана. Але в тому не було честі — імператор використовував Ніккі для таких речей, які були набагато гірші будь-якої самої чорної роботи.

— Ти права, — підтвердила Джебр. — Відзначивши мене кільцем, офіцери знову послали мене на кухню — принести ще їжі. І вина. Тільки тоді я розгледіла, що працівники на кухні носять такі ж кільця. Я була немов в якомусь заціпенілому подиві, поки бігала туди і назад, приносячи офіцерам те, що вони вимагали. Від повного виснаження мене рятувало лише те, що при будь-якій можливості я набивала рот м'ясом або примудрялася зробити ковток-другий вина.

— Я опинилася серед переляканих людей, які працювали в палаці і підпорядковувалися офіцерам. У мене навіть не було часу обдумати свій випадковий порятунок. Хоча губа кровоточила і дуже боліла, я була рада цьому залізному кільцю. Адже тепер кожен солдат, побачивши його, відразу міняв свої наміри і дозволяв мені піти геть.

— Незабаром мене почали посилати в місто. Я тягала важкі сумки з їжею і напоями, призначеними для офіцерів з інших частин. Побачивши околиці міста, я почала усвідомлювати справжні розміри того кошмару, що обрушився на Ебініс.

Джебр так глибоко занурилася у спогади, що Річарду довелося запитати:

— Що ти бачила?

Вона виглядала так, немов забула, про що говорить. Нарешті, сковтнувши, продовжила моторошну розповідь.

— За міськими стінами я побачила десятки тисяч загиблих в битві. Наскільки вистачало очей, земля була всіяна покаліченими тілами. Багато так і загинули, збившись у групи на місці свого останнього бою. Така картина здавалася нереальною, але я вже бачила це… у своєму видінні.

— Найгірше було те, що на полі бою залишалися ще живі галейські солдати. Поранені, вони лежали тут і там серед трупів своїх товаришів, не в змозі рухатися. Деякі тихенько стогнали, вмираючи. Інші, хоч були ще живі, нічим не могли собі допомогти. Хтось потрапив у пастку, придавлений зваленим на нього фургоном. Хтось був прибитий до землі списом, що пронизав йому живіт. Бідоласі відчайдушно хотілося жити, він терпів жахливий біль, але не наважувався витягнути з себе древко, яке утримувало його на місці. У інших були переламані руки або ноги, так що вони не могли рухатися, не могли вибратися з мішанини каменів, людських і кінських трупів. Колишнє поле бою постійно патрулювали солдати Ордена. Якби я зупинилася і спробувала допомогти комусь їх тих нещасних, то негайно була б убита.

— Мені доводилося ходити від застави до застави, і обійти стороною моторошне поле смерті було неможливо. По пагорбах, де сталася остання битва, бродили сотні людей, методично збираючи розкидані там речі. Пізніше я дізналася, що ці мародери слідують за табором військ Імперського Ордена, і годуються відходами, які залишає після себе армія. Ці стерв'ятники в людському обличчі обшукують кишені вбитих солдатів, перетворюючи смерть і руйнування в джерело доходу для себе.

— Мені запам'яталася одна баба в брудній білій хустці. Вона наткнулася на ледь живого галейського солдата. З глибокої рани у нього на нозі стирчала назовні кістка, і бідолаха намагався прикрити її тремтячими руками. Чудо, що він взагалі був ще живий.

— Коли стара в хустці почала оглядати його кишені в пошуках чогось цінного, поранений попросив у неї ковток води. Не звертаючи уваги, стара розірвала його сорочку, щоб перевірити, чи не висить у хлопця на шиї гаманець — як зазвичай у солдатів. Хрипким, трохи чутним голосом він ще раз попросив пити. Замість відповіді стара витягла з-за пояса довгу в'язальну спицю і встромила у вухо безпомічній людині. Висолопивши язика, вона із зусиллям повернула довгу металеву голку всередині його черепа. Руки пораненого сіпнулися і застигли в нерухомості. Стара вийняла спицю з вуха, витерла об сорочку солдата і пробурмотіла, що це змусить його поводитися тихо. Потім прибрала свою зброю за пояс і прийнялася далі оглядати одяг вбитого. Мене вразило, наскільки звично вона проробила свою бридку справу.

Дехто з мародерів використовував для подібних цілей камені, пробиваючи голови пораненим на полі бою, щоб ті не могли чинити опір, поки вони будуть займатися своєю брудною справою. А деякі залишали поранених жити, якщо бачили, що вони не в змозі захиститися. Падальщики просто забирали все, що їм було потрібно, і рухалися далі. Але були й такі, хто з тріумфуванням добивали напівмертву людину, немов вбивство робило їх героями.

Серед мародерів попадалися і ті, кому подобалося мучити вмираючих найогиднішими способами. Їх розважало, що безпорадні люди не можуть ні чинити опір, ні втекти. Знадобилося ще кілька днів, щоб поранені, що залишилися на полі бою, померли від ран, або ж були добиті цими сміттярами, слідуючими за армією.