Вони зайшли в знайомий Василині двір. Брама однією половиною теліпалась на стовпі, друга половина лежала на землі: огорожа розвалялась. Товар, свині й вівці блу­кали по розкішному садку. Дім стояв обколупаний, з побитими шибками. Василина вискочила по східцях й вві­йшла в дім. У довгій залі, де колись стояли між вікнами здорові дзеркала, канапи та фортеп’ян, тепер стояли бари­ла з горілкою. По хаті сновигали жиди й жиденята.

Василина подивилась на горниці, зітхнула, а потім засміялась і вийшла надвір. З усіх надвірних хат ви­глядали жиди й жидівки, неначе вони повиростали десь з землі.

- Цур їм, цим жидам! - сказав Михалчевський.- Ки­даймо їх та ходім завидна у Комарівку.

- І справді цур їм,- сказала Василина, поглядаючи на той дім, де промайнув час її молодого життя.

Вже сонце спустилося над ліс, як Василина та Йван увійшли у комарівський ліс й почали спускатись лісом з гори до села. Через високе дерево заблищав яр, увесь залитий садками. Біла церковця блищала проти сонця на пригорку й неначе пливла серед зеленого моря.

Якби не білі смужки диму над зеленими верхами, то можна було б подумати, що у тому селі нема ні однісі­нької хати, тільки одним одна церква.

- От і Комарівка,- сказала Василина смутним голосом, спинившись серед шляху. Сльози закапали з її очей.

«Тепер я йду до батька з своїм чоловіком; маю дочку й сина. А що б було, якби я була вернулася до батька тоді?» - подумала Василина й сльози ринули річкою з її очей.

Василина прийшла у батьків двір, стала серед двору й оглянулась навкруги. Все було по-давньому, неначе вона тільки вчора покинула рідний край. Василина з Іваном увійшли в хату і поздоровкались. Сім’я сиділа за столом і вечеряла. Василина впізнала батька, впізнала матір й не впізнала ні однієї сестри, ні одного брата. За столом си­діли рядками дівчата та парубки, чорняві, гарні, дорослі та здорові.

- Добривечір вам! - тихо сказала Василина.

- Доброго здоров’я,- обізвалась стара Паляничиха.

Василина мовчала й тільки плакала. Всі мовчали і ди­вились на неї та на Михалчевського. Стара Паляничиха глянула на Василину, глянула на сльози, встала з-за стола і кинулась Василині на шию.

Мати перша впізнала дочку.

- Василино, дочко моя, голубко моя! - крикнула мати крізь сльози і кинулась обнімати й цілувати дочку.

- Це я, ненько моя рідна, та ще й з своїм чоловіком Іваном Михалчевським.

Батько й діти покидали ложки і разом повставали з ла­ви. Всі очі обернулись на Василину. Василина плакала та обнімала матір.

1876 року, 14 лютого