— Вона хоче плакати!
— А... заспівай сумної.
— Ні.
— На, на, на!.. — Одна німкеня вдарила її парасолем. — Ну?
Летіла зозуля через мою хату.
Сіла на калині та й стала кувати...
Німці й німкені підходили до Олесі, трогали її руками, повертали. Олеся, здавалося, не помічала нікого, немов її не було тут, на цьому огидному торжищі невольників. Вона була на Вкраїні. Вона линула над нею до батька, до матері, до братів, до Василя, що десь далеко-далеко проливають свою кров за рідну землю. Вона відчувала, що ця жахлива дійсність не може тривати довго, бо тоді світ мусив би згасти, та дійсність поклала на неї свою ганебну руку.
— Дас майне!
— Фрау Крауз?! Біте шон, гнедіке фрау!
Олеся глянула на свою господиню. Перед нею стояла дружина полковника Ернста фон Крауза.
— Василю! — крикнула Олеся, немов прокинулась од моторошного сну.
— Як у мене б'ється серце... Як у мене б'ється серце... Олесю! Як у мене б'ється серце! Ай!.. — стогнав у нестямі Василь.
Він лежав у польовому шпиталі на операційному столі. Сестра тримала його голову. Над ним трудились хірурги. Бряжчав хірургічний інструмент. Ревли десь гармати, і стіни шпиталю тремтіли од вибухів бомб.
Василь випустив автомата і з усього розгону поточився додолу. Він спробував було ще підвестися, але його почало раптом рвати і він знепритомнів.
Його поклали на стіл. Він чув, як стогнали навколо поранені і кричали, б'ючись на страшних своїх хірургічних столах.
— Як у мене б'ється серце, Олесю... Як у мене б'ється серце.. Олесю, ай-ай-ай! Як у мене б'ється серце... — кричав він у нестямі.
Хірурги різали пошматовані його м'язи, стулювали кістки, зшивали його, поспішали з усіх сил.
Вони трудились над ним і над його товаришами день і ніч, окривав-лені, серйозні.
Санітари подавали їм поранених, сестри підносили хірургічні приладдя. Кості ранених тріщали під обценьками хірургів.
Санітари піднімали його з хірургічного стола.
Товариші витягали його з палаючого танка через люк. Рвалися міни зовсім недалеко. Земля тряслась од вибухів і лязгу заліза. Він був поранений знову. Його не можна було впізнати. У нього очі лізли з очниць од диму й страждання. Він був опечений. Пролітали мимо танки. Він був опечений. Зціпивши зуби, він мовчав, поки не крикнув: «Ай!»
Його поклали на хірургічний стіл. І знову над ним трудились лікарі, безсонні й злі, мов люті м'ясоруби. Вони кричали на сестер-жалібниць і лаялись поганими словами, проклинаючи інструмент, невправність помічників і все на світі.
— Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, серце... Ай, серце... Вперед! За Батьківщину! — кричав він, непритомний, під ножем.
— За Батьківщину, вперед! — махнув рукою Василь, висунувшись з танкового люка. Ринулися танки в бій.
— Слідуючий! — кричав хірург. Василя поклали перед хірургом.
На лобі знайомий шрам. Лице замучене, але спокійне, і навіть посміхається. Він у глибокому сні. Над ним і навколо шаліє грім канонади.
Минуло літо. Білий танк горів на снігу серед руїн. Василь лежав перед танком на снігу удвох з товаришем, поливаючи противника з автомата.
Ось він підхопився, кинув гранату і, підірваний вибухом ворожої гранати, упав на сніг.
Василь знову на столі. Знову та ж картина. Знову хірурги.
І ранених несуть, несуть велику кількість поранених героїв. Кипить робота в хірургічній. Дзеленчать вікна од вибухів, і чути навіть кулемети. Упала сестра од утоми.
— Гей, заберіть сестру!
— Ні, чорт мене забере нехай! Я хірург до кордону. А там кулемета візьму, обвішаюсь бомбами! Бомбами! — кричав старий утомлений хірург...
Величезним вибухом висадило вікна. Все затремтіло і зрушило з місць. Хірурга кинуло об стіну.
— Як у мене б'ється серце, Олесю... Де ти?.. Де ти?.. — стогнав Василь на хірургічному столі. Шпиталь хитався і тріщав увесь од тяжкого реву війни і стогону поранених радянських людей.
— Олесіа! — Фрау Крауз увійшла до Олесиної кімнати. Олеся дрімала на ліжку.
— Встань! Ти знову лежиш?
— Я хвора.
— Ти написала додому листа?
— Написала.
— Ти щаслива?
— Да.
— Ти писала, що ти щаслива? — Да.
— Що в тебе є окрема кімната?
— Да.
— Ти написала — жду отвєта, как золовей лєта?
— Да.
— Ну?
— Не відповідають.
— Розкажі мені про своє село... Емма, ком гер! Увійшла Емма, невістка фрау Крауз.
— Ну?
— Я вже розказувала.
— Розкажи ще раз про гору і про річку. Ну! Ах, майн гот, коли вже скінчиться ця жахлива війна. О, кляті більшовики, звірі, як наші діточки страждають там! Ой як мені хочеться поїхати туди, до Східної Німеччини, Емма. На горі над річкою буде наш будинок. О, ти там матимеш роботу, Олесіа. Ну, яка річка, кажи?
— Річка тиха-тиха. Лілей багато. І верби над водою. А село, як квітка, теж тихе-тихе.
— Ох, вундербар!.. — Олеся заплакала.
— Не треба плакати.
— Руе! Ну, тихе, тихе! Ну, вайтер!
Раптом почувся дзвінок. Фрау Крауз схопилась за серце. Якесь зловісне передчуття пройняло холодом злобну її душу.
— Мама! — Емма!
— Ху! Як я боюсь. Ну, вайтер. Село тихе-тихе. Ну, говори...
— Мама! — Емма розкрила листа і почала читати.
— О? Руе... Емма... Руе...
— Людвіг!!!
— А...
— Мама!
