— Не самими шимами, — терпляче пояснив Річард, — а тим пошкодженням, яке є наслідком їх перебування в нашому світі. Ось причина спотворення в заклинанні. Ось у чому проблема.

Зедд відвернувся, приховавши лице в тіні.

— Але все ж, Річард, навіть якщо ти дійсно щось розумієш у символах, пов'язаних з бойовими магами, як ти можеш бути впевнений, що точно розумієш, — він махнув у напрямку розташування тієї кімнати, в якій все і сталося, — все, що пов'язано з закляттям Вогняного Ланцюга.

— Я впевнений, — тихо, але наполегливо, промовив Річард. — Я бачив мітку, яка вказує на природу цього спотворення. Його викликали шими.

Його голос звучав стомлено. Ніккі стало цікаво, скільки ж часу він залишався на ногах. Напевно, вже кілька днів, якщо судити по сухому голосу і ледь помітній невпевненості рухів. Але як би змучений він не був, його переконання залишалися незмінними. І вона знала причину. Знала, що це тривога за Келен жене його вперед.

І оскільки Річарду вже двічі вдалося врятувати її від закляття, Ніккі не стала б так легко скидати з рахунків його теорію. Більше того, вона знала, що розуміння Річардом магії вельми відрізняється від традиційного. Спочатку їй здавалося, що причиною сприйняття магії, як свого роду творчості, було те, що він ріс, нічого не знаючи про магію, ніколи не бачивши її. Але з тих пір вона зрозуміла, що саме це його унікальне сприйняття разом з видатним розумом дозволили йому схопити глибинну суть магії. Ту, яка в корені відрізняється від традиційних навчань.

Ніккі повірила, що Річард дійсно розуміє магію так, як ніхто до нього з давніх часів.

Зедд обернувся: половина його обличчя освітилася м'яким світінням лампи, а інша — холодним блідим світлом світанку.

— Добре, Річард, припустимо ти правий щодо символів на твоїх браслетах і на стінах Вежі Першого Чарівника. Але це не означає, що ти можеш зрозуміти нитки, що будують контрольну мережу. Це — зовсім інша область. Я зовсім не сумніваюся в твоїх здібностях, мій хлопчику, правда, але робота з закляттями такої складності — дуже заплутана справа. Можливо, ти поспішаєш з висновками…

— А вам доводилося в останні кілька років зустрічати дракона?

Всі в кімнаті ошелешено замовкли, коли Річард змінив напрям розмови. І не просто змінив, а перевів на тему, в кращому випадку, дивну.

— Дракона? — Нарешті наважився запитати Зедд, як людина, яка потроху пробирається по тільки що покритому льодом озеру.

— Так, дракона. Ти можеш пригадати, чи бачив ти дракона з тих пір, як ми покинули наш будинок в Вестланді і прийшли в Серединні землі.

Зедд пригладив кілька сивих хвилястих пасом волося, що вибилося вбік, і коротко глянув на Кару і Ніккі перед тим, як відповісти.

— Ну… ні, не пригадую, що бачив якихось драконів, але як це пов'язано з…

— Але де ж вони? Чому ти не бачив їх? Чому вони зникли?

Зедд, здавалося, був у глухому куті. Нарешті він розвів руками:

— Річард, дракони дуже рідкісні істоти.

Річард відкинувся на спинку стільця і закинув ногу на ногу.

— Червоні — так. Але Келен розповідала мені про інші їх види, досить поширені. А деяких, самих маленьких навіть тримають для полювання та тому подібного.

Обличчя Зедда набуло підозрілого виразу.

— А до чого ти це все ведеш?

Річард змахнув рукою.

— Де вони? Чому ми не бачили жодного дракона? Ось, до чого я веду.

Зедд склав руки на грудях.

— Все, я здаюся. Що ти хочеш сказати?

— Ну, по-перше, ви не пам'ятаєте — ось про що я говорю. Закляття Вогняного Ланцюга вплинуло не тільки на ваші спогади про Келен.

— Не пам'ятаємо чого? — Пробурмотів Зедд. — Що ти маєш на увазі?

Замість того, щоб відповісти на питання, Річард подивився через плече на Кару і запитав:

— Ти коли-небудь бачила дракона?

— Не пам'ятаю жодного, — погляд Кари зупинився на Річарді. — А ви вважаєте, що повинна?

— У Даркена Рала був дракон. Ну, а так як в той час він був лордом Ралом, ти напевно була поруч і бачила його.

Зедд і Кара обмінялися спантеличеними поглядами.

Річард повернув свій хижий погляд на Ніккі.

— А ти?

Ніккі прочистила горло.

— Я завжди думала, що дракони міфічні істоти. У Старому Світі їх немає. А навіть якщо колись і були, то вже давно зникли. З часів Великої Війни ніяких записів про них не збереглося.

— А як щодо часу, який ти провела в Новому Світі?

Ніккі похитнулася, збираючись з думками. Вона вже зрозуміла з того, як Річард мовчки і терпляче чекав її відповіді, що він не збирається залишати цю тему. І знала, що яку б таємничу загадку Річард зараз не вирішував, вона точно не стосувалася чогось тривіального. Під мовчазним поглядом Річарда, Ніккі відчула не тільки примус до відповіді, але й наближення чогось поганого.

Вона відкинула ковдру і сіла на край ліжка, звісивши ноги. Їй більше не хотілося лежати, особливо коли розмова пішла про той час. Стиснувши руками спинку ліжка, вона зустріла погляд Річарда.

— Коли я відвозила тебе в Старий Світ, перед тим, як ми покинули Новий, ми проходили повз величезних розмірів скелет. Я не злізла з коня, щоб подивитися на них, але я пам'ятаю, як ти ходив серед гігантських ребер у два твоїх зрости. Я ніколи не бачила нічого подібного. Ти тоді сказав, що це останки дракона.

Я подумала, що це мають бути старі кістки. Але ти сказав, що на них все ще залишалися залишки плоті. Ти вказав на дзижчачих навколо мух, як на доказ того, що це гниючий труп, а не древні останки.

Річард кивнув у відповідь на ці спогади. Зедд прочистив горло.

— А ти, Річард, коли-небудь бачив дракона? Живого, я маю на увазі.

— Скарлет.

— Що?

— Так її звали: Скарлет.

Зедд недовірливо моргнув.

— Ти бачив дракона… у якого було ім'я?

Річард встав і підійшов до вікна. Сперся на камінь підвіконня і визирнув назовні.

— Так, — нарешті промовив він. — Її звали Скарлет. Вона допомагала мені раніше. Вона була шляхетною драконихою.

Він відвернувся від вікна.

— Але справа не в цьому — ти теж знав її.

Брови Зедда поповзли вгору:

— Я знав цю дракониху?

— Так. Не так добре, як я і Келен, але знав. Заклинання Вогняного Ланцюга, очевидно, стерло твої спогади і про це. Воно замишлялося для того, щоб стерти всю пам'ять про Келен, але всі люди продовжують забувати і інші речі, пов'язані з нею.

Як я розумію, ти знав значення символів на стінах Вежі Першого Чарівника краще, ніж я. Якщо так, то ці спогади для тебе втрачені. Але скільки ще забуто? Я мало знаю про різні способи застосування магії, але коли ми билися зі Звіром тієї ночі, мені здалося, що раніше ви використовували більш винахідливі заклинання — можливо, за винятком того, що в самому кінці створила Ніккі.

Ось чого найбільше боялися люди, які створили заклинання Вогняного Ланцюга. Ось чому вони не хотіли використовувати його і навіть випробувати не ризикнули. Вони боялися, що заклинання, один раз запущене, буде ширитися і руйнувати зв'язки, що відходять від первинної цілі — в нашому випадку — Келен. Ваші спогади про Келен, про Скарлет і про драконів взагалі втрачені.

Ніккі встала.

— Річард, ніхто не сперечається про те, що заклинання Вогняного Ланцюга неймовірно небезпечне. Ми все це знаємо. Ще ми знаємо, що воно пошкодило нашу пам'ять. Ти хоча б уявляєш собі, яке це: усвідомлювати, що ми всі щось здійснювали, знали і були знайомі з людьми і нічого не пам'ятаємо про це. Ти розумієш, яка це катування — постійно боятися того, що потрібні спогади були втрачені, і якісь можуть бути втрачені ще, лякатись того, що твій розум розпадається на частини? До чого ти все це ведеш, врешті-решт?

— До того — що ще було втрачено? Я думаю, що руйнування поширюється через пам'ять всіх людей — їхні спогади розпадаються на частини, як ти кажеш. Мені здається, що закляття не зупинилося на Келен. Я думаю, що воно, раз активоване, являє собою діючий, динамічно наростаючий процес і отже втрата пам'яті продовжує поширюватися.