— А я поліз за вами!
Аллан, хоч який був пригнічений, гучно засміявся.
— Годі, Лайоне, замикай! Ну, ходімо! І він рушив за двері.
У коридорі стояв темний, непроглядний ядучий дим. Зволікати не можна було. Раз у раз перегукуючись, вони дісталися до вузької залізної драбини, а нею на дах, де з трьох боків угору здіймалися, закручуючись і застилаючи все перед очима, сірі стіни диму.
Вони вийшли сюди саме в ту мить, коли завалився скляний ковпак і посеред даху відкрився кратер — він викидав дим, зливу іскор, снопи вогню, охоплені полум'ям клапті паперу. Видовище було таке страшне, що Лайон голосно заскімлив.
А фоторепортер зник. Тепер він фотографував кратер. Він націлював об'єктив на Нью-Йорк, униз, в ущелини вулиць, на гурт людей посеред даху. Він клацав так несамовито, що офіцер-пожежник кінець кінцем змушений був схопити його за комір і потягти до драбини.
— Годі вже, кретин! — люто закричав офіцер.
— Що ви сказали — fool?! — обурився фоторепортер.— Ви за це ще заплатите! Я можу фотографувати тут скільки схочу. Ви не маєте права!..
— Стули пельку й іди! — гримнув офіцер.
— Що-що ви сказали — shut up?! За це ви теж заплатите! Мене звати Гаррісон, я з «Геральда». Ви про мене ще почуєте!
— Панове, ви маєте рукавиці? У вас поприлипають до залізної драбини долоні.
Офіцер наказав фоторепортерові спускатися першим. Але чоловік хотів сфотографувати й те, як вони спускатимуться по драбині, і запротестував.
— Уперед! — наказав Аллан.— Ідіть із даху. Не робіть дурниць.
Репортер перекинув ремінець через плече й ступив за парапет.
— Тільки ви маєте право прогнати мене зі свого даху, містере Аллан,— сказав він ображено й поліз униз.
І коли вже було видно тільки його голову, він додав:
— Шкода тільки, що ви називаєте це дурницями, містере Аллан. Від вас я такого не чекав!
За фоторепортером на драбину ступив Лайон, лячно позираючи вниз, потім — Штром, далі Аллан і останнім — офіцер.
Їм треба було спуститися на вісім поверхів, близько сотні щаблів. Диму тут було не багато, але внизу щаблі так пообмерзали, що втікачі за них ледве трималися. Через їхні голови безперервно бризкала вода і вмить замерзала на одежі і обличчі крупинками.
З дахів та вікон сусідніх будинків людей, що спускалися по драбині, спостерігали цікаві, і збоку той спуск здавався ще небезпечнішим.
Усі щасливо дісталися на дах «Меркентайл Сейв Компані», і тут їх уже чекав репортер — він знімав їх тепер кінокамерою.
Дах скидався на глетчер, і по ньому до Аллана наближалася невелика гостроверха крижана гора. То був командир пожежників Келлі. Між ними, давніми знайомими, відбулася така розмова, яка ще того самого вечора обійшла всі газети:
Келлі. Я радий, Маку, що стяг вас униз!
Аллан. Дякую, Білле!
12
Під час цієї величезної пожежі, однієї з найбільших у Нью-Йорку, загинуло, хоч як дивно, тільки шестеро людей. Джошуа Джілмора — він працював при касі — разом з касиром Райххардом та старшим касиром Вебстером пожежа застала в сталевому сховищі. Запобіжні грати перепиляли, висадили в повітря, і Райххарда з Вебстером урятували. Коли вже зібралися були витягти й Джілмора, лавина уламків засипала вхід. Джілмор примерз до ґрат.
Архітектори Капеллі та О'Брайєн. Ці вистрибнули з шістнадцятого поверху на вулицю й порозбивалися. Пожежник Рівет, до ніг якого вони впали, від жаху дістав шок і через три дні помер.
Офіцер-пожежник Дей. Провалився разом з підлогою четвертого поверху й загинув під уламками.
Китаєць Сін, слуга. Цього знайшли, коли прибирали вулицю,— вмерз у лід. Розбиваючи лід, люди, на превеликий свій жах, виявили в одній брилі п'ятнадцятирічного китайця в голубому фраку й кашкеті з літерами «С. А. Т.»
По-геройському повівся механік Джім Батлер. Він проник в охоплену пожежею будівлю і, не зважаючи на вогонь, що бурхав довкола, спокійно погасив вісім топок парового опалення. Джім відвернув вибух казанів, який міг виявитись фатальним. Механік виконав свій обов'язок і не вимагав похвали. Проте він був зовсім не дурний і не відмовився від імпресаріо, який за дві тисячі доларів на місяць тягав його по всій Америці й улаштовував йому виступи в концертних залах.
Три місяці Батлер щовечора виконував свою пісеньку:
Я Джім, механік С. А.Т.,
Кругом вогонь, та я кажу собі:
«Ти мусиш топки погасити, Джіме...»
Увесь Нью-Йорк був сповнений звуками пожежних сирен та запахом горілого.
У діловій частині міста ще валував дим і з сірого неба дощем падали обгорілі клапті паперу, а газети вже публікували знімки охопленої вогнем будівлі, запеклої боротьби загонів Келлі, спуску Аллана та його супутників, портрети тих, хто постраждав під час пожежі.
Синдикатові підписано смертний вирок. Пожежа стала його кремацією за першим розрядом. Збитки, незважаючи на страховку, досягли величезних розмірів. Проте особливо фатальним був безлад, що його завдали знавісніле юрмище та вогонь. Мільйони листів, квитанцій і креслень були знищені. За американськими законами загальні збори акціонерів мають скликатися першого вівторка року. Вівторок випав на п'ятий день після пожежі, і цього дня синдикат оголосив себе неплатоспроможним. Це був кінець.
Уже ввечері, після оголошення банкрутства, перед готелем «Сентрал-парк», де жив Аллан, зібралася ватага всякої потолочі; вона свистіла й горланила. Управитель готелю злякався за свої вікна й показав Алланові листа з погрозою висадити в повітря готель, якщо Аллан негайно з нього не вийде.
Аллан повернув листа й гірко, зневажливо посміхнувся:
— Розумію!
Він поселився під чужим прізвищем у готелі «Пеліс» Але другого дня мусив вибратися й звідти. Через три дні жоден нью-йоркський готель уже не приймав його! Ті самі готелі, що колись викинули б на вулицю будь-якого можновладного князя, коли б тільки Аллан зажадав зайняти його номер, тепер зачиняли перед ним двері.
Аллан мусив виїхати з Нью-Йорка. Перебратись до Мак-Сіті не можна було — йому погрожували підпалити Тунельне, як тільки він там з'явиться. І він вирушив нічним поїздом до Буффало. Сталеливарний завод Мака Аллана охороняла поліція. Однак те, що він у місті, не могло залишатися довго таємницею. Лунали погрози висадити в повітря й сам завод. Щоб роздобути грошей, Аллан заставив завод — аж до останнього цвяха — у місіс Браун, тої самої багатої лихварки. Тепер завод уже не належав йому, і Аллан не міг накликати на нього біду.
Він переїхав до Чікаго. Але й тут були сотні тисяч людей, що втратили на тунелі свої гроші. Аллана прогнали й звідси. Вночі по вікнах готелю стріляли.
Аллан опинився в опалі. Ще недавно це був один із наймогутніших людей у світі, всі державці вшановували його відзнаками, почесний доктор багатьох університетів, почесний член усіх великих академій та наукових товариств. Багато років його зустрічали з тріумфом, захоплення ним іноді прибирало форм, що нагадували культ героїв за давніх часів. Коли Аллан десь у готелі випадково входив до холу, чий-небудь голос відразу з захватом вигукував: «Дивіться, Мак Аллан! Three cheers for Mac!» Ціла ватага журналістів та фоторепортерів день і ніч ходила за ним по п'ятах. Про кожне його слово, кожен жест ставало відомо всім.
Катастрофу Алланові подарували. Адже тоді йшлося тільки про три тисячі людських життів! А тепер ішлося про гроші, суспільство було зачеплене за живе, й воно показало Алланові свої гострі зуби.
Аллан украв у народу мільйони, мільярди! Заради свого безглуздого проекту Аллан змарнував заощадження маленьких людей! Аллан — не просто злодій, він highwayrobber, розбійник з великої дороги! Атож, він і отой його чистоплюй С. Вулф! Увесь цей тунельний фарс він інсценував для того, щоб забезпечити своєму «алланітові» величезний збут. Мільйон доларів чистого прибутку щороку! Чоловіче, ти візьми Алланів сталеливарний завод у Буффало! Це ж ціле місто! А Мак, певна річ, урятував свої грошики ще до краху! Кожен ліфтер, кожен вагоновод кричав, аж надривався, що такого шахрая, як Мак, світ іще не бачив!
