Чи ж варто говорити, друже мій Олеже, як я була вдячна своєму вчителеві, любому Платанові Васильовичу, найліпшому у світі вчителеві? А таки варто казати, варто, варто, варто, бо я, я… Але, зрештою, що тут дивного, що моя дитяча вдячність, моє захоплення переросли у підліткову закоханість, а потім — й у велике кохання.

Мовчи, Олеже, мені холодно, але ніщо мене вже не зігріє. Я колись цілувала пензлики для малювання, яких торкалися його пальці, аркуші ватману й рамки моїх перших полотен, зроблених його руками. Він став моїм другим світом, він, мій Платон. Чи знав він сам про те? Можливо, бо я теж бачила, як йому подобаюся я, що зростала не лише як художниця, а й та, що з гидкого каченяти-підлітка ставала справжньою красунею.

Він, правда, мовчав про свої почуття, мій делікатний вчитель, мій обожнюваний, мій… Але погляди, але позирк очей, його очей, спійманий мною на колінах, що визивно округлялися (завжди любила короткі спіднички), на груденятах, що ставали грудьми, на шиї, що дедалі більше лебеділа, на всій моїй поставі — то були вже чоловічі, а не вчительські позирки.

Може, це й завершилось би хепі-ендом. Може, якби не він, то я б у якомусь пристрасному пориві (назви його хоч дідьком, суть від того не зміниться) освідчилася своєму вчителю. А там… Між нами були роки, але не прірва, зрештою, наші взаємини хай і не обов’язково завершилися б шлюбом, але…

Але, Олеже, бідний мій Олеже, кохання було взаємне, я тепер це розумію, та не в тім біда, як співає Софія Ротару чи Оксана Білозір, не в тому річ, не в тому річ, знаю, знаю, як там вона співає. У тому річ, що я росла, ріс мій талант, я все більше розбиралася у мистецтві, я розуміла вже, де воно справжнє, як прийнято казати, високе, а де — так собі, тьху, мазня.

Мазнею, авжеж мазнею, мазаниною, такими собі забавами провінційного вчителя, були всі картини мого Платона, його численні (несть числа) пейзажі, він був безталанний чи майже безталанний, мій коханий Платон. Так собі, та ні, не звичайний вчитель, а вчитель, якого всі в містечку ще й вважали художником. Якби я могла, я б заборонила йому писати, мазюкати, або… Або навчила писати ліпше, не просто добросовісно переносити на полотно чи картон берізки, клени, дуби, копиці сіна, горобину, калину і що там ще?

Олеже, мовчи, моє кохання не проходило, взаємини наші склалися так, що ми переспали, то було, коли я вчилася в академії. До того я вже мала чоловіків, але чим більше я знала їх, тим більше мені хотілося одного-єдиного. Я й прийшла до нього, лишилася на ніч. Коханцем, як я й підозрювала, він виявився так собі. Але не в тому річ, не в тому річ, що горобина плаче ніч, як там співає та Оксана. Річ у тім, що я досі не позбулася своїх почуттів до цього чоловіка, вже майже старого, старого холостяка, який і ходить вже, сутулячись, якого ти шмагав паском, та, Господи, ти ж здогадувався, певне, хто він такий, я бачила по твоїх очах, сліпий би хіба не побачив схожості цього чоловіка з його автопортретом у моїй кімнаті.

Ми вже були на лузі, йшли через нього, віддалялися від міста, Олег мовчав, певне ж, він умів мовчати, і тоді я почала другу частину своєї божевільної розповіді. То була розповідь про те, як у моєму житті, у моїй долі поруч із пристрастю до малювання, а згодом і писання справжніх картин з’явилася інша пристрасть. Поруч із коханням до мого вчителя Платона з’явилася інша закоханість. Я пристрасно закохалася у графиню Венцеславу Ловигу.

Ти був, Олеже, в нашому міському музеї, ти бачив її портрет, я ще спитала тебе про враження. Цікава жінка, видно, була, сказав ти. Авжеж, цікава, відповіла я, розповім тобі якось про неї. Ось і розповідаю.

Був у моєму житті момент, коли я вперше зупинилася перед цим портретом. Я тоді вчилася у сьомому класі, так, у сьомому, мене зупинив погляд цієї жінки, владний, він мовби наказував зупинитися; ми тоді ходили на екскурсію до музею, бо вчителька історії вигадала тему уроку: «Історія рідного міста», йшла так звана перебудова, заохочувалася вчительська ініціатива.

З того дня почалося моє захоплення цією жінкою в білій шубі. Білою графинею. Часто після уроків, а часом і на перерві, я приходила й дивилася на її портрет.

Що мене привабило більше, я б і сама не могла сказати. Очі — сірі з якимось дивним переливом? Я оглядалася, вже коли виходила із залу, і мені здавалося, що вона йде за мною або ж наче притягує тими очима до себе, витягує з мене щось таке потаємне, що не відоме й мені самій. Поворот голови? Він був якимось настільки гордим і природним водночас, що, здавалося, вже самим цим поворотом графиня дарує тобі несказанне блаженство бути присутньою при чомусь відомому лише їй, в той же час й інтимному, таємничому і такому, чим вона хоче поділитися лише з тобою. Руки? Якось я не втрималася, підійшла до портрета й крадькома поцілувала ці тонкі витягнуті руки, які графиня склала навхрест поверх колін. Чи це був генний поклик мого предка, який стояв, зігнувшись, перед її ясновельможністю й отримував милостивий дозвіл поцілувати цю руку? Олеже, не посміхайся, про останнє я подумала значно пізніше, вже навчаючись в академії, а тоді, ще школяркою, я начеб закохалася у графиню Венцеславу Ловигу. І десь із класу восьмого, таки із восьмого почала збирати по крупинках все, що було відомо про цю дивовижну жінку. Допоміг мені директор музею Дмитро Харитонович, закоханий в історію нашого містечка, потім я за його ж допомогою вийшла на нащадків роду Ловиг, котрі живуть у Польщі і в Сполучених Штатах. Від них я й дізналася, що в Густому Лузі зберігається єдиний у світі вцілілий портрет графині Венцеслави.

Ми відходили все далі й далі від міста. Коли я озирнулася, перервавши розповідь, воно здалося мені майже нереальним.

«Я не повернуся до цього міста», — подумала я зненацька.

У мене є такий пейзаж — за лугом, що здається величезним, безкінечним, видніється далеко, десь аж на обрії, місто — місто-фантом, місто-примара, фата-моргана, що виростає і водночас віддаляється, коли довго вдивлятися у картину. Я довго порпалася біля картини, чергового свого дітища, зіпсувала чотири чи п’ять полотен, але бажаного ефекту таки досягла.

Я подумала тепер, що моя картина ожила, стала реальністю.

«Боже, допоможи мені не втратити відчуття цієї реальності, — подумала я, — бо тоді я втрачу все».

«Я створила свою реальність і змушу всіх жити у ній», — такою була моя наступна моя думка.

Олег мовчав. Зрештою, мовчала і я сама. У нашому мовчанні, наче в тенетах, борсалася моя розповідь, наше минуле і наше майбутнє.

— За кілька років я знала про рід Ловиг дуже багато, — сказала я, коли ми пройшли ще сотню, а може, й дві кроків (я почала рахувати й збилася). — Багато я знала і про ВенцеславуЛовигу. А втім, я знала вже й те, що справжнє її прізвище — не Ловига, й навіть не Корвінська (то було прізвище першого чоловіка, управителя маєтку Ловиг — спершу маєтку графа Романа, потім його сина Едварда). І чим більше я взнавала про цю жінку, тим більше захоплювалася нею. Це була колись звичайна сільська дівчинка, дочка кріпаків.

Я уявила її маленькою дівчинкою, котра біжить садом, широко розставивши рученята. Вона в білому полотняному платтячку, схожа на маленького білого янгола. Такою її помічає старий граф Роман Ловига. З того дня починається дивна прив’язаність графа до маленької селянської дівчинки. Вона стає мовби оберегом його зболеної душі.

Та сама дівчинка, що згодом стане графинею, дружиною його наймолодшого сина Едварда Ловити. Але перш, ніж це трапилося, маленька білява дівчина, схожа на янгола у своїй білій полотняній одежині, виросте і двічі вийде заміж — спочатку за графського управителя Зигмунта Корвінського, потім за лжеграфа, втім не лже-, бо той теж був з роду Ловиг — їх далекий родич, тільки з Англії. Разом з ним молодий граф Едвард вирушив до Америки. Там обидва брати наймають корабель, на якому здійснюють рейси у Флориду, яка тоді була іспанською колонією, на Кубу, добираються навіть до Гаїті, тоді французької колонії. Вони нападають на кораблі, прибережні маєтки і навіть здійснюють рейди вглиб островів.