— Вогнепал не мав ніякого сина, — чув Дунк гучні слова управителя пана Маслоплава. Юнак відповів щось гаряче, кілька разів згадали ім’я пана Моргана Вишеграда, але управитель стояв на своєму твердо. Щойно пан Глендон торкнувся руків’я меча, як з’явилося з десяток стражників при списах. Якусь мить здавалося, що зараз розпочнеться кровопролиття. Справу врятувало лише втручання дебелого білявого лицаря на ймення Кірбі Пім. Дунк сидів надто далеко, аби чути, але бачив, як Пім обійняв управителя за плечі й щось зашепотів йому у вухо, підсміюючись. Управитель вишкірився і звернувся до пана Глендона так, що хлопець геть побуряковів. «Зараз або заплаче», подумав Дунк, спостерігаючи за ним, «або когось уб’є». Але після того молодого лицаря таки пустили на учту в замковій палаті.
Бідному Яйкові пощастило менше.
— Трапезна — для панства та лицарства, — бундючно повідомив замковий підчаший, щойно Дунк спробував провести хлопця досередини. — Для зброєносців, машталірів і стражників ми поставили столи надворі.
«Якби тобі натякнули, хто він такий, ти б йому на помості поставив трона з подушками.» Дункові не надто подобалися з виду інші зброєносці. Кількоро були одного віку з Яйком, але більшість старші, а то й старі — побиті життям горлорізи, які давно вирішили служити лицарям замість пнутися у лицарі. «А може, все вирішила за них доля.» Лицарство вимагало не самого лише шляхетського гонору та вправності зі зброєю. Кінь, меч, обладунок — то все коштувало чималих грошей.
— Думай, що кажеш, — навчав він Яйка, перш ніж залишити у товаристві зброєносців. — Тут сидять дорослі чоловіки, вони не терпітимуть твого зухвальства. Сиди, їж, слухай. Може, про щось цікаве дізнаєшся.
Для себе Дунк не бажав нічого кращого, аніж заховатися від гарячого сонця з келихом вина та набити живота як слід. Навіть заплотний лицар стомлюється по півгодини жувати кожний малесенький шматочок. На місцях нижче солі подавали не надто вишукані страви, але вдосталь, щоб наїстися, а Дунк нічого кращого й не просив.
Але, як казав старий, чим хлоп пишається, того пан встидається.
— Мені не личить сидіти отут, — гаряче заявив пан Глендон Пал до підчашого. До бенкету він вдягнув чистого жупана, старого, але справного, з золотим шиттям на рукавах та комірі. — Ви чули, хто був мій батько?
— Поза сумнівом, знаний лицар та вельможний пан, — відказав підчаший, — але тут таких багато. Сідайте онде тамочки або гуляйте деінде, пане. Мені байдуже.
Зрештою хлопець, кривлячись, сів, де сказали — нижче солі з рештою супутників. Біла довга палата наповнювалася, усе нові лицарі громадилися на лавах. Натовп був більший, аніж Дунк чекав, і на вид багато гостей прибули дуже здалеку. Вони з Яйком не бували у такому шляхетному товаристві з часів Ясенбродської луки; Дунк аж стомився гадати, яка ще вельможна особа може з’явитися наступної миті. «Треба нам було сидіти під заплотом і спати під деревами», подумав він, «бо й справді впізнають».
Коли служка поклав на скатертину перед кожним буханець хліба, Дунк про себе подякував, що його відволікли від думок. Він розрізав буханця уздовж, вибрав нижню половину, зробивши миску, а верхній шмат з’їв. Хліб був черствий, та порівняно з солониною видавався збитими вершками — його хоча б можна було вкусити, не вимочуючи у пиві, молоці або воді.
— Пане Дункане! Схоже, ви викликаєте чимало уваги, — зазначив пан Майнард Бросквин, поки мимо них у супроводі чималого почту крокував князь Вирвел до високих місць шани у голові палати. — Дівчата на помості не зводять з вас очей. Заприсягнуся, що більшого на зріст чоловіка вони ще не бачили. Навіть сидячи, ви на пів-голови вищі за будь-кого у палаті.
Дунк згорбив плечі. Він звик, що на нього витріщаються, але не був з того у захваті.
— Хай собі дивляться.
— Онде під помостом сидить Старий Бик, — вів далі пан Майнард. — Про нього кажуть «здоровезний», а я бачу, що найздоровіше в нього черево. Та ви поряд із ним — просто велетень.
— Дійсно так, пане, — мовив один з сусідів по лаві, похмурий чолов’яга з жовчним лицем, вбраний у сіре та зелене. Очі він мав малі й хитрі, близько посаджені під тонкими вигнутими бровами. Щелепу облямовувала ошатна чорна борідка, яка врівноважувала трохи вже рідкувате волосся. — На цьому полі сама тільки статура робить вас одним із найстрашніших суперників.
— Я чув, що має приїхати Харциз Бракенський, — мовив хтось далі на лаві.
— Гадаю, що не приїде, — відповів чоловік у сірому та зеленому. — Це ж тільки невеличка забава на знак радісної нагоди його вельможності. Одні покричать у дворі, інші у ліжку. Подія не варта уваги такого знаного лицаря, як Ото Бракен.
Пан Кайл-Кіт ковтнув вина.
— Готовий битися об заклад, що й шановний пан Маслоплав сам на поле не вийде. А буде заохочувати своїх поборників з холодку панської ложі.
— То побачить, як його поборники падають один за одним, — встряг пан Глендон Пал, — а наприкінці віддасть мені драконяче яйце.
— Пан Глендон є сином Вогнепала, — пояснив пан Кайл новому співбесіднику. — А чи пошануєте ви нас вашим ім’ям, пане?
— Мене кличуть Утор Підлисток, і я — син не надто відомого батька.
Шати пана Підлистка були з доброго краму, чисті, охайні, добре припасовані, але простого крою. Делію скріплювала срібна застібка у вигляді слимака.
— Якщо ваш спис не коротший за язика, пане Глендоне, то ви навіть і цьому здорованю дасте ради.
Пан Глендон зиркнув на Дунка, поки наливали вино.
— Якщо ми битимемося, він впаде. До його зросту мені байдуже.
Дунк почекав, поки служка наллє і йому.
— Я краще володію мечем, аніж списом, — визнав він, — а ще краще сокирою. Чи не влаштують тут бугурту?
В бугурті Дунків зріст та сила грали вирішальну роль; там він знав напевне, що легкої перемоги не віддасть нікому. Але кінний двобій — то зовсім інша справа.
— Бугурту? На весілля? — вирячився пан Кайл. — Та це ж проти всякого звичаю.
Пан Майнард гигикнув і мовив:
— Шлюб — то битва незгірш бугурту, як скаже вам кожен одружений чоловік.
Тоді реготнув і пан Утор.
— Ні, на жаль, бугурту не буде, тільки кінний бій. Але окрім драконячого яйця, пан Маслоплав обіцяв тридцять золотих драконів переможеному в останньому двобої, та ще по десять тим лицарям, яких виб’ють у двох попередніх.
«Десять драконів — це зовсім непогано». За десять драконів можна купити кобилу і їздити на Громі тільки у бою. За десять драконів можна купити Яйкові обладунок, а ще лицарське шатро з вигаптуваним на ньому Дунковим деревом та падаючою зіркою. «Десять драконів — це смажені гуси, окости та пироги кожен день.»
— До того ж переможці двобоїв отримують викупи, — мовив пан Утор, вичищаючи зсередини свого буханця, — а ще я чув, що люди роблять ставки. Пан Маслоплав сам ризикувати грошима не любить, але серед його гостей є завзяті гравці.
Тільки-но він це сказав, як під сурми з балкону музик у дверях з’явився сам пан Амброз Маслоплав. Дунк звівся на ноги разом з усіма, поки Маслоплав вів візерунчастими мирійськими килимами до помосту за руку свою нову дружину. Дівчині було п’ятнадцять років, і вона щойно розквітла. Її вельможному чоловікові було п’ятдесят, і він щойно овдовів. Щоками вона була рум’яно-рожева, він — посірілий. Обрядова накидка нареченої, вишита зеленим, білим та жовтим, волочилася за нею і видавалася такою жаркою та важкою, що Дунк дивувався, як вона взагалі її тягне. Пан Маслоплав теж видавався жарким та важким. Його ріденьке солом’яне волосся спадало нижче від дебелих щелеп.
Батько нареченої йшов відразу за нею, ведучи за руку свого малого сина. Князь Фрей з Переїзду був стрункий чоловік у ошатному блакитно-сірому вбранні, а його спадкоємець — хлопчик чотирьох років з крихітним підборіддям і шмаркатим носом. Наступними йшли пани Костян та Різлей з панями дружинами, дочками пана Маслоплава від першого шлюбу. Далі з’явилися дочки Фрея зі своїми чоловіками. Пройшов пан Гормон Пик, пани Рідколіс та Шевний, а слідом різні дрібні господарі та земельні лицарі. Серед них Дунк помітив Яна Скрипаля та Алина Глушняка. Пан Алин, здавалося, був напідпитку, хоча бенкет ще й не починався.
