Довгенько вони ждали, але ніхто не виходив до їх. В кімнатах не було чути навіть найменшого шелесту. Дім стояв, ніби пустка, в котрій жила одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем.
– Поганий для мене знак, оті гадючки! – промовив тихо Виговський і торкнув рукою одну гадючу голову, а потім другу.
– Нічого те! Не вкусять, бо дерев'яні й холодні як лід, – зашепотіла тітка Якилина, осміхаючись.
– Хоч не вкусять, так заморозять холодом, – сказав Виговський.
Незабаром двері в кімнату заскрипіли, неначе ціле літо немазаний віз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котрої був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посилані зверху табакою. Поспішаючи до гостей, Любецька навертіла на голову довгий шматок білої прозорої тканини і зав'язала кінці на шиї нижче підборіддя. В цьому імпровізованому тюрбані вона була схожа на туркеню. Сиві пасма кіс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зріст з сухим лицем. Тільки чорні очі блищали і світились завзятістю.
Гості встали і пішли назустріч княгині. Виговський привітався до Любецької і поцілував її в руку. Любецька зирнула на рівну, пишну фігуру Івана Остаповича, і вид її повеселішав. Очевидячки, він сподобався княгині і фігурою, і красою.
– А ми вже бачились з вами, пане Виговський! – обізвалась різким, зовсім не старечим голосом Любецька.
– Мав щастя стрінутись з вами в пані Павловської, – сказав Виговський веселим голосом. Він примітив, що вчинив добре враження на стару княгиню.
– Сідайте ж у нас! – промовила Любецька, сідаючи на канапі.
Павловська сіла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипіла. Виговський сів на стільці.
Не встигли вони перекинутись кількома словами, як двері знов скрипнули так раптово, неначе хто різнув ножем по горлянці. На дверях з'явився старий князь Любецький. Він був невеликий на зріст, кремезний дід з сивою довгою бородою. На голові вилися розкішні чорні кучері, неначе припалі порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв і повитирався, що на йому подекуди світились нитки. Князь кинув неспокійними очима на Виговського; здивовані й вирячені його очі неначе питали у Виговського: «Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке діло маєш до мене? Навіщо ж ти мені здався?»
Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привітався з ним гордовито і все дивився на його, вирячивши здорові карі очі. Очі були неласкаві, лице надуте, брови насуплені.
– Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичівною, навіть завівши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись і з їх близькою ріднею, якою ви їм доводитесь, – обізвався Виговський.
«Навіщо мені це здалося?» – неначе говорили гострі князеві очі; одначе князь ласкаво поклонився Виговському і промовив:
– Спасибі вам, пане генеральний писарю! спасибі за честь! Сідайте ж в моїй господі! – сказав Любецький, і його очі стали веселіші. У Виговського стало легше на душі.
– Чи по ділу прибув до Києва, пане генеральний писарю, чи на прощу?
– Приїхав я до Києва на прощу, побував в Печерському монастирі і в печерах, приїхав я і по ділу, – сказав Виговський.
– А у нас в Києві сталася велика зміна: запанувала Москва, наїхали московські стрільці, десь узявся московський воєвода, – почав говорити князь.
– Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Києві сидів московський воєвода з стрільцями, – знехотя обізвався Виговський, – треба було прийняти цих гостей.
– То-то й горенько… що ці гості незабаром стануть в нас хазяїнами! – сказав Любецький. – Не сподобались мені ці гості. За Польщі нам, шляхтичам, і князям, навіть православним, було ліпше. Я сам православний і шкодую за Польщею.
– Але, князю, змінити діла вже не можна. Нові порядки настали на Україні, – сказав Виговський.
– Нові, але для нас дуже недогодні. Погане діло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! – аж крикнув князь і, схопившись з місця, почав ходити по світлиці.
– Князю, сядь! Не ходи! – промовила Любецька до чоловіка.
– За Польщі нам було добре, – говорив князь, трохи не бігаючи по світлиці, – народ робив на нас панщину, платив нам податі як державцям, як давнім князям. Ми мали землі й лісів скільки хотіли. А тепер що? Хлопи здебільшого пішли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двоє сіл на Поліссі, а з їх тепер користі, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидів я дома і не тікав в Польщу, а мої хлопи десь розбіглись на степи, а ті, що зістались, не послухають, позабирали собі клапті моєї землі, хапають в мене під носом, орють і сіють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в свої маєтності, бо хлопи бунтуються проти їх, виганяють з сіл. От і я, хоч і князь, і грецької віри, а зубожів зусім. Не маю за віщо полагодити свій палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на мені аж світиться.
– Князю! сядь-бо та сиди! Не бігай так швидко! – крикнула Любецька. – Будеш потім стогнати цілу ніч… В князя слабість в ногах, йому не можна так швидко ходити, а він таки ходить, – тихо промовила Любецька до Виговського.
Виговський глянув на старе убрання на князеві. Врівні з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.
– Але що ж, князю, маємо робити, коли діло вже сталося? Польща догоджала шляхті, але пригноблювала козаків. От через це й все лихо скоїлось, – несміливо обізвався Виговський.
– Нащо нам козаки? Не люблю я через це козаків! – прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, – погані вони люди, бо накоїли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! – вже не говорив, а репетував князь і швендяв по світлиці так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.
– Князю! сядь, бо цілу ніч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобі судомити ноги. Ой Господи!
– Княгине! сиди собі, коли тобі незавізно, а до мене не чіпляйся! – одповів з криком Любецький.
– Та годі вже, годі! Тільки дурно себе тривожиш! – обізвалась княгиня і почала тихо розмовляти з Павловською.
Павловська трохи не на вухо сказала княгині, що Виговський сватає Олесю Стеткевичівну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку.
Князь пересердився, вгамувався й сів; він втомився од гніву й бігання і важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до діла, хоч примічав, що князь неласкаво подивиться на його сватання.
– Я оце прийшов до вашої княжої милості по великому ділу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичівну, вашу родичку. Вона ласкава до мене і дала вже мені слово. Але вона сирота, а ваша милість доводитесь їй родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? – промовив сміливо Виговський.
Князь швидко підвів голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрілою і влучив в груди.
– Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичівною?
– Хочу, і хочу знати думки вашої милості про це велике задля мене діло.
– Гм… гм… Не радив би я Олесі виходити заміж за козака. Я не люблю козаків! – знов, спахнувши, промовив князь. – Не буде од мене на це згоди. Одначе… одначе… Олена має ближчих родичів і опікунів. Прошу, питайте в їх!
– Але, князю, коли буде ласка вашої милості й згода, то все-таки й ваша милість допоміг би мені в цьому ділі. І ви, княгине, допомогли б мені, і вас прошу про це діло!
Княгиня перестала розмовляти з Павловською і надулась. Вона й не глянула на Виговського, а тільки поглядала на князя, неначе говорила: «І як він насмілився сватати родичку князів і сенаторів, цей козак з убогих шляхтичів з села Вигова?» Князь мовчав і тільки крутив свої довгі сиві вуси. Усі замовкли. В світлиці стало тихо. Всім було ніяково. Князь не мав охоти говорити й мовчав, неначе був дуже зобиджений.